ТЕМА № 3.

ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ, ОБЛІК ТА

АНАЛІЗ РОБОЧОГО ЧАСУ

1. Робочий час як універсальна міра кількості

праці.
2. Законодавче регулювання робочого часу та
тривалості відпусток.
3. Режим праці та відпочинку.
4. Нормування праці на підприємствах.
5. Облік та аналіз робочого часу.
6. Нетипові моделі робочого часу.
▪ Робочий час – це тривалість обов’язкового
перебування працівника на робочому місці для
виконання посадових обов’язків.
▪ Робочий час є універсальною мірою кількості
праці. Кількість праці, уречевленої в її
продуктах, визначається екстенсивною
(тривалість робочого часу) та інтенсивною
(ступінь інтенсивності праці) величинами. Тому
поняття «робочий час» і «час праці» неоднакові.
Робочий час як економічна категорія відображає
складний суперечливий зв’язок тривалості праці
та її інтенсивності.
▪ Норма тривалості робочого часу – це законодавчо
встановлена максимальна тривалість робочого часу
одного працівника на тиждень. Ця норма не може
бути збільшена ні колективними, ні трудовими
договорами.
▪ Допускається законодавче й договірне встановлення
меншої тривалості робочого часу. Скорочений
робочий час – скорочена тривалість робочого часу з
оплатою праці повного робочого дня або тижня.
Неповний робочий час – скорочена тривалість
робочого дня або тижня, яка встановлюється за
погодженням сторін трудового договору з оплатою
пропорційно відпрацьованому часу або залежно від
виробітку.
▪ Згідно з Кодексом законів про працю України,
установлюється верхня межа тривалості робочого
часу: для нормальних умов праці – 40 годин на
тиждень; для працівників, зайнятих на роботах зі
шкідливими умовами праці, – не більше 36 годин
на тиждень.
▪ Скорочена тривалість робочого часу
встановлюється для працівників віком від 16 до 18
років – 36 годин на тиждень, а для осіб віком 15–16
років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють
у період канікул) – 24 години на тиждень.
▪ 36-годинний робочий тиждень установлено також
для учителів, лікарів, викладачів вищої школи та
деяких інших категорій працівників.
▪ Для працівників здебільшого встановлюється
п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними
днями.
▪ Роботи понад установлену
тривалість робочого дня
вважаються надурочними.
Надурочні роботи законом
допускаються лише у виняткових
випадках, але вони мають не
перевищувати для кожного
працівника 4-х годин протягом
двох днів підряд і 120 годин на рік.
▪ Не допускається робота у вихідні та святкові дні,
однак якщо це обумовлене характером
виробництва, аварійними ситуаціями, стихійним
лихом, то робота у вихідні та святкові дні
компенсується наданням іншого дня відпочинку
або в грошовій формі в подвійному розмірі.
▪ За роботи в нічний час (з 22 до 06 години)
установлена тривалість зміни скорочується на одну
годину. Робота в нічний час оплачується в
підвищеному розмірі, встановленому тарифною
угодою та колективним договором, але не нижче 20
відсотків тарифної ставки (окладу) за кожну
годину роботи в нічний час.
▪ Право на відпустку мають усі працівники, що
виконують роботу на підставі трудового договору
на підприємствах незалежно від форм власності, а
також працюють за трудовим договором у
громадян, що займаються підприємницькою
діяльністю без створення юридичної особи.
▪ Час відпустки зараховується працівникові до стажу
роботи, що дає право на трудову пенсію, до
загального стажу, що впливає у відповідних
випадках на величину допомоги з державного
соціального страхування, до спеціального стажу,
що обчислюється відповідно до спеціального
законодавства, та до стажу роботи, що дає право на
щорічні відпустки.
Ст. 4 Закону України «Про відпустки»
встановлює такі види відпусток:

▪ щорічні відпустки: основна й додаткова (за роботу в

шкідливих і важких умовах праці, за особливий характер
праці тощо);
▪ додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;
▪ творчі відпустки;
▪ соціальні відпустки (у зв’язку з вагітністю і пологами;
для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного
віку; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей);
▪ відпустки без збереження заробітної плати;
▪ інші види відпусток, установлених законодавством,
угодами, колективним і трудовим договорами.
▪ Основна відпустка надається працівникам
тривалістю не менш як на 24 календарних дні, а
неповнолітнім особам – на 31 календарний день.
▪ Для окремих категорій працівників
встановлюється інша тривалість відпусток.
▪ Відпустка за перший рік роботи надається
працівникам після шести місяців безперервної
роботи на даному підприємстві. За другий і
наступні роки роботи відпустка може бути надана
в будь-який час відповідного робочого року. Поділ
відпустки на частини допускається на прохання
працівника за умови, що основна безперервна її
частина становитиме не менше 14 календарних
днів.
▪ Режим праці й відпочинку –
це регламентоване чергування
періодів роботи та перерв на
відпочинок протягом робочої
зміни, доби, тижня, року.
▪ Розрізняють змінний, добовий,
тижневий і річний режими
праці й відпочинку.
▪ Змінний режим визначає загальну тривалість
робочої зміни, час її початку та закінчення,
тривалість обідньої перерви, праці, а також частоту
регламентованих перерв на відпочинок.
▪ Добовий режим охоплює кількість змін роботи за
добу, час відновлення працездатності між змінами.
▪ Тижневий режим передбачає різні графіки
змінності, кількість і порядок надання вихідних
днів, порядок переходу працівників з однієї зміни
на іншу.
▪ Річний режим визначає кількість робочих та
неробочих днів у даному періоді, кількість
працівників, які йдуть у відпустку, тривалість
основних та додаткових відпусток, їх графік.
 Типова крива працездатності
людини протягом робочої зміни:

▪ І – фаза входження в роботу;

▪ ІІ – фаза високої працездатності;
▪ ІІІ – фаза спаду працездатності під впливом втоми.
▪ Нормування праці – це вид діяльності з
управління виробництвом, пов’язаний з
визначенням необхідних затрат праці та її
результатів, контролем за мірою праці.
▪ Для розрахунку норм праці потрібна чітка
класифікація затрат часу. Класифікацію
затрат часу можна здійснювати щодо
працівника, роботи устаткування,
тривалості виробничого процесу.
▪ Структура змінного робочого часу (Тз.р)
являє собою співвідношення часу роботи
та часу перерв, або нормованого і
ненормованого робочого часу.
▪ Час роботи (Тр) – це час, протягом якого
працівник здійснює трудовий процес на
своєму робочому місці упродовж зміни.
▪ Він складається з часу продуктивної
роботи (Тп.р) і часу непродуктивної
роботи (Тр.н).
▪ До непродуктивної роботи належить
усунення або виправлення браку, що
виник з вини самого працівника,
виконання роботи для власних потреб
тощо.
▪ Продуктивна робота характеризується
виконанням обов’язків, передбачених
регламентом (прямих і суміщуваних).
Вона включає підготовчо-завершальну та
оперативну роботу й обслуговування
робочого місця.
▪ Під час підготовчо-завершальної роботи
виконуються певні завдання на початку та
наприкінці зміни, такі як одержання змінного
завдання та нарядів; ознайомлення із завданням,
виробничий інструктаж, одержання і повернення
робочих креслень, технологічних карт,
інструментів, пристроїв; одержання, огляд і
здавання матеріалів, заготовок, деталей і вузлів;
налагоджування обладнання, установлення
пристроїв та інструментів на початку зміни та
зняття їх наприкінці зміни; випробування
обладнання та оброблення пробних деталей;
здавання готової продукції або роботи.
▪ Оперативна робота – це безпосереднє
виконання змінного завдання. Час, витрачений
на неї (То.п), складається з часу виконання
основних прийомів (То) і допоміжних (Тд).
▪ Виконуючи основні прийоми (основний час),
працівник здійснює перетворення предметів
праці.
▪ Допоміжні прийоми (допоміжний час)
полягають у таких діях: працівник установлює
предмет праці на верстат або стіл для
оброблення, знімає його звідти; управляє
обладнанням та здійснює переходи, пов’язані з
виконанням завдання; вимірює предмети праці
тощо.
▪ Час обслуговування робочого місця (Тоб)
складається з часу організаційного
обслуговування (Торг) та часу технічного
обслуговування (Ттех).
▪ Час організаційного обслуговування
використовується для огляду робочого місця та
його впорядкування, розкладання інструменту на
початку зміни та прибирання наприкінці її,
чищення та змащування обладнання.
▪ Час технічного обслуговування
використовується на догляд обладнання у
процесі виконання певної конкретної роботи,
зокрема налагодження обладнання, заміна
зношеного інструменту тощо.
▪ Затрати робочого часу поділяються на
нормовані і ненормовані. До нормованих
належать необхідні для даних конкретних
умов затрати основного і допоміжного
часу, часу обслуговування робочого місця,
на відпочинок та особисті потреби,
регламентовані перерви з організаційно-
технічних причин, підготовчо-
завершальний час. Сумарна величина цих
затрат часу на одиницю продукції є
штучно-калькуляційним часом.
tшк = tо + tд + tоб + tв.о.п + tпр + tп.з,
▪ де tо – основний час;
▪ tд – допоміжний час;
▪ tоб – час обслуговування робочого місця;
▪ tв.о.п – час на відпочинок та особисті
потреби;
▪ tпр – час нормованих перерв з
організаційно-технічних причин;
▪ tп.з – підготовчо-завершальний час на
одиницю продукції.
На підприємствах застосовують різні види норм праці:
▪ а) норми часу, які визначають кількість робочого часу, потрібного для
виготовлення одиниці продукції або для виконання певного обсягу
робіт;
▪ б) норми виробітку, які визначають кількість продукції, котру треба
виготовити, або обсяг роботи, який має бути виконаний за одиницю
робочого часу;
▪ в) нормоване завдання, що визначає необхідний асортимент і обсяг
робіт, що мають бути виконані одним працівником або групою
(бригадою, ланкою) за певний відрізок часу (зміну, добу, місяць).
Нормоване завдання, як і норма виробітку, визначає необхідний
результат діяльності працівників. Проте нормоване завдання можна
установлювати не тільки в натуральних одиницях, а й в нормо-годинах,
нормо-гривнях;
▪ г) норми обслуговування, які визначають кількість одиниць
устаткування, робочих місць, квадратних метрів площі тощо, які
обслуговуються одним робітником або бригадою;
▪ д) норми чисельності робітників, за якими встановлюють кількість
робітників тієї чи іншої категорії, потрібну для виконання певного
обсягу робіт;
▪ е) норми керованості (кількості підлеглих) визначають кількість
працівників, яка має бути безпосередньо підпорядкованою одному
керівникові.
▪ Норми затрат робочого часу за ступенем
обґрунтованості поділяються на технічно
обґрунтовані й дослідно-статистичні.
▪ Технічно обґрунтовані норми праці є
прогресивнішими і відповідають
сучасному рівневі розвитку виробництва,
їх розробляють після ретельного вивчення
елементів виробничого процесу, затрат
часу з урахуванням раціонального
використання виробничих можливостей
робочого місця і передових методів праці.
У норму часу входить тільки нормований час. Вона
складається з таких елементів:
Нч = То.п + Тоб + Тв.о.п + Тпр + Тп.з,
▪ де Нч – технічно обґрунтована норма часу на
виготовлення одиниці продукції;
▪ То.п – затрати оперативного часу;
▪ Тоб – витрати часу на обслуговування робочого місця;
▪ Тв.о.п – перерви на відпочинок і особисті потреби;
▪ Тпр – регламентовані перерви з організаційно-технічних
причин;
▪ Тп.з – витрати підготовчо-завершального часу.

Перші елементи утворюють так звану норму штучного

часу (Нт.шт):
▪ Нт.шт = То.п + Тоб + Тв.о.п + Тпр.
▪ Дослідно-статистичні норми визначають на
основі досвіду і статистичних звітних даних.
Вони звичайно бувають заниженими, легко
перевиконуються навіть за низької
продуктивності праці, приховують недоліки в
організації праці і виробництва. Ці норми не
виявляють виробничих можливостей
устаткування, відбивають уже пройдений етап
виробництва. Отже, такі норми не мобілізують
працівників підприємства на раціональне
використання часу, на досягнення високої
продуктивності праці й поліпшення
використання виробничих ресурсів.
▪ Вихідними даними для визначення величини і
рівня норми часу є нормативи з праці, які
становлять регламентовані величини режимів
роботи устаткування, затрат часу на виконання
елементів (або комплексів) виробничого
завдання, затрат праці на обслуговування
одиниці устаткування (або одного робітника,
бригади, дільниці), потрібної кількості
робітників для виконання одиниці виробничого
завдання або виробничої операції.
▪ Нормативи часу – це регламентовані витрати
часу на виконання окремих елементів роботи або
операцій. Вони призначені для нормування
машинно-ручних і ручних робіт, а також ручних
елементів операцій, виконуваних на різному
устаткуванні.
▪ Незалежно від режиму роботи на кожному
підприємстві, має бути організовано табельний
облік використання робочого часу (типова форма
№ П-12 «Табель обліку використання робочого
часу та розрахунку заробітної плати за ____ рік».
У табель вносять усіх постійних і тимчасових
працівників, які перебувають у списочному складі
підприємства. Записи в табелі обліку використання
робочого часу про причини відсутності на роботі,
роботи понад норми та інші відхилення від
нормальних умов праці мають бути зроблені лише
на підставі документів, оформлених відповідним
чином (листи непрацездатності, листи простоїв,
довідки про виконання громадських обов’язків та
ін.).
Для заповнення табеля існують умовні позначки:
▪ Р – години (дні) роботи;
▪ К – відрядження;
▪ В – основна щорічна відпустка;
▪ Х – тимчасова непрацездатність та відпустки по догляду
за хворим, оформлені листами непрацездатності;
▪ ЦП – цілозмінні простої з вини працівників;
▪ ВП – внутрішньозмінні простої з вини працівників;
▪ ПР – прогули;
▪ ЗП – запізнення;
▪ ПЗ – передчасне залишення роботи;
▪ ВШ – вихідні (дні щотижневого відпочинку), святкові та
неробочі дні;
▪ МН – страйки.
▪ Облік використання робочого часу може
здійснюватися методом безперервної
реєстрації або за відхиленнями, тобто
тільки відміткою неявок, запізнень,
прогулів. У цьому разі наприкінці місяця
рахують загальний календарний фонд
робочого часу, час невиходів та інших
втрат. Із загального календарного фонду
відраховують усі втрати й отримують
фактично відпрацьований час.
▪ Фонд робочого часу поділяється на цілоденний і
внутрішньозмінний. Внутрішньозмінний фонд – це
кількість годин і хвилин роботи за зміну.
Цілоденний фонд робочого часу містить кількість
робочих днів, які необхідно відпрацювати одному
чи всім працівникам протягом місяця, кварталу,
року.
▪ Ефективність використання цілоденного робочого
часу аналізують на базі табельного обліку.
Використання внутрішньозмінного робочого часу
визначають проведенням періодичних і одночасних
обстежень (фотографій і самофотографій робочого
дня, моментних спостережень).
▪ Для організації обліку робочого часу можна
використовувати системи контролю та
управління доступом (СКУД), що дозволяє
акумулювати в єдиній базі даних всю
інформацію про використання робочого часу
співробітниками.
▪ У кожній СКУД є підсистема обліку робочого
часу (ОРЧ), яка автоматично виконує функції
табельного обліку, реєстрації часу, приходу та
відходу співробітників, а іноді ще й оцінювання
ефективності використання ними робочого часу.
Функціональні можливості модуля ОРЧ у системах КУД
виконують такі стандартні функції:
▪ розрахунок відпрацьованого співробітником часу за
заданий період;
▪ облік порушень співробітником робочого графіка
(запізнення, відсутність на робочому місці тощо);
▪ створення щомісячних форм табеля.
Деякі системи мають додаткові функції модуля ОРЧ:
▪ внесення до системи відомостей про причини
відсутності співробітника на робочому місці (через
хворобу, відрядження, відпустку тощо);
▪ створення табеля статистичної звітності;
▪ складання звітів і форм для використання їх у різних
кадрових та бухгалтерських програмах і навіть
розрахунок заробітної плати працівників.
▪ Невід’ємною частиною будь-якого сучасного модуля ОРЧ є база робочих
графіків чи розкладів роботи співробітників.
▪ Для ідентифікації працівників використовують: магнітні карти доступу;
безконтактні Smart-карти; проксіміті-карти (“proximity”), в основі яких є
безконтактні технології ідентифікації; біометричні системи розпізнавання,
основані на аналізі індивідуальних біометричних ознак людини: відбитків
пальців, тембру голосу, рисунку сітківки ока тощо; ідентифікатори у вигляді
брелоків, браслетів чи спеціальних пристроїв, які закріпляються на автомобілях.
▪ Для проходу на територію працівник повинен відмітитись, використовуючи
персональний ідентифікатор. Дані з нього передаються через зчитувач на
контролер (пристрій, що здійснює управління доступом), який розблоковує вхід
на територію. У момент пред’явлення співробітником ідентифікатора фіксується
час. За будь-який день можна отримати детальну інформацію про те, коли
співробітник прийшов на роботу, коли пішов з роботи, скільки разів і на який
період часу відлучався з роботи, скільки годин перебував на підприємстві.
▪ Автоматичне накопичення відпрацьованого співробітниками часу дає
можливість не витрачати зусилля на заповнення табеля. На початку робочого
дня, наприклад, о 9.00, можна одержати інформацію про осіб, які перетнули
контрольну точку входу, в такий спосіб фіксуються прогули і запізнення
(тривалість запізнень). Після завершення робочої зміни можна легко дістати
відомості про осіб, які залишилися на території підприємства. Для кожного
працівника за певний період часу (зазвичай за місяць) розраховується кількість
відпрацьованих годин, з урахуванням запізнень, прогулів і відсутності на роботі.
Існують два основних методи вивчення витрат робочого часу: метод безпосередніх
вимірювань та метод моментних спостережень.
▪ Метод безпосередніх вимірювань полягає у безперервному спостереженні за
трудовим процесом, операцією або її частинами і фіксації показань поточного
часу або тривалості виконання окремих елементів операції.
Метод має такі переваги:
▪ 1) докладне вивчення процесу праці та використання устаткування;
▪ 2) одержання даних у абсолютному вираженні (сек., хв., год) і забезпечення їх
високої вірогідність;
▪ 3) установлення фактичних витрат робочого часу за весь період спостереження,
одержання відомостей щодо послідовності окремих елементів роботи;
▪ 4) можливість безпосереднього виявлення раціональних прийомів та методів
праці, причин втрат та нераціональних витрат часу;
▪ 5) можливість залучення до досліджень самих працівників.
Втім, метод має і недоліки:
▪ 1) спостереження тривалі та трудомісткі, обробка даних досить складна;
▪ 2) час спостереження обмежений, спостереження не можна переривати,
▪ 3) один спостерігач, як правило, не в змозі забезпечити якісне спостереження і
фіксацію результату більш ніж по трьох–чотирьох об’єктах;
▪ 4) постійна присутність спостерігача впливає на працівника, що може трохи
спотворювати вірогідність результату.
Розрізняють кілька різновидів методу безпосередніх вимірювань.
▪ Суцільні вимірювання (за поточним часом) ведуться шляхом
безперервної реєстрації усіх елементів роботи і їх часової
послідовності, у записі фіксується календарний (поточний) час
закінчення кожного елемента. Тривалість елементів операції
визначається шляхом додаткових розрахунків: з показника поточного
часу елемента, тривалість якого визначається, віднімають показник
поточного часу попереднього елемента.
▪ Вибіркові вимірювання застосовуються для вивчення окремих
елементів роботи, операції незалежно від їх послідовності у часі. У ході
спостережень фіксується й у записі відразу відбивається тривалість
кожного досліджуваного елемента.
▪ Циклові вимірювання використовуються для вивчення елементів
операції невеликої тривалості (до 1–3 сек.), коли реєстрація кожного з
них окремо дає занадто велику погрішність. У цьому випадку елементи
поєднують у групи по (n-1), де n – кількість елементів у операції, і в
записі фіксуються тривалість кожної групи. Потім за допомогою
розрахунків визначається тривалість кожного окремого елемента.
Метод моментних спостережень складається з реєстрації й обліку кількості
однойменних витрат робочого часу у вибіркові моменти (у деяких випадках –
через рівні проміжки часу). В основі цього методу лежить закон великих чисел,
відповідно до якого “взаємне відхилення частин сукупності поглинається всією
сукупністю, і з досить високою імовірністю по окремій частині можна судити
про сукупність в цілому”. При застосуванні цього методу структура витрат часу
встановлюється за питомою вагою моментів, у які відзначалися витрати
робочого часу в загальній кількості врахованих моментів за весь період
спостереження.
Метод має такі переваги:
▪ 1) один дослідник може спостерігати майже необмежену кількість об’єктів;
▪ 2) вірогідність спостереження не постраждає, якщо воно буде перерване, а
потім продовжене;
▪ 3) за оцінкою фахівців, трудомісткість спостереження й обробки даних у 5–10
разів менша, ніж при попередньому методі, нижчі фізичні та нервові
навантаження у спостерігача;
▪ 4) спостерігач не знаходиться постійно поруч із працівником – об’єктом
спостереження, тому не чинить на нього істотного психологічного впливу.
Але цей метод має і недоліки:
▪ 1) результатом є тільки середні дані;
▪ 2) структура витрат робочого часу може бути розкрита не цілком;
▪ 3) відсутні дані про послідовність і раціональність виконання прийомів і
операцій, немає можливості безпосередньо фіксувати причини простоїв, втрат
та нераціональних витрат робочого часу.
Залежно від мети вивчення витрат робочого часу
виділяють такі види спостережень.
▪ Хронометраж – вивчення періодично
повторюваних елементів операції, підготовчо-
завершальної роботи, дій щодо обслуговування
робочого місця.
▪ Фотографія робочого часу – вивчення робочого
часу виконавця, часу використання устаткування
протягом зміни або її частини шляхом
вимірювання усіх видів витрат часу, їх змісту,
послідовності, тривалості.
▪ Фотохронометраж – сполучення вивчення
структури витрат робочого часу протягом зміни
за допомогою фотографії робочого часу,
хронометражу окремих елементів роботи.
Залежно від кількості об’єктів, що одночасно
спостерігаються, розрізняють індивідуальні, групові
(бригадні), масові (маршрутні) спостереження.
▪ Індивідуальні спостереження – ведуться за одним
робітником, за одиницею устаткування.
▪ Групові спостереження – поширюються на декількох
робітників або одиниць устаткування, на робітників і
верстати, на багатоверстатні робочі місця, на роботу
бригади.
▪ Масовим вважається спостереження, коли кількість
об’єктів перевищує 10. Масове спостереження
називають маршрутним, якщо об’єкти віддалені один
від одного і спостерігач повинен рухатися за визначеним
маршрутом. Іноді маршрутним називають індивідуальне
спостереження, коли за визначеним маршрутом
рухається сам об’єкт, (який обслуговує робітник), а
спостерігач іде за ним.
Розрізняють такі способи ведення спостереження.
▪ Візуальний спосіб – спостереження і фіксація витрат часу проводяться
безпосередньо спостерігачем за допомогою стрілочно-циферблатних приладів часу –
годинників із секундною стрілкою. При необхідній більшій точності застосовуються
хроноскопи, які рахують частки секунди. Всі ці прилади тільки фіксують час, а
спостерігач повинен керувати ними, вести спостереження, фіксувати дані у листі
спостереження. У результаті виникають великі нервові навантаження і дослідження
стає досить трудомістким.
▪ Спостереження за допомогою приладів (напівавтоматичних) забезпечує фіксування
окремих витрат часу приладами під керуванням спостерігача. Тут маються на увазі
прилади з цифровими лічильниками, кожний з яких веде облік за окремим елементом,
хронографи, які накреслюють графік уздовж листа запису.
▪ Автоматичний спосіб спостереження має на увазі використання відеозйомки
промислового телебачення, осцилографії та ін.
▪ Кінозйомка дозволяє детально вивчати трудовий процес з використанням великих,
середніх, загальних планів, тиражувати отриманий матеріал, готувати навчальні
фільми, контролювати правильність проведеного аналізу спостереження, залучати до
аналізу безпосереднього виконавця роботи.
▪ Відеозапис – дає ті ж можливості, але більш придатний для великих планів. Відлік
часу може вестися за сигналами, записами на звуковий канал, або за показниками
лічильника часу в кадрі.
▪ Використання промислового телебачення дозволяє дистанціювати спостерігача від
об’єкта спостереження, усунути вплив присутності спостерігача на працівника,
трудовий процес якого вивчається.
▪ Осцилографування здійснюється за допомогою осцилографа, що записує параметри
трудового процесу на плівку або світлочутливий папір і датчиків. Ця система
використовується для дослідження машинних і машинно-ручних елементів роботи.
За способом запису результатів
спостереження розрізняють:
▪ цифрові (хв., сек.), індексні (буквені й
умовні позначки), графічні (графіки у
масштабі часу) записи;
▪ фотокінореєстрацію;
▪ осцилограму;
▪ змішану (комбіновану) форму запису,
наприклад, індексно-цифрову.
▪ Для обліку тривалості робочого дня застосовуються
показники його фактичної і нормальної тривалості.
Фактична тривалість робочого дня характеризується
часом роботи одного працівника за день (зміну),
включаючи понаднормові години і виключаючи години
простоїв. Вона розраховується діленням відпрацьованих
за певний період людино-годин на відпрацьовані
людино-дні. Нормальна тривалість робочого дня
визначається кількістю годин роботи, встановленою
законом для певної групи працівників. Коефіцієнт
використання робочого часу розраховується діленням
фактичної тривалості робочого дня на нормальну. Чим
ближчий він до одиниці, тим більш ефективно
використано робочий час на підприємстві.
▪ Правовими засадами для встановлення гнучкого
режиму робочого часу є Наказ Міністерства праці
та соціальної політики № 359 від 04.10.2006 “Про
затвердження Методичних рекомендацій щодо
встановлення гнучкого режиму робочого часу”.
▪ Гнучкий режим робочого часу – це така форма
організації праці, за якої для деяких категорій
працівників, для працівників окремих
підприємств або їх структурних підрозділів
встановлюється режим праці з саморегулюванням
часу початку, закінчення та тривалості робочого
часу впродовж робочого дня.
▪ Поступово формується нова модель режиму
праці – “індивідуальний робочий час”, що
буде враховувати як потреби виробництва,
так і специфічні особисті потреби та
побажання кожного працівника. Його
індивідуальне навантаження (протягом дня,
тижня, місяця, кварталу, року, усієї трудової
діяльності) буде визначатися залежно від
специфіки особистості (біологічних
особливостей, генетичного коду, статі, віку,
сімейного становища, психіки, особистих
нахилів, астрологічного календаря,
життєвого ритму).
Основні прояви індивідуалізації та
гнучкості у регулюванні режимів
робочого часу працівників:
Поділ робочого місця
між кількома
Неповний робочий працівниками Застосування
час, флекс-тайм рахунків робочого
часу
Нетипові моделі
Організація робочого часу Аморфний
робочого часу за робочий час
довірою

Робота за викликом Робота за змінами

 Складові робочого часу:
▪ 1) фіксований час (“ядро” робочого часу) –
працівник повинен бути на робочому місці і
виконувати свої виробничі функції;
▪ 2) змінний час (“периферія” робочого часу) –
працівник на свій розсуд може починати та
закінчувати робочий день (зміну) – одна–дві
години перед початком (закінченням) зміни та час
перерви;
▪ 3) час перерви для відпочинку і харчування (може
становити від 30 хвилин до 2 годин на зміну) –
працівник може бути відсутнім на робочому місці.
Підприємства, які впроваджують гнучкі
режими праці, мають переваги у:
▪ найманні нових працівників порівняно з конкуруючими
фірмами;
▪ більш раціональному застосуванні робочого часу завдяки
ліквідації короткотермінових невиходів на роботу з
дозволу адміністрації;
▪ ліквідації запізнень на роботу;
▪ зменшенні кількості нещасних випадків і травм;
▪ високій лояльності персоналу;
▪ від використання високоефективного стимулу, що
відобразиться у підвищенні продуктивності праці,
зменшенні втрат робочого часу, пов’язаних з запізненнями
на роботу та відпрошуваннями, поліпшенні соціально-
психологічного клімату за рахунок мінімізації контролю і
зростання взаємної довіри, скороченні плинності кадрів.
▪ Раціональний режим праці й відпочинку сприяє
збереженню здоров’я працівників, підвищенню їх
працездатності, рівня вмотивованості до
оптимізації витрат робочого часу. Гнучкі режими
праці дають змогу працівникові працювати на
декількох роботах, а також він може виконувати
певні роботи вдома. Режим гнучкого робочого
року дозволяє не знижувати заробітну плату в
періоди спаду виробництва, оскільки працівник
може отримувати зарплату пропорційно
відпрацьованому часу. Соціальне значення такого
режиму полягає в гарантії зайнятості, що
відповідає також інтересам роботодавців.
Поряд з позитивними аспектами застосування
гнучких форм зайнятості і режимів робочого
часу варто відмітити й деякі негативні сторони:

▪ труднощі в організації праці при розробці графіків

змін;
▪ працівники, які зайняті неповний робочий час, як
правило, менш адаптовані у виробничих
колективах, ніж ті, що працюють за
традиційним графіком;
▪ використання стиснутого режиму робочого часу
часто призводить до підвищення втомлюваності;
▪ виникає необхідність застосування
підприємствами відповідних засобів реєстрації
відпрацьованого часу.