ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №1

Постмодерні стратегії Х. Л. Борхеса в опвіданні «Алеф»

Мосейчук Ілони УА 1 маг

«Перша літера єврейського алфавіту стає точкою, в якій сходиться весь

час і всесвіт» (Джейн Чабаттарі).

«Алеф» - точка, яка вміщує у собі весь Всесвіт. Саме тому і шлях до
пізнання «Алефа» автор описує неоднозначно, адже його ліричний герой
слухає майже божевільного графомана – кузена померлої Беатрис – та
прямує на дев’ятнадцяту сходинку у темному й моторошному підвалі.

І трапляється щось дуже містичне: він починає бачити предмети одразу

зі всіх сторін , вони не нашаровуються одне на одного, вони не прозорі, а він
бачить їх одночасно. Бачить власні нутрощі, тлінне тіло Беатріс, наскрізь
бачить сутність кожної людини в метро, усі дзеркала світу, але не бачить
свого відображення у них.

Чому саме відображення не бачить ліричний герой? Тому, що у

творчості письменника дзеркало відіграє роль сукупного образу всього, що
створив Бог, а власне божественної сутності. А сам «Алеф» має вигляд
маленької крапки посеред чорного світу. Тут автор апелює до притчі
філософа Платона про печеру, а підвал в будинку – прототип печери. Так
Борхес залучає методи інтертекстуальності для загравання з читачем, котрий
повинен сам зрозуміти, на що натякає автор.

Оповідання Борхеса сповнені цитат, імен, назв – одні з них реальні,

інші – вигадані, але, що особливо важливо, навіть історичні персонажі або
друзі й сучасники Борхеса на сторінках його творів починають жити новим,
сповненим несподіванок, життям.

Новела «Алеф», яка дала назву усій збірці, за жанром нібито

фантастика. В підвалі одного будинку знаходиться вікно у Всесвіт. У нього
можна побачити як цілі міста, так і окремих людей. Хорхе Луї Борхес
відомий як великий містифікатор, інтелектуал і книжник. Всі його твори слід
сприймати як гру з читачем. Щоб зрозуміти, що хоче сказати Борхес, слід
багато читати різноманітної літератури. Автор часто вигадує неіснуючі твори
і терміни, щоб заплутати читача ще більше.

Борхес прагнув, щоб його читач обрав або прийняв для себе певну
сторону якогось припущення, яке він сам і створював у своїх текстах. Таким
чином, можна побачити соціум з різних несподіваних сторін та по-новому
оцінити наше світосприйняття.

Борхес настільки легко та невимушено впроваджує вигадку у свої

тексти, що читач навіть не замислюється, що це лише майстерна «гра» слів
аргентинського митця. Тут можна помітити метафоричне співвідношення
між: природою та культурою, Богом, людиною та іншим. Серед
постмодерністських тенденцій у текстах Борхеса найяскравіше представлено
змішування жанрів та використання інтертекстуальності. Письменник уміло
використав у своїй творчості еклектику жанрів, поєднавши різноманітні,
різнорідні і несумісні поняття (масове і інтелектуальне, детективність,
містичність, фантастичність у порівнянні з історичністю, філософічністю та
психологічністю).
Загалом увесь сюжет побудований навколо одного ліричного героя,
який є прототипом самого автора. Книга в художньому світі Борхеса –
незнищенна, вона – порятунок світу. Поза всяким сумнівом, герой новели –
сам письменник, більша частина життя якого пройшла серед книг. Він –
бібліотекар, для якого книжки стали провідниками у величезний,
непізнаваний світ, який був схожим і несхожим на реальний. І цей світ
вимагав постійного оновлення, знань, інтуїції.

Таємничий сюжет розвивається навколо ліричного героя, який по вуха

закоханий у свою померлу наречену з подвійним ім'ям (героїня має подвійне
ім'я згідно з католицькою традицією). Її ім'я – Беатрис-Олена, що уже
провокує читача до певного трактування такого найменування. Це алюзія до
образу Елени Троянської, яка споконвіків була символом краси та
бездоганності, адже вона змушувала відчувати ревнощі навіть самих богинь,
є доволі прозорою. Беатріче Портінарі - це символ чистоти та святості у
Данте Аліг'єрі.

Письменник вражає читача своєю глибиною бачення людських

проблем. Для цього він створює умови для своїх героїв, де можливе
усвідомлення усіх внутрішніх труднощів. Розглядаючи ідею часу, Борхес
приходить до висновку, що він плинний, безповоротний і стосується
абсолютно кожного.
Борхес зневажає марне існування кожної людини і своїми творами
прагне вплинути на пробудження свідомості особистості до вирішення
проблем. Для нього марність – це відсутність результату. Саме можливість
дії наділяє людину прагненням до подальших змін та нових звершень.
У творчості письменника дзеркало відіграє роль сукупного образу
всього, що створив Бог, а власне божественної сутності. А сам «Алеф» має
вигляд маленької крапки посеред чорного світу.
І трапляється щось дуже містичне: ліричний герой починає бачити
предмети одразу зі всіх сторін, вони не нашаровуються одне на одного, вони
не прозорі, а він бачить їх одночасно. Бачить власні нутрощі, тлінне тіло
Беатрис, наскрізь бачить сутність кожної людини в метро, усі дзеркала світу,
але не бачить свого відображення у них.
Х. Л. Борхес дійсно багатозначний і багатогранний. Він запозичує свої
теми з усіх сфер гуманітарного знання. У математичній логіці, історії
філософії і релігії, в західній і східній містиці, фізики ХХ століття, історії
літератури, навіть в політиці Борхес відшукує теми, що представляють, за
його словами, «естетичну цінність». Поряд з цим, він своєю творчістю
зачіпає філософсько-антропологічну проблематику, актуальну для ХХ
століття.

Творче завдання

Дзеркала – це всього лише «оптичні прилади». Їх фізична здатність

відображати постійно руйнується, оскільки вони, «відображають все». Герой
бачить в Алеф те, чого «не бачить ніхто» і там, де ніхто нічого не бачить – в
підвалі, який завтра буде знищений, до того ж – безпросвітно темному. Тема
суперництва розігрується в новелі підкреслено знижено і пародійно, як
дріб'язкова метушня навколо запобігливих прохань претендента на
муніципальну премію познайомити, зателефонувати, замовити слівце,
нагадати.
Тим самим, вічність після своєрідного «кінця світу» відкривається в
захаращеному підвалі буенос-айреського будинку, приреченого на знесення.
Останнє, що Борхес бачить – «своє обличчя». Такий самодостатній світ, його
не можна вичерпати, уявити лінійно, описати до кінця. Але можна
включитися в нього інакше, символічно, тобто розуміючи сенс
необразотворчих і невідражаючих пристроїв, подібних до «Алефа», і
визнаючи цей загальний зміст своїм, зверненим до себе.