Занюк С.С. Психологія мотивації та емоцій: Навч. посібник для студентів гуманіт.

факультетів
ВНЗ. - Луцьк: Ред.-вид. відд. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 1997. - 180 с.
С. 5 – 10З.

Розділ перший. Психологія мотивації

Лекція 1. Мотивація і діяльність. Структура, види і властивості мотивів

Поняття „мотивація", „потреба" і „мотив" у психології

Види мотивів
Динамічний і структурний (змістовий) аспект мотивації
Співвідношення процесуального і результативного компонентів мотивації
Мотивування
Полімотивованість діяльності. Феномен полімотивації
Особистісний сенс і сенсоутворюючі мотиви
Домотиваційне утворення ("знаний мотив") як стадія розвитку мотива
Мотиваційне зміщення як психічний механізм розвитку мотивації

1. Поняття „мотивація", „потреба" і „мотив" у психології

Мотивація - це сукупність спонукальних факторів, які викликають активність організму і
визначають його спрямованість.
Термін мотивація, взятий у широкому значенні, використовується в усіх галузях психології,
які досліджують причини і механізми поведінки людини і тварин. За своїми проявами і функцією в
регуляції поведінки спонукальні фактори можуть бути розподілені на два відносно самостійних
класи:
1) потреб та інстинктів як джерел активності;
1) мотивів, як причин, що визначають вибір спрямованості поведінки.
Чим розрізняються поняття потреба і мотиві При аналізі питання, чому організм взагалі
приходить у стан активності, розглядаються прояви потреб і інстинктів як джерел активності. Якщо
вивчається питання, на що спрямована активність організму, заради чого вибираються саме ці дії,
вчинки, а не інші, досліджуються насамперед прояви мотивів як причин, які визначають вибір
напряму поведінки. Потреба спонукає до активності, а мотив - до спрямованої діяльності. Коли
потреба конкретизується і знаходить предмет, який здатний її задовольнити, то вона перетворюється
на мотив.
Перша передумова будь-якої діяльності — це наявність потреби. Потреба — це стан деякої
нестачі в чомусь, яку організм прагне компенсувати, це внутрішнє напруження, яке динамізує і
спрямовує активність на одержання того, що необхідно для нормального функціонування організму.
Потреба — це необхідна умова будь-якої діяльності, однак потреба сама по собі ще не здатна
надати діяльності чіткого напряму. Потреба повинна "знайти" предмет, на якому вона опредметиться,
конкретизується і який здатний її задовольнити. Наприклад, наявність у людини естетичної потреби
створює у неї відповідну вибірковість, але це ще не вказує на те, що саме людина буде робити для
задоволення цієї потреби. Можливо, вона буде слухати музику, а можливо, прагнутиме написати
вірш або намалювати картину.
Мотив (від лат. movere - рухаю, штовхаю) - це спонука до діяльності, пов'язана із
задоволенням потреб суб'єкта. Іншими словами, мотив — це сукупність зовнішніх і внутрішніх умов,
які викликають активність суб'єкта і визначають її спрямованість.
Як виникають і розвиваються нові потреби? Як правило, кожна потреба опредмечується (і
конкретизується ) на одному чи кількох предметах, які здатні її задовольнити. Тобто, естетична
потреба може опредметитись, наприклад, на музиці. З часом ця потреба в процесі свого розвитку
може опредметитись і на поезії. Отже, вже більше предметів можуть її задовольнити. Таким чином,
розвиток потреби йде в напрямі збільшення кількості предметів, які здатні її задовольнити. Чим
більше таких предметів, тим більше можливостей її задоволення.
Отже, зміна і розвиток потреб відбувається через зміну і розвиток предметів, котрі їм
відповідають і в яких вони „опредмечуються" і конкретизуються.
2. Види мотивів.
1
 Питання класифікації мотивів у психологічній літературі розв'язуються по-різному. В.Хенніг,
наприклад, виділяє сім груп мотивів:
1. Громадянські мотиви (мотиви обов'язку перед суспільством, прагнення бути корисним
суспільству).
2. Пізнавальні мотиви.
3. Мотив соціальної ідентифікації з батьками.
4. Мотив соціальної ідентифікації зі значущими особистостями.
5. Мотив, пов'язаний із привабливістю діяльності.
6. Матеріальний мотив.
7. Престижний мотив (прагнення здобути чи підтримати високий соціальний статус).
Класифікацій, схожих на цю, є досить багато. Усіх їх об'єднує відсутність єдиного принципу
класифікації. Досить чітко виділяє основу для класифікації Л.Божович. Вона встановила, що
діяльність спонукається двома групами мотивів, які мають різне походження і різну психологічну
характеристику. Мотиви першої групи пов'язані безпосередньо зі змістом і процесом діяльності
(тобто до діяльності спонукає сам процес або зміст діяльності). Часом такі мотиви називають
внутрішніми мотивами. Інша група мотивів, коли спонукальні фактори лежать поза діяльністю,
називається зовнішніми мотивами. У разі дії зовнішніх мотивів до діяльності спонукають не зміст, не
процес діяльності, а фактори, які безпосередньо з нею не пов'язані (наприклад, престиж чи
матеріальні чинники).
Виходячи з цих міркувань, можна подати таку класифікацію мотивів.
I. Внутрішні мотиви. Мотиви, які пов'язані з процесом і змістом діяльності (коли до
діяльності спонукає її процес і зміст, а не зовнішні чинники).
ІІ. Зовнішні мотиви.
1. Широкі соціальні мотиви:
а) мотив обов'язку і відповідальності перед суспільством, групою, окремими людьми;
б) мотиви самовизначення і самовдосконалення;
2. Вузькоособистісні мотиви:
а) прагнення отримати схвалення з боку інших людей;
б) прагнення отримати високий соціальний статус (престижна мотивація).
3. Мотиви уникнення неприємностей, котрі можуть виникати у випадку незадоволення вимог,
очікувань або потреб інших людей.
Внутрішні мотиви мають місце, коли до діяльності спонукає сам процес цієї діяльності.
Наприклад, школяра до вивчення фізики спонукає інтерес до знань, відчуття краси і гармонії
всесвіту, процес мислення при аналізі фізичних явищ. Дія інших соціальних і особистісних мотивів
може підсилювати рівень мотивації, але основним за наявності внутрішніх мотивів є спонукання
змістом і процесом самої діяльності (тобто, вона викликає внутрішній інтерес, людині подобається її
виконувати).
До соціальних мотивів деякі психологи відносять також громадянські і моральні мотиви.
У разі дії вузькоособистісних мотивів діяльність (наприклад, учіння) сприймається як шлях до
особистісного благополуччя, як можливість створити собі відповідні блага, завоювати відповідний
статус у суспільстві. При відсутності інтересу до діяльності (внутрішньої мотивації) є прагнення до
тих зовнішніх атрибутів, які може принести діяльність (до відмінних оцінок, до диплому, до слави в
майбутньому).
Негативна мотивація — це спонукання, які викликаються усвідомленням деяких
неприємностей, незручностей, які можуть виникнути у разі невиконання діяльності. Наприклад,
школяра до учіння можуть спонукати вимоги і погрози батьків, неприємні переживання, які
викликаються негативним ставленням до нього, усвідомлення свого нерівноправного становища і
зневаги до нього в колі більш ерудованих однокласників.
Якщо в процесі діяльності ці зовнішні мотиви не будуть підкріплені внутрішніми, (тобто
інтересом до змісту і процесу діяльності), то вони не забезпечать максимального ефекту. У разі дії
зовнішніх мотивів має привабливість не діяльність сама по собі, а лише те, що пов'язане з нею
(наприклад, престиж, слава, матеріальний достаток), а цього часто замало для спонукання до
діяльності.
3. Динамічний і структурний (змістовий) аспект мотивації
Продуктивність діяльності, ЇЇ процес і результат визначаються, по-перше, спрямованістю
2
мотивів, їх змістом; а по-друге, силою, активністю, напруженістю мотивів відповідного змісту.
Структурний (змістовий) аспект мотивації — це система мотивів, складна їх ієрархія,
прояви різнобічних потреб людини. Змістовий аспект мотивації складають такі компоненти:
* зміст мотивації (які саме мотиви наявні в мотиваційній сфері особистості);
* зв'язок між мотивами (як вони пов'язані між собою);
* ієрархія мотивів (які мотиви основні, які другорядні);
* які потреби лежать в основі мотивів і детермінують поведінку особистості. Наприклад,
стосовно навчально-пізнавальних мотивів можна стверджувати, що в їх основі лежить потреба у
нових враженнях (згідно з Л. Божович), потреба в активності (згідно з Узнадзе). Розвиток
структурного (змістового) аспекту мотивації детермінується соціальними і психологічними
контактами людини з навколишнім середовищем, з оточенням, а також організацією діяльності.
Змістовий аспект мотивації відносно незалежний від її динамічного аспекту і в той же час
знаходиться у складному взаємозв'язку з ним.
Динамічний аспект мотивації зумовлений особливостями нервової системи (силою,
врівноваженістю, рухливістю нервових процесів, рівнем загальної активності нервової системи). Все
це визначає такі динамічні характеристики мотивації, як сила, стійкість, міра збудження мотивів,
здатність переключатися з одних мотивів на інші і т. п.
4. Співвідношення процесуального і результативного компонентів мотивації
Сенс діяльності людини не тільки в тому, щоб отримати результат; сенс діяльності полягає в
самій діяльності, в самому процесі діяльності, у тому, щоб проявляти фізичну й інтелектуальну
активність. Так само як і фізична активність, розумова активність сама по собі приносить людині
задоволення і є специфічною потребою. Коли суб'єкта спонукає сам процес діяльності, а не її
результат, то це свідчить про наявність процесуального компонента мотивації.
Процесуальний складник (компонент) мотивації набуває особливого значення у грі. Адже
мотив гри лежить у самому її процесі, а не в результаті. (Наприклад, коли дитина грається, будує з
кубиків будинок, мотив гри лежить не в тому, щоб щось створити, а у самому процесі гри, в творенні
чогось, тобто в змісті самої діяльності). Не виграти, а грати — така загальна формула мотивації гри.
Результативний складник також представлений в іграх. Ось чому є підстави стверджувати про
поєднання процесуального і результативного компонентів мотивації.
І в учінні процесуальний складник повинен зайняти відповідне місце. Прагнення подолати
труднощі в учбовій діяльності, прагнення випробувати свої сили і здібності може стати особисто
значущим мотивом.
У той же час результативна мотиваційна установка відіграє організуючу роль у детермінації
діяльності, особливо якщо її процесуальний компонент (тобто процес діяльності) викликає негативні
емоції. В цьому разі на перший план виступають цілі, наміри, котрі визначають кінцеві і проміжні
точки, що, в свою чергу мобілізує енергію людини. Постановка цілей, проміжних завдань — це
значний мотиваційний фактор, який варто використовувати.
Результативний складник мотивації, з одного боку, пов'язаний з окресленням далеких
перспективних цілей, а з іншого — з прийняттям людиною цілей і завдань у самій діяльності.
5. Мотивування
Від мотивації і мотиву слід відрізняти мотивування. Коли людину запитати, що її спонукало
до певної діяльності, то вона може навести різні спонукальні фактори (пояснення причин і мотивів
поведінки), але це вже буде не мотивом, а мотивуванням. Наприклад, коли людина пояснює, що її
спонукає до певної діяльності відчуття обов'язку перед суспільством, то це — не дійсний мотив, а
лише мотивування. А дійсні мотиви (тобто те, що в реальності спонукає її) можна встановити лише в
результаті психологічного обстеження (тестування, спостереження тощо). Може виявитися, що
насправді основним мотивом, котрий спонукав людину вдатися до певних дій, було прагнення
сподобатися особам протилежної статі, а не той, котрий вона навела як мотивування. Мотивування -
це раціональне пояснення суб'єктом причин власних дій, яке вказує при цьому на соціальне бажані
для нього (і його соціального оточення) обставини, що нібито спонукали його до вибору певної дії.
Мотивування відрізняється від справжніх мотивів поведінки людини і виступає як одна із форм
усвідомлення цих мотивів. За допомогою мотивування особистість інколи виправдовує власні дії і
вчинки, приводячи їх у відповідність із соціальними (і своїми особистісними) нормами. Мотивування
може інколи свідомо використовуватися суб'єктом для приховування справжніх мотивів його
поведінки. В цьому аспекті воно пов'язане з психологічним захистом особистості.
3
 На відміну від цілей, мотиви актуально не усвідомлюються суб'єктом: коли ми здійснюємо ті
чи інші дії, то в цей момент ми, як правило, не усвідомлюємо мотиви, які їх спонукають. Однак, нам
не складно навести мотивування, але мотивування зовсім не вказує на справжній мотив діяльності.
Усвідомлення мотивів є вторинним явищем, що виникає тільки на рівні особистості. Для
маленьких дітей цієї проблеми просто не існує. Навіть на етапі переходу до шкільного віку, коли у
дитини з'являється прагнення іти до школи, справжній мотив, який лежить в основі цього прагнення,
прихований від неї, хоча вона легко може навести мотивування.
6. Полімотивованість діяльності. Феномен полімотивації
Як відомо, будь-яка діяльність є полімотивованою, тобто спонукається не одним мотивом, а
декількома, часом багатьма мотивами. Полімотивованість діяльності зумовлюється тим, що дії
людини визначаються ставленням до предметного світу, до людей, до суспільства, до самого себе.
Трудова діяльність, наприклад, суспільне мотивована, але вона спонукається і багатьма іншими
зовнішніми та внутрішніми мотивами (матеріальна винагорода, визнання тощо). Так, турбота про
свого собаку може відповідати узагальненому мотиву „любові до тварин" і разом з тим, завданню
виховання дітей, охорони квартири, необхідності здійснювати корисні для здоров'я прогулянки.
Щодо феномена полімотивації А. Маслоу стверджував, що будь-яка поведінка проявляє
тенденцію до детермінованості кількома чи навіть усіма базовими потребами одночасно, а не однією.
Залучення якомога більшої кількості потреб (актуалізація більшої кількості спонукальних чинників)
підвищує загальний рівень мотивацій діяльності.
Не лише одна і та ж потреба може втілюватися в різних об'єктах, але в одному і тому ж об'єкті
можуть втілюватися (опредмечуватися) найрізноманітніші потреби,які взаємодіють одна з одною.
Наприклад, оцінка як мотив учіння може втілювати в собі і потребу у схваленні учителя, і потребу
бути на рівні власної самооцінки, і прагнення завоювати авторитет друзів (Л. Божович, 1972).
Досить повна схема співвідношення різних мотивів у спонуканні складних видів діяльності
була запропонована Б.Додоновим. Згідно з даною схемою діяльность спонукається такою групою
мотивів:
1) задоволення від самого процесу діяльності — П;
1) прямий результат діяльності (створений продукт, засвоєні знання тощо)— Р;
2) винагорода за діяльність (плата, підвищення в посаді, слава і т. д.)—В;
3) уникнення санкцій (покарання), котрі загрожували б у разі ухиляння від діяльності чи
несумлінного виконання її — Д.
Кожен із цих мотивів може вносити різний вклад у загальну мотивацію діяльності, причому як
позитивний, так і негативний. Позначивши кількісну міру такого вкладу за допомогою умовних
цифрових індексів, можна отримати формалізоване вираження мотиваційної структури конкретної
діяльності. Наприклад, формула П2Р0В3Д1 стосовно трудової діяльності суб'єкта означає, що процес
праці приносить помітне незадоволення, до результатів праці він байдужий, але його мотивує
винагорода за роботу і дещо менше — неприємні наслідки її невиконання.
Є всі підстави для припущення, що кількість мотивів, які актуалізуються і спонукають до
діяльності, визначають загальний рівень мотивації. Однак, разом з тим, як це продемонстрував
Б.Додонов у своїй схемі, багато значить вклад кожного окремого мотиву у загальний рівень
мотивації.
7. Особистісний сенс і сенсоутворюючі мотиви
Особистісний сенс — це індивідуалізоване відображення ставлення особистості до тих
об'єктів, заради яких розгортається її діяльність, „значення для мене" об'єктів навколишнього світу
(О.М. Леонтьєв, 1975).
Існує відмінність між тим, що людина знає про дійсність, і тим, як вона до неї ставиться, тобто
відмінність між сферою значень і смисловою сферою особистості. Значення засвоюється в процесі
навчання. Зміст значень зафіксовано у сфері понять, узагальнених зразків дій, предметних і
соціальних норм. Однак, головною для розуміння суті особистості є інша система — система
смислових зв'язків суб'єкта. Для аналізу цієї системи пропонується така одиниця як смислове
утворення. Сенс, згідно з О. Леонтьєвим,- це те, що безпосередньо відображає (і містить у собі)
власне ставлення суб'єкта.
Будь-яка діяльність є полімотивованою, тобто одночасно відповідає двом і більше мотивам.
Це й очевидно, оскільки дії людини реалізують сукупність відношень (до предметного світу, до
людей, до суспільства, до самого себе). Так, трудова діяльність суспільне мотивована, але вона
4
керується і такими мотивами як матеріальна винагорода. Обидва цих мотиви хоча і співіснують, але
лежать, так би мовити, в різних площинах. Сенс праці породжується, за О. Леонтьєвим, суспільними
мотивами. Що стосується матеріальної винагороди, то цей мотив теж представлений у мотиваційній
сфері, але лише в функції стимулювання. Хоча він і спонукає, динамізує діяльність, але позбавлений
головної функції — функції сенсоутворення.
Таким чином, одні мотиви, спонукаючи до діяльності, разом з тим надають їй і особистісного
сенсу. О.Леонтьєв називає їх сенсоутворюючими мотивами.
Інші, які співіснують з ними, виконуючи роль спонукальних факторів (часто дуже емоційних,
афективних), позбавлені сенсоутворюючої функції, їх називають мотивами-стимулами. Мотиви-
стимули підключаються до окремих ланок (операцій) діяльності і забезпечують додаткове
спонукання саме цих ланок. Мотивами-стимулами є будь-які схвалення або покарання, які пов'язані з
проміжними цілями і результатами діяльності (наприклад, оцінка в навчанні).
Сенсоутворюючі мотиви, за О. Леонтьєвим, завжди займають більш високе ієрархічне місце.
Важливою особливістю мотивів є те, що в структурі однієї діяльності мотив може виконувати
сенсоутворюючу функцію, в структурі іншої — функцію додаткової стимуляції.
Значення сенсоутворюючих мотивів і їхнє місце в ієрархії мотивів розкриває такий випадок із
життя політв'язнів. Для ув'язнених ввели фізичну зовсім непродуктивну примусову працю.
Відповідно до місця, яке цей мотив займав в ієрархічній структурі їхньої мотиваційної сфери, він не
міг виконувати роль сенсоутворюючого мотива: така праця для в'язнів не мала ніякого сенсу і була
нестерпною. Арештанти знайшли такий психологічний вихід: вони включили це заняття в контекст
головного мотиву — продовжувати боротьбу з тиранією. Тепер нікому не потрібне переношування
землі суб'єктивно перетворилося для них у засіб підтримання своїх фізичних і моральних сил для цієї
боротьби.
8. Домотиваційне утворення ("знаний мотив") як стадія розвитку мотива
Часто буває так, що людина усвідомлює, розуміє необхідність виконання певної діяльності,
але це не спонукає її до жодних дій. Це свідчить про те, що мотив ще не сформовано, але існує
передумова його розвитку - певне домотиваційне утворення ("знаний мотив"). „Знані мотиви" - це
розуміння, усвідомлення необхідності певної діяльності, але це знання позбавлене спонукальної
функції (не спонукає особистість до дій). Таке розуміння і усвідомлення виконує важливу роль у
формуванні мотивів. На певному рівні розвитку мотиви спочатку виступають як „знані", як можливі,
але які поки що не спонукають до жодних дій (О.Леонтьєв, 1975).
Мистецтво виховання полягає в умінні надати більш високого значення „знаним мотивам"
(домотиваційним утворенням), і таким чином, трансформувати їх у діючі мотиви. Самого по собі
розуміння необхідності виконання певної діяльності (або дотримання соціальних норм) замало.
Виховання особистості не повинне обмежуватися лише навчанням, передачею суб'єкту певної суми
знань, значень. Без знаходження людиною особистісного сенсу дані знання і значення не здатні
спонукати до діяльності.
Але для того, щоб надати "знаним мотивам" (домотиваційним утворенням) спонукальної сили
і реальної дієвості (тобто, щоб вони спонукали до діяльності), спочатку їх необхідно довести до рівня
повного усвідомлення.
Що ж забезпечує перетворення „знаних мотивів" у реально діючі? О.Леонтьєв писав, що
мотиви, які „розуміються" (а до дій не спонукають), позбавлені особистісного сенсу. Отже, надання
їм особистісного сенсу сприяє трансформації їх у реально діючі мотиви.
Іншим важливим чинником у розвитку мотивів є включення „знаних мотивів" у мотиваційну
структуру особистості, зв'язок їх з іншими мотивами і потребами, що надає „знаним мотивам"
(домотиваційним утворенням) спонукальної функції (тобто, переводить їх у категорію діючих
мотивів). Внутрішня робота особистості в плані свідомості забезпечує зв'язок цих мотивів з іншими
мотивами і потребами. Коли домотиваційне утворення („знаний мотив") займає певне місце в системі
(ієрархії) мотивів, можна стверджувати про його перехід в категорію діючих мотивів.
Деякі психологи розрізняють потенційні та реально діючі мотиви. Потенційні мотиви — це
ті, котрі за певних обставин можуть спонукати до діяльності, але в даний момент не актуалізуються.
В розряд потенційних мотивів можуть перейти ті мотиви, які в даний час втратили свою актуальність
або витіснені на периферію іншими мотивами (тобто в ієрархії мотивів займають значно нижче
місце, ніж раніше).
9. Мотиваційне зміщення як психічний механізм розвитку мотивації
5
 Надзвичайно важливим у контексті проблеми розвитку нових потреб і мотивів є той факт, що
способи задоволення потреби самі можуть стати потребами. Наприклад, колекціонування книг, яке
спочатку задовольняло пізнавальну потребу, може стати само по собі потребою, тобто перерости в
бібліофілію.
Схожим є і механізм формування патологічної потреби (наприклад, патологічної залежності
від алкоголю). Алкоголь спочатку (коли людина лише починає його вживати) може бути засобом
задоволення деякої потреби (як-от комунікативної або сексуальної, як засіб полегшення
міжособистісних контактів). У процесі задоволення цих потреб за допомогою алкоголю позитивні
емоції (позитивні емоційні „заряди") зміщуються з потреби на засіб (у нашому випадку на алкоголь).
Тривале підкріплення операції, дії, (яка була лише засобом задоволення потреби)
позитивними емоціями в процесі її задоволення приводить до емоційного і мотиваційного зміщення
цих емоцій з потреби на цю дію. У результаті дія (операція) котра раніше була лише засобом
задоволення інших потреб, насичується позитивними емоціями і набуває автономного спонукального
характеру (тобто стає потребою або мотивом, який здатний уже сам по собі спонукати до діяльності,
а не реалізовувати інші мотиви і потреби). Внаслідок зв'язку з іншими потребами і мотивами раніше
функціонально залежна від них дія(операція) набуває мотиваційної автономності, перетворюючись у
новий мотив.
Наприклад, керування автомобілем було раніше засобом задоволення певних соціальних
потреб. Спочатку людина, спонукаючись деякими мотивами або потребами (наприклад,
матеріальними), сідала за кермо і їхала, щоб задовольнити їх. З часом, одержуючи задоволення від
реалізованих мотивів і потреб, що досягалося певними діями і операціями (пов'язаними и керуванням
автомобілем і їздою), окремі дії набували значної привабливості і могли стати самостійною потребою
деяких людей.
Зміщення мотиву на операцію (дію), спостерігається в тих випадках, коли людина під впливом
деякого мотиву (або деякої потреби) береться за виконання певних дій, а потім виконує їх заради них
самих. Дія (операція) яка раніше була засобом задоволення потреби, автономізується і стає
самостійною потребою. Школяр раніше сідав за виконання домашніх завдань щоб уникнути
покарання, одержати схвалення чи винагороду. Згодом він може вчити даний предмет за власним
бажанням, виявляючи зацікавленість до процесу і змісту роботи. Раніше учіння виступало як умова
реалізації якогось іншого мотиву, (наприклад, мотиву схвалення або мотиву уникнення покарання).
Через деякий час це заняття (яке було лише засобом задоволення певних потреб) набуває
автономного (незалежного) спонукального значення. Внаслідок таких мотиваційних зміщень школяр
згодом може читати підручник тому, що йому подобається дана тема і він отримує задоволення від
процесу і змісту роботи (а не тому, що він прагне уникнути покарання чи задовольнити прохання або
вимоги старших, як це було раніше).
Процес мотиваційного зміщення і формування нового мотиву можна подати ще таким чином:
дана дія (і ціль, яка їй відповідає), спонукаючись певним мотивом у процесі її виконання і
забезпечення якоїсь діяльності, пов'язується з іншими потребами і одержує від них мотиваційний
заряд. Унаслідок серії позитивних емоцій, якими супроводжувалось виконання певної дії, вона
набуває автономного мотиваційного значення і вже сама по собі здатна спонукати до активності,
набуваючи, таким чином, функцій мотиву.
Яскравий приклад зміщення мотиву на ціль або перетворення операції, засобу в самостійну
потребу ми знаходимо в образі героя гоголівської „Шинелі" Акакія Акакієвича Башмачкіна: „Служив
він у департаменті чиновником для переписування казенних паперів, і було це заняття для нього
різноманітним і привабливим світом. Після роботи, вдома, наспіх пообідавши, він відразу ж починав
переписувати папери, котрі приніс з собою." Часто він знімав копії спеціально для себе, задля
власного задоволення. Акакій Акакієвич не тільки відчував насолоду і величезне задоволення від
переписування паперів, але й не уявляв свого життя без цього заняття.
Як трапилося, що переписування казенних паперів зайняло центральне місце в його
особистості, набуло статусу потреби, стало сенсом його життя? Ми не знаємо конкретних обставин,
але так чи інакше, обставини ці призвели до того, що відбулося зміщення одного із головних мотивів
на ціль, навіть на операції (переписування), котрі внаслідок цього перетворилися в самостійну
потребу.
Механізм розвитку нових мотивів і потреб можна подати у вигляді зміщення позитивних
емоційних переживань з кінця, з результату на процес, на все більш віддалені від кінця умови,
6
засоби, проміжні цілі, внаслідок чого формуються нові мотиви, потреби і цінності. Всі ці засоби,
проміжні цілі, які опосередковують задоволення потреби, самі можуть набувати статусу мотивів.
Наприклад, вивчення математики як засобу (або проміжної цілі) задоволення певних потреб може
набути самостійної мотиваційної сили: в результаті цього формується новий мотив, який пов'язаний
із привабливістю даної діяльності. Раніше вивчення математики виступало як засіб в контексті іншої
діяльності (підготовка до вступних іспитів), як засіб задоволення певних соціальних потреб. В
подальшому в процесі позитивного емоційного підкріплення або сенсоутворення дана дія, операція
або засіб набувають автономного мотиваційного значення і вже самі по собі здатні спонукати до
діяльності.
Суттєвим для механізмів розвитку мотивації є те, що структурний компонент діяльності (дія,
операція, засіб або проміжна ціль) пов'язуються з потребами, вступають у комунікацію з іншими
мотивами і потребами і отримують від них мотиваційний (енергетичний) заряд.
Запитання для самоконтролю
1. Чим розрізняються поняття "потреба" і "мотив"?
2. Що таке негативна мотивація?
3. Яке співвідношення результативного і процесуального компонентів мотивації?
3. Чому будь-яка діяльність завжди є полімотивованою?
4. Яка відмінність між сенсоутворюючими мотивами та мотивами-с титулами?
5. Який механізм перетворення "знаних мотивів" у реально діючі?

7
 Лекція 2. Зовнішня і внутрішня мотивації

Психологічні особливості зовнішньої та внутрішньої мотивації

Неузгодженість, новизна і несподівані зміни як фактори внутрішньої мотивації
"Відчуття потоку" і його фактори. Радісна захопленість дією
Самоствердження як принцип внутрішньої мотивації
Ослаблення внутрішньої мотивації під впливом зовнішнього підкріплення
Чи послаблює внутрішню мотивацію регулярне підкріплення
Збільшення внутрішньої мотивації після відміни зовнішнього підкріплення
Вплив зворотного зв'язку і оцінки на формування внутрішньої мотивації
Приклад учителя і формування внутрішньої мотивації

1. Психологічні особливості зовнішньої та внутрішньої мотивації

У західній психології мотивації тривалий час панували уявлення про жорстку обумовленість
будь-якої поведінки двома факторами - біологічними потребами і стимулами середовища. Однак
наприкінці 50-х років Г.Харлоу з колегами помітили ряд цікавих мотиваційних явищ, котрі не
піддавалися традиційним поясненням. Так, було встановлено, що поведінка тварин при задоволенні
всіх фізіологічних потреб зовсім не припиняється, а продовжується ніби на новій мотиваційній
основі: пошук їжі, води тощо змінюється пошуком нових вражень, "дослідницькою" поведінкою.
Нові факти спонукали психологів виділити два класи мотивів: інтринсивні (внутрішні) та
екстринсивні (зовнішні). Зовнішньою мотивацією стали називати детермінацію поведінки
фізіологічними потребами і стимуляцією середовища, внутрішньою мотивацією — зумовленість
поведінки факторами, безпосередньо не пов'язаними із впливом середовища і фізіологічними
потребами організму. Внутрішньо мотивована поведінка здійснюється заради себе самої і не може
бути лише засобом досягнення зовнішньої цілі. А зовнішній мотив актуалізується тоді, коли
головною причиною поведінки є отримання чогось, що знаходиться поза цією поведінкою, поза цією
діяльністю. Якщо школярів чи студентів спонукають до уміння, наприклад, лише прагнення
одержати атестат чи диплом, прагнення уникнути покарання або несхвалення старших, то можна
стверджувати, що вони зовнішньо мотивовані. А коли людина отримує задоволення безпосередньо
від самого процесу чи змісту діяльності, від самої поведінки, то мотив, який її спонукав, можна
вважати внутрішнім. Внутрішній мотив - це завжди стан радості, задоволення від своєї справи. А
коли діяльність (або поведінка) спонукається матеріальними благами, соціальними факторами
(статусом, престижем, владою тощо), то вона є зовнішньо мотивованою.
Внутрішньо мотивованими є лише такі форми активності, котрі здійснюються тільки заради
самої діяльності (тобто до діяльності спонукає сам процес або зміст даної діяльності, а не фактори,
які безпосередньо з нею не пов'язані). При цьому, на думку Р.Байта, мотивуючим є відчуття
ефективності, а результатом активності — зростання різного роду компетентності. Внутрішньо
мотивовані форми активності створюють враження відсутності мети, спрямованості на процес, а не
на результат діяльності (наприклад, дитячі ігри, естетичні переживання).
Зовнішньо ж мотивованим виявляється все, спрямоване на досягнення деякого кінцевого
результату чи цілі. Тим самим будь-яка діяльність, яка спонукається досягненнями, владою,
наданням допомоги, агресією, цілями, повинна розглядатися як зовнішньо мотивована. Коли
діяльність спонукається прагненням продемонструвати або здобути владу, певний статус у
суспільстві (тобто соціальними мотивами), то вона (діяльність) є зовнішньо мотивована.
Як правило, кожна діяльність завжди спонукається комплексом, поєднанням зовнішніх і
внутрішніх мотивів. Причому в одних ситуаціях переважно діють зовнішні мотиви, тоді як в інших -
внутрішні.
2. Неузгодженість, новизна і несподівані зміни як фактори внутрішньої мотивації
Деяка допустима (оптимальна) невідповідність, неузгодженість нової інформації з відомим,
очікуваним викликає інтерес, стимулює пошукову активність, спонукає і спрямовує поведінку. Ігри
дітей, маніпулятивний потяг, орієнтувально-дослідницька діяльність, очевидно, мотивовані саме
такими умовами.
Берлайн вважає, що всі стимули, які впливають на активацію і викликають внутрішню
мотивацію, мають наступні характеристики:
• новизна і зміна;
8
 • несподіваність;
• складність;
• невизначеність.
Складність, відхилення потоку стимуляції від очікуваного теж є детермінантами внутрішньої
мотивації. Саме несподівані зміни у відомому об'єкті викликають стан сильної активації. Усе
незвичне, нестандартне (в розумних межах) стимулює пошукову активність і викликає позитивні
емоції.
Хант висунув гіпотезу щодо "оптимального неузгодження" (невідповідності) між потоком
інформації і стандартом (схемою, очікуванням) як причини внутрішньої мотивації. Внутрішня
мотивація виникає в тому разі, коли розбіжність, невідповідність між поточною інформацією та
деяким внутрішнім стандартом чи очікуванням виявляється не дуже великою.
3. "Відчуття потоку" і його фактори. Радісна захопленість дією
Інтринсивна (внутрішня) мотивація в цій концепції означає, що людина з радістю віддається
справі, із задоволенням поринає в діяльність. М.Чиксентмихалі запропонував як внутрішню
мотивацію певний емоційний стан - радість від активності. Він просив шахістів, хірургів, учених
описати свою професійну і виконувану на дозвіллі діяльність і оцінити те радісне відчуття, яке вони
відчувають при цьому. Виявлене при опитуванні центральне поняття він означив як "потік".
"Потік" являє собою повну самовіддачу своїй справі, радісне почуття активності, коли індивід
ніби цілковито розчиняється в предметі діяльності, з яким має справу, коли увага повністю
сконцентрована на занятті, що примушує забути про власне "Я". "Потік" - це своєрідний стан радості,
натхнення, захоплення.
В аналізі переживання "потоку" виникає проблема співвідношення можливостей суб'єкта і
складності завдання. Якщо можливості значно перевищують складність завдання, то виникає нудьга,
в протилежному разі - з'являється тривога. Якщо складність завдання перевищує можливості суб'єкта
лише незначною мірою, то виникають умови для переживання "потоку".
Досліджуючи людей, які отримують задоволення від самого процесу навчання, роботи,
вивчаючи їхні переживання і відчуття в процесі внутрішньо мотивованої діяльності, Чиксентмихалі
виділив такі показники (ознаки) суб'єктивного стану внутрішньої мотивованості в діяльності
("відчуття потоку"):
1. Відчуття повної (розумової і фізичної) включеності в діяльність.
2. Повна концентрація уваги, думок і почуттів на справі.
З. Відчуття того, що чітко знаєш, як слід діяти в той чи інший момент роботи, чітке
усвідомлення її цілей.
4. Відсутність хвилювання, тривоги перед можливими помилками і невдачею.
5. Втрата звичного почуття чіткого усвідомлення себе і свого оточення, ніби "розчинення" у
своїй справі.
Відчуття "потоку" виникає у людини тоді, коли вона починає отримувати задоволення від
самої діяльності (наприклад, від розв'язування математичних задач, заняття спортом, написання
віршів тощо).
Відчуття "потоку" споріднює діяльність з грою, адже у грі найбільш яскраво представлена
радісна захопленість дією.
Переживання "потоку" - не виняткова подія; воно проявляється також у формі незначних
повсякденних епізодів (у мрії, фантазії, грі тощо).
4. Самоствердження як принцип внутрішньої мотивації
Р.де Чармс вбачає внутрішню мотивацію в тому, щоб відчувати свою ефективність, відчувати
себе джерелом змін у навколишньому світі, прагнути бути причиною власних дій ( а не підпадати під
вплив інших людей).
Тиск і вимоги оточення, обіцяні винагороди і можливі покарання - все це може знижувати
рівень переживання самоствердження аж до виникнення відчуття повної залежності (відчуття себе
"пішаком"). Людина прагне протистояти цьому, і чим краще їй це вдається, тим сильніше вона
відчуває себе господарем становища, тим більше вона отримує радості від своєї діяльності і тим
вищою є її внутрішня мотивація; а чим гірше їй це вдається, тим сильніше вона відчуває себе
іграшкою зовнішніх обставин, тим більше вона сприймає свою діяльність знеціненою і мотивованою
ззовні. Виходячи з цих міркувань, де Чармс робить два ніби парадоксальних висновки щодо впливу
зовнішніх підкріплень:
9
 1. Якщо людина винагороджується за те, що вона робить або зробила за власним
бажанням, то така винагорода буде сприяти ослабленню внутрішньої мотивації.
2. Якщо людина не винагороджується за нецікаву роботу, за яку вона взялася лише задля
винагороди, то внутрішня мотивація до неї може збільшитися.
Пояснення першого феномена полягало в тому, що коли за деяку активність, котру суб'єкт і
так із задоволенням проявляє, він отримує додаткову винагороду, то свою дію він сприймає як
суперпідтверджувану і починає сумніватися: чи здійснив би він її лише за власною волею?
Інший висновок Р. де Чармса (щодо підвищення внутрішньої мотивації після відсутності
очікуваної винагороди) можна отримати як наслідок із теорії недостатнього підтвердження,
розробленої в руслі досліджень когнітивного дисонансу.
Для характеристики внутрішньої мотивації Е.Десі використав дна види переживань:
• відчуття своїх можливостей
• самоствердження.
Чим більш вираженими е цих два переживання, тим вищим є рівень внутрішньої мотивовації.
Діяльність у цьому разі виявляється тим сильніше мотивованою внутрішньо, чим більше вона
пов'язана з перевіркою своїх можливостей і не потребує ніяких підкріплень. Зовнішньою ж мотивація
стає тоді, коли досягнутий результат суб'єкт приписує зовнішнім причинам (а не своїм можливостям)
та коли він вдається до дій не стільки за власним бажанням, скільки внаслідок зовнішніх впливів
(наприклад, таких як винагорода і покарання).
Таким чином, переживання людьми власної автономії і особистісної причинності, відчуття
себе джерелом змін у навколишньому світі є важливим показником внутрішньої мотивації.
Наприклад, коли учень відчуває себе суб'єктом своєї діяльності (тобто відчуває, що від нього багато
що залежить), можна стверджувати, що його діяльність внутрішньо мотивована. А коли учіння
сприймається як зумовлене зовнішніми факторами і обставинами (наявність контролю, винагороди,
покарання тощо), то воно є зовнішньо мотивованим. Коли ці зовнішні чинники зникають (наприклад,
після закінчення школи), то спонукання до діяльності відсутнє і, звичайно, людина не схильна
самостійно займатися цією діяльністю.
Ще один фактор - відчуття власної компетентності, відчуття власних можливостей - теж є
важливою спонукою (причиною) будь-якої діяльності і характеризує внутрішню мотивацію.
5. Ослаблення внутрішньої мотивації під впливом зовнішнього підкріплення
З початку 70-х років стали з'являтися все нові дані, котрі підтверджували справедливість
першого з двох положень де Чармса: якщо до внутрішньої мотивації, достатньої для спонукання до
діяльності, доповнюється ще й зовнішня мотивація (і, таким чином, виникає "суперпідтвердження"
деякої привабливої для суб'єкта діяльності), то схильність до неї і, відповідно, рівень внутрішньої
мотивації, зменшується.
Експериментальне дослідження цього положення включало три стадії.
1. Фіксувалося спонтанне звернення до привабливого завдання і робота над ним.
2. Створювалось "суперпідтвердження" тієї ж діяльності: експериментатор обіцяв і фактично
вводив додаткові зовнішні підкріплення у формі матеріального, символічного або мовного схвалення
(або обмежувався лише інформацією про досягнутий результат).
3. Учасники експерименту, не знаючи, що за ними спостерігають чи до чогось спонукають,
одержували можливість знову спонтанно звернутися до першої діяльності, або ж робити дещо інше.
Окрім фіксації відновлення діяльності фіксувались також такі показники як тривалість
діяльності і дані опитування піддослідних щодо радості, задоволення від роботи над завданням. Ці
показники зіставлялися з показниками контрольної групи (у якої зовнішнє підкріплення не
вводилось) або ж із вихідними показниками першої стадії.
Для участі в експерименті М.Ліппер, Д.Грін і Р.Нісбетт відібрали дошкільнят, котрі проявляли
помітний інтерес до малювання. Одним дітям за малювання заздалегідь обіцялась нагорода
(грамота), інші нагороджувалися несподівано після малювання, а третім не давалось ні обіцянок, ні
нагород. Потім протягом двох тижнів проводилось таємне спостереження за вільною ігровою
діяльністю дітей у дитячому садку. Результати засвідчили, що зниження тривалості занять
малюванням спостерігалось у тих дітей, котрі очікували нагороду і отримали її, його не
спостерігалось ні у контрольної групи, ні у тих, хто одержав нагороду несподівано.
Було також встановлено, що матеріальне схвалення (винагорода) сильніше знижує показники
внутрішньої мотивації, ніж символічне або мовне. Очікувані винагороди більше послаблюють
10
внутрішню мотивацію, ніж несподівані.
Усі ці дані справедливі за умови, що діяльність спочатку викликала у людей значний інтерес.
Винагорода знижувала задоволення від цікавого завдання але вона настільки збільшувала
задоволення від нецікавого завдання, що робота над останнім починали приносити більшу радість,
ніж виконання першого.
Згідно з теорією когнітивної оцінки Десі, обіцяння винагород приводить до усвідомлення
можливого задоволення. Якщо при цьому виникає відчуття зниження компетентності і зменшення
самоствердження, то внутрішня мотивація послаблюється.
6. Чи послаблює внутрішню мотивацію регулярне підкріплення
У зарубіжній педагогіці біхевіористичного напряму досить широко використовується
методика "жетонів" як один із основних прийомів у програмах з модифікації поведінки. Жетони у
вигляді зірочок, кружечків тощо видаються дітям як схвалення (як нагорода) їхніх досягнень.
Наприкінці дня (чи тижня) дітям, котрі набрали певну кількість жетонів, видається в обмін на них
матеріальна винагорода (наприклад, олівці, зошит), яка служить підтвердженням більш високого
рівня досягнень.
Дослідниками мотивації висловлювалося припущення, що ця методика здатна послабити
внутрішню мотивацію індивідів, до котрих вона застосовується. Недоцільність цих засобів схвалення
пов'язана з такими причинами:
1. При знятті підкріплення бажаний спосіб поведінки повертався, як правило, до початкового
рівня, в результаті чого режим зовнішнього підкріплення приходиться зберігати досить довго.
2. Такі методи, застосовані до школярів, котрі виявляють інтерес до діяльності, повинні
призводити до послаблення їхньої внутрішньої мотивації.
Як свідчать дані дослідження, при багаторазовому підкріпленні послаблення мотивації також
може настати. Після припинення підкріплення (коли не давали більше матеріальних чи символічних
винагород) школярі менше працювали з типом матеріала, котрий вони вибирали раніше (в порівнянні
з початковою фазою експерименту і контрольною групою).
Експериментальні дані свідчать, що програма підкріплення (методика "жетонів") може, але не
обов'язково, зменшувати внутрішній інтерес до підкріплюваної діяльності.
7. Збільшення внутрішньої мотивації після відміни зовнішнього підкріплення
Розглянемо дослідження другого положення де Чармса. Якщо людина виконує деяку
діяльність, головним чином заради зовнішньої винагороди, а вона відміняється, то ми маємо справу з
ситуацією недостатнього підтверження, котра описується в теорії когнітивного дисонансу. Можливе
зменшення дисонансу відбувається в цьому разі за рахунок того, що людина починає цінувати тепер
цю діяльність заради неї самої, тобто за рахунок підсилення її внутрішньої мотивації. Е.Уейк
однозначно довів правильність цього припущення. Учням, котрі брали участь в експерименті заради
одержання необхідної для занять довідки, недоброзичливо повідомляли, що вони цієї довідки не
одержать. Після створення таким чином недостатньої зовнішньої мотивації ці школярі (в порівнянні з
контрольною групою, яка не стикалася з недоброзичливістю і де всі отримали довідки)
демонстрували більш сильну внутрішню мотивацію, котра вимірювалася за допомогою десяти
індикаторів діяльності (міра докладених зусиль, постановка цілей, інтерес до завдання тощо).
8. Вплив зворотного зв'язку і оцінки на формування внутрішньої мотивації
Виходячи з того, що відчуття учнями власної компетентності — це істотна ознака і фактор
розвитку внутрішньої мотивації, характер зворотного зв'язку, котрий надає учитель учневі, має
значний вплив на мотивацію учіння. Так, наприклад, коли в навчальних ситуаціях існують позитивні
зворотні зв'язки (похвала, схвалення, переживання успіху тощо), внутрішня мотивація, як зазначає
А.Орлов, підсилюється. Коли ж переважають негативні зворотні зв'язки (незадовільні оцінки, які
свідчать про неуспішність чи некомпетентність учнів), то внутрішня мотивація знижується.
Але слід мати на увазі, що одна і та ж обставина (наприклад, оцінка результатів діяльності
учня) може бути сприйнята як свідчення зростаючої компетентності, збільшуючи тим самим
внутрішню мотивацію, і як прояв зовнішнього контролю за поведінкою, послаблюючи в цьому разі
внутрішню мотивацію. Наприклад, учитель так оцінив роботу учня: "Ти сьогодні добре працював".
Це схвалення може бути сприйняте школярем, з одного боку, як свідчення власної компетентності,
але й можливо, що учень його сприйме як різновид психологічного контролю (учень може зрозуміти
його як підтвердження того, що він виконав усі вимоги вчителя). Цілком природно, що психологічні
впливи цих двох різних суб'єктивних інтерпретацій однієї і тієї ж об'єктивної обставини на
11
внутрішню мотивацію будуть зовсім протилежними. У першому випадку внутрішня мотивація буде
зростати, у другому знижуватись.
Отже, кожна педагогічна дія може мати для учнів різне функціональне значення, різний зміст.
Якщо педагогічний вплив набуває змісту інформації, то він сприймається учнями як зворотний
зв'язок, підсилюючи почуття особистісної причинності, автономності, компетентності і тим самим
сприяючи збільшенню внутрішньої мотивації.
Коли ж педагогічна дія набуває змісту контролю над поведінкою (тобто коли вона
сприймається учнями як зовнішній тиск, що спонукає їх діяти чи міркувати в заданому напрямі), це
знижує внутрішню мотивацію.
Таким чином, не лише педагогічна дія сама по собі є відповідальною за збільшення або
послаблення внутрішньої мотивації, а й її функціональне значення, точніше сенс (інформуючий або
контролюючий) для учнів.
У зв'язку з цим учителям варто уважно ставитись до правильного осмислення учнями системи
шкільних оцінок. Та чи інша шкільна оцінка чи навіть оцінювальне судження вчителя може мати для
учня різний зміст. В одному випадку оцінка виступає як елемент зворотного зв'язку, свідчить про
цілком конкретні сильні чи слабкі сторони учня і тим самим збільшує його внутрішню мотивацію. В
іншому випадку оцінка сприймається як контролюючий фактор, що, звичайно, призводить до
зниження внутрішньої мотивації.
Той чи інший сенс, який учні надають шкільним оцінкам, залежить не тільки від власних
установок дітей, але й від тієї чи іншої інтерпретації (тлумачення, сприйняття) оцінок, котрої
дотримуються батьки і ровесники школярів.
До чинників, які здійснюють позитивний вплив на внутрішню мотивацію учнів, слід віднести
ситуації вільного вибору. Вибір, що здійснюється самими учнями (наприклад, вибір задач для
домашньої роботи), дає їм можливість відчути свободу і самодетермінацію в учінні. А відчуття
учнями постійної регламентації і контролю з боку вчителя значно послаблює внутрішню мотивацію.
Цілком природно, що за таких обставин вони починають сприймати свою діяльність як вимушену,
зумовлену зовні, тобто як зовнішньо мотивовану.
Звичайно, учіння може здійснюватися (часом навіть досить успішно) і під впливом зовнішніх
факторів. Однак, як тільки схвалення і покарання слабшає, а зовнішній контроль усувається,
припиняється і сама діяльність учня.
Таким чином, обставини, які надають учням автономію, підтримують їхню компетентність і
впевненість у собі, підсилюють внутрішню мотивацію, тоді як обставини які здійснюють на учнів
тиск, контролюють їх, підкреслюють їхню некомпетентність, не надають чіткої і адекватної
інформації щодо просування в навчанні, послаблюють внутрішню мотивацію.
9. Приклад учителя і формування внутрішньої мотивації
Важливий шлях розвитку внутрішньої мотивації в контексті шкільного навчання полягає у впливі прикладу
вчителя. Малоймовірно, що в учнів формується внутрішня мотивація від учителя, котрий не отримує задоволення від
змісту і процесу роботи. Діти досить спостережливі і чудово розуміють, як ставиться до своєї справи учитель. І коли
вчитель не любить свій предмет, не цікавиться ним, діти відчують це, і цілком ймовірно, що це спонукає їх дійти
висновку, що даний предмет позбавлений будь-якого інтересу. Якщо ж учителі демонструють у своїй роботі виключно
зовнішню мотивацію, то в учнів може сформуватися установка, що учіння саме по собі нічого не варте і має сенс лише як
засіб досягнення інших благ. І дійсно, чому вони повинні любити цей нудний, нецікавий предмет, якщо навіть у вчителя
він не викликає ніякого інтересу?
Усі ці питання цілком слушні, оскільки навчання передбачає поряд із передачею знань також і передачу смислів.
Значення (інформацію) можна транслювати учням різноманітними способами - за допомогою книг, лекцій тощо. На
відміну від цього передача смислів у процесі навчання не можлива без людських переживань і вчинків. Ось тому смисли
(на відміну від інформації) може передати лише внутрішньо мотивований учитель, котрий демонструє не лише знання, а
й інтерес, емоційне ставлення до свого предмета. На жаль, у школі не так вже й багато вчителів, котрі отримують
задоволення від своєї роботи, здатних передати учням своє внутрішньо мотивоване ставлення до знань, до свого
предмета, до процесу навчання в цілому. У найближчому соціальному оточенні школярів кількість дорослих-ентузіастів
своєї справи також, як правило, вкрай обмежена. Ось тому й не дивно, що формування внутрішньої мотивації
відбувається стихійно і дуже повільно.
Запитання для самоконтролю
1. Які психологічні особливості зовнішньої та внутрішньої мотивації?
2. Які фактори визначають внутрішню мотивацію?
3. Чому послаблюється внутрішня мотивація під впливом зовнішнього підкріплення?
4. В чому полягає вплив зворотного зв'язку і оцінки на формування внутрішньої мотивації?

12
 Лекція 3. Теорії і класифікації потреб

Теорія гомеостазу
Теорія потреб К.Гольдштейна
Теорія оптимальної активації
Ієрархічна модель класифікації потреб А. Маслоу
Індивідуалізація способів задоволення потреб
Витіснення одних потреб іншими

Динамічними (мотиваційними) чинниками поведінки є своєрідні внутрішні сили організму,

які спонукають його до дій. З.Фрейд пояснював динаміку поведінки за допомогою теорії лібідо
(енергії сексуального потягу) і перетворень, яких воно зазнає в житті особистості. А. Адлер, на
відміну від З.Фрейда, вважав, що поведінку мотивують соціальні фактори, які керуються
„прагненням до влади".
В психології існує чимало теорій потреб. Обмеженість багатьох із них полягає в можливості
пояснити лише окремі види поведінки і форми мотивації. Розглянемо найбільш відомі й універсальні
теорії потреб.
1. Теорія гомеостазу
Згідно з Камероном, потреба — це стан відхилення від внутрішньої рівноваги, що призводить
до напруження і викликає поведінку на відновлення рівноваги.
Гомеостаз (від гр. homoios - подібний, однаковий і statis -стояння, нерухомість) - це здатність
за будь-яких обставин підтримувати стабільність внутрішнього середовища, внутрішню рівновагу
(наприклад, певну концентрацію деяких речовин чи компонентів). Рівновага ця, однак, унаслідок
змін в організмі (обміну речовин) і змін у зовнішньому середовищі (загроза з боку ворогів, коливання
температури тощо) часто порушується.
Голод, спрага, потреба в нових враженнях, потреба в емоційному контакті— первинні
потреби, задоволення яких важливе для організму. Будь-яке порушення балансу (цукру, води,
вражень, інформації та інших необхідних компонентів) призводить до появи відповідної потреби (і
спонуки до відновлення рівноваги).
Чим довший час баланс залишається порушеним, тим вищий рівень мотивації і тим сильніше
активізується організм. Рівновага ж відновлюється лише після задоволення потреби, а услід за цим
зникають спонукання і активація.
Гомеостаз — це підтримання рівноваги, при якій організм не відчуває ніяких потреб. Потреба
(і відповідно спонукання до активності) виникає внаслідок відхилення від рівноваги. Гомеостатична
поведінка спрямована на ліквідацію напруження шляхом задоволення потреби.
Таким чином, щоб утримувати організм у стані внутрішньої рівноваги (щоб зберегти
стабільність внутрішнього середовища), індивід повинен належним чином реагувати на подразники,
які порушують рівновагу.
Коли відсутня н організмі звична концентрація цепних речовин (наприклад, алкоголю в
організмі алкоголіка), то це спонукає його до відновлення звичного рівня алкоголю (до відновлення
внутрішньої рівноваги), тобто до вживання спиртного. Після того як алкоголік вжив певну кількість
спиртного внутрішня рівновага відновлюється (тобто забезпечується звична концентрація алкоголю в
організмі). Вночі завдяки функціонуванню певних фізіологічних механізмів алкоголь виводиться з
організму. Внаслідок цього знову порушується внутрішня рівновага (звична концентрація алкоголю в
організмі); знову виникає сильний потяг, який спрямований на відновлення звичного балансу. Коли
досягається певний рівень насичення спиртним, то потреба задовольняється і „діяльність алкоголіка"
припиняється
В психології проти теорії гомеостазу виступив Олпорт, який вказав, що їй „не вдалося
зрозуміти природу істинного потягу, характерною особливістю якого є протидія рівновазі:
напруження не зменшується, а підтримується". Розрядка (зменшення) напруження не єдиний
спонукальний чинник активності людини. Адже часто індивідуум прагне не до зменшення
напруження, не до внутрішньої рівноваги і спокою, а, навпаки, до пошуку нового збудження.
2. Теорія потреб К.Гольдштейна
На особливу увагу заслуговує концепція К.Гольдштейна, який, спираючись на матеріали
вивчення мозкової патології, навів підтвердження того, що прагнення до гомеостазу (тобто
13
внутрішньої рівноваги) не є характеристикою нормального організму, а ознакою патології. Лише при
захворюваннях організм прагне будь-що уникнути напруження.
Організм, згідно з теорією Гольдштейна, має постійний середній стан напруження і до цього
стану прагне повернутися, як тільки настає відхилення внаслідок дії зовнішніх чи внутрішніх
факторів. Таким чином, варто говорити не про розрядку (зменшення) напруження в процесі
задоволення потреб, а про його вирівнювання. Вирівнювання напруження є метою дії кожної
нормальної, здорової особистості. Розвиток (інтелектуальний, духовний), накопичення життєвого
досвіду —це не що інше, як прагнення до збалансування напруження. Потреба, згідно з цією теорією,
це стан нестачі, який проявляється у відхиленні напруження від середнього рівня. Цю нестачу
особистість прагне ліквідувати.
3. Теорія оптимальної активації
Критичні зауваження щодо теорії гомеостазу спонукали розробляти концепцію, котра дала б
змогу пояснити, чому наш організм інколи прагне знизити рівень активації, а часом прагне підсилити
її, коли вона занадто слабка (для того, щоб підтримувати достатній психічний тонус).
Така теорія була запропонована у 50-ті роки психологами Даффі і Хеббом. Згідно з нею,
організм прагне підтримувати оптимальний рівень активації, котрий дає йому можливість
функціонувати найефективніше. Цей рівень не відповідає абсолютному нулю, як не було в теорії
гомеостазу, а залежить від фізіологічного і психологічного стану індивіда на даний момент.
Таким чином, одні люди потребують надходження більш інтенсивної стимуляції, ніж інші, які
здатні витримувати лише обмежену кількість стимулів.
Ця потреба в стимулах змінюється також залежно від психічного стану людини. Оптимальний
рівень активації під час сну чи в стані замріяності, звичайно ж відрізняється від рівня активації,
оптимального для людини, яка знаходиться в стані творчого натхнення.
Поведінка індивідуума буде тим ефективнішою, чим ближчим буде рівень його активації до
деякого оптимуму (він не повинен бути ні занадто низьким, ні занадто високим).
Дослідження феномени сенсорної ізоляції (відсутності сенсорних стимулів, наприклад, під час
тривалого перебування в затемненому приміщенні) свідчить: відсутність стимуляції спричиняє серії
короткочасних психічних розладів організму, позбавляє його будь-якої можливості самоконтролю і
контролю над оточенням. Зрозуміло, що прихильники теорії оптимальної активації вбачають у цьому
приклад такої ситуації, яку організм прагне уникати.
4. Ієрархічна модель класифікації потреб А. Маслоу
У наш час існує багато найрізноманітніших класифікацій потреб. У глибинних концепціях
Фрейда й Адлера усі потреби людини виводилися з однієї, первинної і основної (наприклад, із
сексуальної або „прагнення до влади"). Інші дослідники пропонують довгий список потреб, котрий
охоплює майже всі відомі види поведінки. Усі ці теорії мали за мету пошук генетичне первинних
потреб, до яких можна було б звести всі чинники, які динамізують (спонукають) поведінку людини.
Недоліки багатьох класифікацій потреб:
1. Усі вони обмежуються лише констатацією наявності певної кількості основних (базових)
потреб особистості.
2. Потреби при цьому ставляться на один щабель, відсутні ієрархія потреб, взаємозв'язки між
ними.
3. Не виділяються закономірності задоволення та розвитку потреб.
З іншої методологічної позиції виходив А.Маслоу, який запропонував своєрідну ієрархічну
модель класифікації потреб.

14
 Рис. 1. Ієрархічна піраміда потреб
Оригінальну модель А. Маслоу доповнено рівнем когнітивних і естетичних потреб

А. Маслоу — один із представників гуманістичної психології. Гуманістична психологія,

прагнучи звільнитися від обмеженості біхевіористичного і психоаналітичного підходів, ставить у
центр вивчення особистості питання ціннісних орієнтацій і сенсу життя. Цей напрям визнає
особистість як цілісну унікальну систему, котра являє собою відкриту можливість самоактуалізації.
Біхевіоризм і фрейдизм акцентували увагу на залежності особистості від її минулого, тоді як головне
в ній, згідно з положеннями гуманістичної психології, - орієнтація на майбутнє, спрямованість до
вільної реалізації своїх можливостей, особливо творчих.
Класифікація потреб А. Маслоу суттєво відрізняється від інших класифікацій. По-перше,
Маслоу розмежовує не окремі потреби, а цілі їх групи. По-друге, ці групи впорядковані у ціннісній
ієрархії відповідно їх ролі в розвитку особистості. Таким чином, існує ієрархія різних потреб - від
найпримітивніших до найбільш витончених потреб вищих рівнів.
Фізіологічні потреби (їсти, пити, спати і т. п.), без задоволення яких ніщо інше не можливе,
завжди виступають на перший план і лежать в основі ієрархії потреб. Далі, над фізіологічними,
знаходиться потреба в безпеці (фізіологічній і психологічній), її задоволення створює можливість для
розвитку потреби в емоційних контактах (потреби у доброму ставленні, в єднанні, в належності до
деякої групи, потреби в коханні). Коли задоволені потреби трьох нижчих рівнів, то актуалізується
потреба у самоповазі (у схваленні, визнанні, компетентності, досягненнях). Задоволення цієї потреби
сприяє актуалізації когнітивних (пізнавальних) і естетичних потреб (прагнення відмовитись від
рутини, випробувати щось нове). Лише коли задоволені всі інші потреби, виникає потреба у
самореалізації (самоактуалізації).
Самоактуалізація — прагнення людини якомога повніше виявити, розвинути і реалізувати
свої можливості, прагнення особистості бути тим, ким вона може бути. Згідно з А.Маслоу, якщо
індивід не займається тим, до чого він схильний, то виникає незадоволення, неспокій, тривога. Щоб
бути у згоді з самим собою, музикант повинен створювати музику, художник - малювати, поет —
писати вірші. Людина зобов'язана виконати свою місію, використовуючи всі свої можливості і
здібності.
За Маслоу, потреба в самоактуалізації виникає лише у здорових людей, у невротиків— ні.
Невротики позбавлені цієї потреби, і, власне, невроз виникає саме у тих людей, у яких немає з певних
причин цієї потреби. Іншими словами, людина повинна реалізувати те, що в ній закладено. Якщо
людина цього не робить, якщо умови життя заважають цій реалізації, то можливий внутрішній
конфлікт, який здатний викликати невроз. Власне, незадоволеність самореалізацією і породжує
неврози. Навіть якщо всі інші потреби задовольняються, крім потреби в самоактуалізації (коли
індивід не займається тим, до чого він схильний, тим, у чому він вбачає своє покликання), то людина
відчуває неспокій, тривогу, незадоволення, тобто з'являються невротичні симптоми.
Основна ідея класифікації А.Маслоу —принцип відносного пріоритету актуалізації потреб,
15
згідно з яким перш ніж активізуються (і почнуть визначати поведінку) потреби більш високих рівнів,
повинні бути задоволені потреби нижчих рівнів. Адже очевидно, що смертельно голодна людина не
прагне „чим-небудь зайнятися" і ще менше вона прагне зайнятися такою діяльністю, в якій можливо
було б проявити свою компетентність і самореалізуватися. Думки і дії голодної людини спрямовані
насамперед на пошуки їжі. Самоактуалізація (за А.Маслоу) може стати мотивом поведінки лише
тоді, коли задоволені всі інші потреби. У разі конфлікту між потребами різних ієрархічних рівнів
перемагає потреба нижчого рівня.
Але відносний пріоритет (перевага) тимчасово незадоволених потреб нижчого рівня не
обов'язково повинен переривати і блокувати самоактуалізацію. Самоактуалізація може стати
відносно незалежною від задоволення потреб нижчих ієрархічних рівнів (тобто потреба в
самоактуалізації може виникати і тоді, коли тимчасово не задоволені потреби нижчих рівнів).
З точки зору вікової психології дана ієрархія потреб відповідає послідовності їх прояву в
процесі розвитку дитини. Для немовлят на першому місці стоїть задоволення фізіологічних потреб.
Далі в процесі індивідуального розвитку для дітей дошкільного віку актуальною стає безпека, потім
— соціальні контакти і самоповага. Лише в підлітковому віці набувають значення деякі аспекти
самоактуалізації, які в кращому разі можуть бути реалізовані у більш пізньому віці.
У своїх дослідженнях Маслоу спирався на біографічний матеріал видатних людей, яким, на
думку вченого, притаманні такі риси як орієнтація на реальність, спонтанність, ділова спрямованість,
незалежність, оптимізм, творча установка.
Відмінності між вищими і нижчими потребами.
А. Маслоу наводить такі відмінності між потребами вищих і нижчих рівнів.
1. Вищі потреби виникають пізніше.
2. Чим вищий рівень потреби, тим менш вона важлива для виживання, тим далі може
відкладатися її задоволення і тим легше від неї на деякий час звільнитися.
3. Функціонування на вищих щаблях розвитку (на високому рівні потреб) означає більш
високу біологічну ефективність (менше хвороб, чудовий сон, апетит і т. п.)
4. Вищі потреби суб'єктивно сприймаються як менш важливі.
5. Задоволення потреб вищих рівнів частіше має своїм результатом здійснення бажань і
розвиток особистості, частіше приносить щастя, радість і збагачує внутрішній світ.
5. Індивідуалізація способів задоволення потреб
Люди, задовольняючи свої потреби в різних умовах і маючи різні навички, навчаються різних
способів задоволення потреб. Цей факт спрощує процес пристосування людей, які знаходяться в
неоднакових умовах. Залежно від середовища і особистості формується індивідуальний набір
способів задоволення потреби (К.Обуховський, 1972).
• Механізм формування індивідуальних способів задоволення потреб можна подати таким
чином. Припустимо, що індивід знаходиться в стані напруження, котре викликане незадоволенням
якоїсь потреби. Якщо при цьому виконана суб'єктом діяльність зменшує це напруження, то
формується умовний зв'язок між діяльністю і зменшенням напруження. Відбулося научіння,
(сформувався зв'язок між подразником, реакцією і зниженням напруження (задоволенням потреби).
В майбутньому за аналогічних умов (коли з'являються сигнали напруження) індивід використовує
саме цей спосіб зняття напруження і задоволення потреби.
• Індивідуалізація способів задоволення базових потреб як механізм розвитку нових потреб
особистості.
Дуже важливим у контексті даної проблематики є той факт, що способи задоволення потреби
самі можуть стати потребами. Наприклад, збирання книг, яке спочатку задовольняло пізнавальну
потребу, може стати саме по собі потребою (тобто перерости в бібліофілію). В процесі
індивідуалізації на основі задоволення загальних потреб створюються нові потреби, індивідуальні,
список яких може бути дуже довгим (К. Обуховський, 1972).
Нові потреби розвиваються внаслідок задоволення певних потреб особистості. Той предмет,
який здатний задовольнити потребу (який є засобом її задоволення), з часом може стати самостійною
потребою.
Таким чином, нові потреби розвиваються на основі наявних (базових) потреб особистості.
Зміна і розвиток потреб проходить через зміну, розширення і розвиток предметів, котрі є засобом
задоволення потреб і в яких вони "опредмечуються" і конкретизуються.
• Конкретизація способів задоволення потреб ґрунтується на тому, що кожна потреба
16
задовольняється визначеним способом і що кількість цих способів обмежена (оскільки готовність
використовувати неефективні або шкідливі способи згасає, тоді як інші, ефективні способи,
закріплюються). Конкретизація приводить до закріплення одного або кількох способів дій, за
допомогою яких задовольняється потреба.
• Менталізація потреб - це усвідомлення змісту потреби чи деяких її аспектів. Менталізація
робить можливою свідому участь особистості в конкретизації способів задоволення потреб.
Менталізація може істотно впливати на хід діяльності, спрямованої на задоволення потреби.
Наприклад, усвідомлення того, що мій спосіб поведінки в певній ситуації є результатом задоволення
деякої потреби, може викликати творчі пошуки інших способів дій, які більше відповідають моєму
„Я — ідеальному".
• Соціалізація способів задоволення потреб ґрунтується на підпорядкуванні їх цінностям
культури. Осудження одних способів і схвалення інших викликає характерну для даної культури
відносну однотипність способів задоволення потреб (Мак-Кіннон, 1948).
6. Витіснення одних потреб іншими
Досить цікавими є спостереження, які стосуються витіснення одних потреб іншими. Відомо,
наприклад, що артист або вчений, захоплений своєю працею, забуває часом про сон, голод, не
відчуває холоду і т. п. Інший приклад: наркоман — це людина, яка не може жити без наркотика.
Відомо, що такі люди схильні відмовлятися від їжі та інших необхідних для життя речей, якщо такою
ціною здатні одержати наркотик. У всіх цих випадках можна вважати, що потреба являє собою дуже
сильне напруження ЦНС (центральної нервової системи). Напруження, діючи відповідно до закону
нервової домінанти, ліквідує інші напруження, „стягуючи" до себе всю їхню енергію.
Ми часто можемо спостерігати, як потреба, що являє собою дуже сильне напруження,
підкоряє своїм цілям всю психічну активність. Думки голодної людини зосереджуються навколо
однієї проблеми — знайти їжу. В крайніх випадках це прагнення може набути характеру нав'язливої
ідеї, що унеможливлює будь-яку іншу діяльність.
Отже, пізнавальні види діяльності (мислення, уява, пам'ять) підпорядковуються дії механізмів,
які забезпечують задоволення цієї потреби (наприклад, потреби в їжі).
Запитання для самоконтролю
1. Які переваги має ієрархічна модель класифікації потреб А.Маслоу над іншими
класифікаціями?
2. В чому полягає принцип відносного пріоритету актуалізації потреб за А. Маслоу?
3. Що таке самоактуалізація?
4. Яка причина витіснення одних потреб іншими?
5. Які існують відмінності між вищими і нижчими потребами?

Завдання для самоконтролю

Вставте пропущені слова(ключові поняття).
Лекція 4. Психоаналітична теорія мотивації та психологічного захисту особистості
Принцип задоволення і принцип реальності
Первинні і вторинні психічні процеси
Психоаналітична концепція структури особистості
Природа і функції психологічного захисту
Орієнтація захисних процесів і види тривоги
Зв'язок психологічного захисту з образом "Я"
Психологічний захист і дезадаптація особистості

1. Принцип задоволення і принцип реальності

Згідно з поглядами З. Фрейда, в психічному житті індивіда (а саме в інстанції Id) панує
принцип задоволення, тобто прагнення отримувати насолоду й уникати незадоволення. Фрейд
стверджує, що незадоволення відповідає підвищенню, а задоволення зниженню рівня збудження
(напруження). На думку Фрейда, психічний апарат має тенденцію підтримувати збудження на
найнижчому або, в крайньому разі, на постійному рівні. Робота психічного апарату спрямована на те,
щоб підтримувати збудження на низькому рівні. Усе, що сприяє збільшенню напруження
(збудження), повинно розглядатися як незадоволення (З. Фрейд, 1989).
З.Фрейд, однак, заперечує абсолютне панування принципу задоволення в психічному житті.
17
Він стверджує, що в психіці існує виражена тенденція до панування принципу задоволення, але
цьому протистоять інші внутрішні та зовнішні сили й умови.
Для самозбереження організму принцип задоволення виявляється не тільки не придатним, але
значною мірою шкідливим і небезпечним. Під впливом прагнення організму до самозбереження цей
принцип замінюється „принципом реальності."
Принцип реальності, не відкидаючи кінцевої мети (досягнення задоволення), відкладає
можливість задоволення і тимчасово терпить незадоволення. Принцип реальності — це принцип
регуляції психічного життя, який полягає у врахуванні реальних умов і можливостей задоволення
потягів.
Потяги „Я" підпорядковані принципу реальності. Принцип задоволення, однак, залишається
ще довгий час панувати у психіці, і часто буває так, що бере гору над принципом реальності навіть на
шкоду всьому організму.
2. Первинні і вторинні психічні процеси
З. Фрейд розрізняв первинні психічні процеси (уяву, мрії, сновидіння) і вторинні (мислення,
сприйняття тощо). Первинні процеси мотивовані, тісно пов'язані з афектом і потребами, в них
виражаються глибинні підсвідомі тенденції особистості. Регулює і керує цими процесами „принцип
задоволення". Детерміновані ним, первинні процеси не знають соціальних і культурних заборон. У
них відбувається безпосередня розрядка енергії лібідо (енергії сексуальних потягів).
Інша природа у вторинних процесів: у них реальний світ відображається більш „об'єктивно" і
немовби незалежно від афективного ставлення індивіда.
Самого Фрейда, особливо у ранньому періоді психоаналізу, цікавили первинні процеси. Уява і
будь-яка інша творча діяльність розглядалися як самовираження особистості, насамперед, її
нереалізованих потреб і мотивів.
Уява виконувала, таким чином, подвійну функцію:
1) компенсувала нереалізовані бажання їх галюцинаторним задоволенням;
2) „очищала", сприяла розрядці, відреагуванню афекта, який був причиною невротичного
конфлікту.
3. Психоаналітична концепція структури особистості
За Фрейдом, організація психічного життя індивідуума постає у вигляді структури,
складниками якої є такі інстанції, як Воно (Id), Я (Ego) і Над-Я (Super-Ego).
Id - це найбільш примітивна, найнижча (глибинна) підструктура психічного апарату, яка
містить у собі сексуальні та агресивні потяги, що керуються принципом задоволення. Воно (Id)
ірраціональне, аморальне, нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство і перебуває в
конфліктних стосунках з Я і Над-Я.
Ego — підструктура психіки, яка виступає посередником між Воно і Над-Я, між індивідом та
реальністю. Функція Ego — самозбереження організму, сприйняття зовнішнього світу і
пристосування до нього. Ego прагне врахувати та узгодити між собою вимоги реальності, примирити
Id (інстинкти) і Super-Ego (засвоєні соціальні норми). Керуючись принципом реальності, Ego
виробляє ряд механізмів, які допомагають пристосуватися до середовища, уникнути загрозливих
впливів, контролювати інстинктивні імпульси, які виходять з Id.
Над Я (Super-Ego) — вища інстанція у структурі психіки, яка виконує роль внутрішнього
цензора, совісті, є джерелом моральних і релігійних почуттів. Super-Ego — продукт впливів інших
людей на особистість — виникає в ранньому дитинстві і залишається, на думку Фрейда, практично
незмінним у наступні роки. Super-Ego формується завдяки механізму ідентифікації (ототожнення)
дитини з батьком, котрий є для неї моделлю. Якщо Я (Ego) прийме рішення на користь Воно (Id), але
це буде суперечити Над-Я (Super-Ego), то Воно відчуває покарання у вигляді докорів сумління,
відчутті провини. Отже, внутрішній контроль і покарання — також функція Super-Ego.
На новому етапі еволюції психоаналізу Фрейд пояснював почуття провини у невротиків
впливом Над-Я. Аналогічно пояснювався і феномен тривожності. Фрейд розрізняв три види
тривожності:
1) тривожність, викликана реальністю;
2) тривожність, зумовлена тиском з боку Воно (Id).
3) тривожність, зумовлена впливом (тиском) з боку Над-Я (Super Ego).
Відповідно завдання психоаналізу вбачалося в тому, щоб звільнити Я (Ego) від різних форм
тиску на нього і збільшити його силу. Від напруження, яке відчуває Ego під тиском різних сил,
18
особистість рятується за допомогою спеціальних „захисних механізмів".
4. Природа і функції психологічного захисту
В ранній концептуальній схемі З. Фрейда механізми захисту виступали як засоби розв'язання
конфлікту між свідомим і несвідомим, як способи спрямування сексуальної, інстинктивної енергії
(лібідо) в соціальне бажані форми активності.
Згодом у зв'язку зі зростанням інтересу до соціальних детермінант особистості, Фрейд більше
уваги приділяє „принципу реальності" і його ролі в розвитку особистості.
Виходячи із розробленої ним у той час структури особистості (Id, Ego, Super-Ego),
психологічний захист розглядається як основна функція Ego в інтеграції та адаптації особистості. В
ситуації вимог реальності, коли задоволення потреб Id є неможливим, Ego використовує спеціальні
механізми затримки і контролю потягів - витіснення, заміщення тощо.
Загроза цілісності особистості може виходити також із інстанції Super-Ego, яка являє собою
систему засвоєних (прийнятих особистістю як власні стандарти) соціальних норм і заборон. Super-
Ego не дозволяє задоволенню інстинктивних бажань і потягів, які виходять з інстанції Id, включаючи
в дію механізми психологічного захисту з метою зняття конфлікту і напруження.
Всі способи захисту слугують меті — допомогти Ego в його боротьбі з інстинктивним життям.
Однієї лише боротьби конфліктуючих імпульсів уже достатньо для того, щоб включити захисні
механізми.
Психоаналітичне дослідження проблеми захисту розвивалося таким шляхом: почавшись з
аналізу конфліктів між Id та утворенням Ego, перейшло потім до боротьби між Ego і Super-Ego, після
чого звернулось до вивчення конфліктів між Ego і зовнішнім світом. У всіх цих конфліктах Ego
індивіда прагне відкинути частину свого власного Id (А. Фрейд, 1993).
Механізми психологічного захисту спрямовані на те, щоб забезпечити безпеку Ego і захистити
його від переживання незадоволення. Однак Ego захищається не тільки від незадоволення, яке
виходить від Id, а й від загроз зовнішнього світу і власної інстанції Super-Ego. Небезпека, яка
загрожує Ego (втрата цілісності) існує як з боку інстинктивних потягів, так і з зовнішнього світу.
З.Фрейд писав, що захисні механізми вроджені, включаються в дію в екстремальних ситуаціях
і виконують функцію „зняття внутрішнього конфлікту". Згідно з А.Фрейд, Ego і механізми
психологічного захисту розвиваються. Процес розвитку Ego полягає у формуванні все більш
досконалих способів захисту від зовнішніх і внутрішніх конфліктів; таким чином знижується рівень
тривожності, зникає суб'єктивне почуття дискомфорту, яке заважає процесу адаптації. Більш
досконалим механізмам психологічного захисту відповідає більша зрілість особистості і більш
ефективна її адаптація.
Механізми психологічного захисту формуються в дитинстві; їх індивідуальний набір залежить
від стосунків дитини з батьками, а саме від зразків, моделей захисного реагування дорослих.
Таким чином, А.Фрейд вносить суттєві корективи в попередню концепцію:
1) акцентується роль механізмів захисту в розв'язанні зовнішніх, тобто соціогенних
конфліктів;
2) механізми психологічного захисту розглядаються як продукти розвитку;
3) набір захисних механізмів індивідуальний і характеризує рівень адаптованості особистості.
Кожна особистість характеризується індивідуальною комбінацією прийомів (індивідуальним
набором захисних механізмів), які дають змогу подолати труднощі в розв'язанні зовнішніх і
внутрішніх конфліктів. Кожна людина навчається по-своєму долати труднощі й перешкоди,
вирішувати внутрішньоособистісні проблеми і конфлікти. Способи захисту, які допомогли один раз,
можуть знову і знову використовуватись в аналогічних ситуаціях, усе сильніше фіксуються в
особистості. Деякі люди продовжують захищати себе миніть за таких обставин, коли це зовсім
недоцільно, коли обставини не вимагають цього. Для інших характерно, що натрапляючи на
протидію, вони вдаються до фантазування.
Таким чином, набір захисних механізмів — індивідуальний і характеризує здатність людини
адаптуватися в соціумі.
5. Орієнтація захисних процесів і види тривоги
• Тривога Super- Ego в неврозах дорослих
Згідно з теорією З.Фрейда, деякі інстинктивні бажання прагнуть проникати у свідомість і
досягнути задоволення, але Super-Ego (внутрішній контроль і цензор) „протестує". Ego (підструктура
особистості, яка намагається узгодити, помирити між собою інстинкти і соціальні вимоги) змушене
19
підкоритися вищому утворенню (Super-Ego) і слухняно бореться проти інстинктивного імпульсу.
Саме Ego не оцінює імпульс, з яким воно бореться, як небезпечний. Інстинкт сприймається як
ворожий тому, що Super-Ego забороняє його задоволення. Якщо інстинкт досягає своєї мети
(задоволення), то це призводить до погіршення стосунків між Я і Над-Я (А. Фрейд, 1993).
Ego дорослого невротика боїться інстинкту тому, що воно боїться Super-Ego. Його захист
спричиняється тривогою і впливом Над-Я. Над-Я висуває ідеальний стандарт, згідно з яким
сексуальність і агресія забороняються, що призводить до конфлікту і неврозу.
Зменшення сили Над-Я (внутрішнього цензора, совісті), зниження його вимогливості повинно
полегшити стан Я і послабити невротичний конфлікт. Таке уявлення про Над-Я як про джерело
невротичного зла, на думку А.Фрейд, вселяє великі надії на профілактику неврозів. Якщо невроз
виникає внаслідок вимогливості Над-Я, то батьки і вихователі повинні уникати всього того, що
здатне призвести до формування занадто вимогливого Над-Я. Необхідно, як писала А.Фрейд, щоб
їхні виховні методи, які потім засвоюються Над-Я, були м'якими; батьківський приклад, котрий Над-
Я засвоює, повинен виражати реальні людські слабкості дорослих і їхню терпимість до інстинктів.
• Об'єктивна тривога в дитячому неврозі (страх перед зовнішнім світом)
Страх перед Над-Я зовсім не є необхідним чинником у формуванні неврозу. Дорослі
невротики прагнуть приглушити або трансформувати свої сексуальні чи агресивні бажання, щоб
уникнути конфлікту з Над-Я (внутрішнім цензором, совістю). А дитяче Ego боїться інстинктів тому,
що воно боїться зовнішнього світу. Його захист від них мотивований страхом перед зовнішнім
світом.
Ego маленької дитини, як і Ego дорослого, бореться з інстинктами не добровільно, його захист
спонукається не власним почуттям щодо цього. Ego вбачає в інстинктах загрозу через те, що ті, хто
виховує дитину, заборонили їх задоволення (А.Фрейд, 1993).
Оскільки об'єктивна тривога розвиває в дитячому Я ті ж самі конфлікти, страхи, істеричні
симптоми і невротичні риси, що і в дорослого внаслідок активності Над-Я, слід не перебільшувати
могутність Над-Я. У формуванні неврозу, на думку А.Фрейд, не суттєво, з чим пов'язана ця тривога:
страхом перед зовнішнім світом, чи страхом перед Над-Я. Головне те, що захисний процес
викликається тривогою.
• Інстинктивна тривога (страх перед силою інстинктів)
Вплив цієї тривоги, яка зумовлена силою інстинктів, аналогічний до раніше розглянутих нами
мотивів захисту від інстинктів (тривоги Над-Я і об'єктивної тривоги). Раптове вторгнення
інстинктивної енергії загрожує порушенню балансу психічної організації, що в нормі відбувається
при фізіологічних змінах, у підлітковому віці, а також унаслідок патологічнх причин. У цих випадках
захисні механізми приводяться в дію проти інстинктів з усіма уже знайомими нам результатами
(формування неврозів і невротичних характеристик).
<>• Тривога внаслідок наявності протилежних тенденцій та імпульсів
Доросле Я потребує деякої гармонії між своїми імпульсами. Відсутність такої гармонії
викликає ряд конфліктів. Це конфлікти між протилежними тенденціями, такими, як
гомосексуальність та гетеросексуальність, пасивність та активність тощо. Який з двох протилежних
імпульсів буде відкинуто, а який прийнято або якого компромісу буде досягнуто між ними,
визначається тією кількістю енергії, яку несе кожен із них.
6. Зв'язок психологічного захисту з образом "Я"
Основну роль у формуванні механізмів психологічного захисту відіграє ідеалізоване „Я".
Ідеалізоване „Я" (тобто - яким приємно бачити себе) визначає систему очікувань (найчастіше
неусвідомлених) щодо власного відображення в очах інших. Ціла система механізмів захисту
спрямована на те, щоб ці очікування здійснилися. Ідеалізоване „Я" визначає зміст очікувань, а також
характер засобів психологічного захисту. Суб'єктивні засоби підтвердження „Я" можна віднести до
засобів психологічного захисту.
В основі механізмів психологічного захисту лежить потреба утверджувати себе в очах
навколишніх, а також потреба в самоствердженні у своїх очах, потреба в позитивному образі „Я".
У зв'язку з тим, що вся система психологічного захисту визначається тенденціями
ідеалізованого „Я", їй притаманний відхід під реальності. Суб'єкт розвиває цілу систему засобів, які
пом'якшують переживання негативних емоцій. Але виникають і небажані результати дії механізмів
психологічного захисту, такі як відхід від реальності, закритість для нового досвіду, що значно
обмежує можливість власного розвитку.
20
 7. Психологічний захист і дезадаптація особистості
Деякі психологи схильні вважати, що психологічний захист порушує загальну захищеність „Я", оскільки
віддаляє суб'єкта від реальності, спотворює її, завуальовує джерела конфліктів, сприяє нагнітанню напруження в
організмі, створює внутрішні протиріччя. Ілюзорне враження щодо доцільності захисту створюється, на думку Т.Яценко,
деяким зняттям напруження, тривоги, тимчасовим розв'язанням внутрішнього конфлікту.
Т.Яценко виділяє такі негативні моменти у функціонуванні психологічного захисту:
1) відхід від реальності як наслідок втручання механізмів психологічного захисту, що призводить до дезадаптації
особистості;
2) зосередження (центрація) на власному „Я" й одночасна тенденція применшувати значущість „Я" іншої
людини. Це викликає негативну реакцію з боку навколишніх і деструктивне відображається на процесі спілкування з
ними;
3) звуження, спотворення і блокування зворотного зв'язку, який не підкріплює бажання власного „Я". Це створює
ефект закритості для нового досвіду, що, звичайно, гальмує розвиток і реалізацію особистісного потенціалу;
4) неусвідомлюваність психологічного захисту знижує рівень контролю і свободи дій за вибором.
Захисні дії обмежують суб'єкта у використанні його особистісного потенціалу, професійних знань (це стосується
педагогів, психологів, менеджерів). Використання недосконалих або неадекватних механізмів психологічного захисту
знижує соціальну і психологічну захищеність особистості, порушує її контакт з іншими людьми, спричиняє психологічні
бар'єри у спілкуванні. Через неусвідомлюваність механізмів психологічного захисту стає неможливою свідома, вольова
зміна негативних рис, що, звичайно, гальмує розвиток особистості.
За наявності психологічного захисту в суб'єкта розвивається висока чутливість до інформації, яка стосується
гідності власного „Я". А інформація, що стосується його недоліків, як правило, не сприймається, ігнорується.
Загальна дезадаптація проявляється і в тому, що, використовуючи механізми психологічного захисту, прагнучи
до задоволення власних бажань, людина дуже слабко і в спотвореному вигляді відображає бачення іншої людини
(партнера по спілкуванню).
Ще один негативний момент, пов'язаний із функціонуванням психологічного захисту — це приписування
провини за невдачу зовнішнім обставинам або партнерові по спілкуванню. Таким чином, існує небезпека несприйняття
таких сторін своєї поведінки, зміна яких могла б привести до більш успішної взаємодії з людьми.
Наявність спотвореного, неадекватного зворотного зв'язку, який є наслідком функціонування недосконалих
механізмів психологічного захисту, ускладнює, а часом унеможливлює адекватне відображення психологічних
особливостей іншої людини.
Багато негативних рис характеру (недоброзичливість і т. п.) є похідними від захисної установки особистості.
Вони можуть бути змінені лише за умови цілісного включення в таке спілкування, яке дасть змогу досліджувати свою
особистість („Я"-образ, захисні механізми, неусвідомлені потреби і бажання). А такі можливості надає групова й
індивідуальна психотерапія, соціально-психологічний тренінг, психологічне консультування.
Запитання для самоконтролю
1. Як співвідносяться між собою принцип задоволення та принцип реальності?
2. Які функції виконує психологічний захист?
3. Внаслідок чого, згідно з поглядами психоаналітиків, виникає тривога?
4. Чому психологічний захист може спричинити дезадаптацію особистості?

21
 Лекція 5. Механізми психологічного захисту особистості

Витіснення
Реактивні утворення
Регресія
Раціоналізація
Сублімація
Ідентифікація
Проекція
Інтроекція
Заміщення
Фантазія (уява)
Деперсоналізація

1. Витіснення
Витіснення — найбільш універсальний засіб уникнення внутрішнього конфлікту, мета якого
— усунення зі свідомості соціальне небажаних прагнень, потягів, бажань. Однак витіснені і
подавлені потяги дають про себе знати в невротичних і психосоматичних симптомах (наприклад, у
фобіях і страхах).
Витіснення вважається найбільш примітивним і малоефективним механізмом психологічного
захисту, оскільки, по-перше, витіснене все-таки проривається у свідомість, і по-друге, нерозв'язаний
конфлікт проявляється у високому рівні тривожності і почутті дискомфорту.
Витіснення спрацьовує, згідно із З.Фрейдом, у випадку виникнення якогось бажання, котре
стоїть у протиріччі з іншими бажаннями індивідуума і є несумісним з етичними й естетичними
поглядами особистості. Внаслідок конфлікту і внутрішньої боротьби, уявлення (носій несумісного
бажання) витісняється, усувається зі свідомості і забувається. „Несумісність відповідного уявлення з
Я хворого була мотивом витіснення: етичні й інші вимоги індивідума були силами, які витісняють.
Прийняття несумісного бажання (або, що те ж саме, продовження конфлікту), викликало б значне
незадоволення" (З. Фрейд, 1989). Це незадоволення усувалося витісненням.
Яка ж доля витіснених прагнень і бажань? На перший погляд здається, що, усунувши зі
свідомості і пам'яті небажані ідеї, ми позбавимось від незадоволення. Але, як писав З. Фрейд, „у
несвідомому витіснене бажання продовжує існувати і чекає лише нагоди активізуватися і послати від
себе у свідомість спотвореного, статного невпізнаним, замісника." Це уявлення-симптом, яке заміщує
витіснену думку, позбавлене атак з боку Я. „В симптомі поруч з ознаками спотворення є залишок
деякої схожості з витісненою ідеєю." (З. Фрейд, 1989).
Витіснення характеризує інфантильність, незрілість особистості; найчастіше воно буває у
дітей та істеричних невротиків. Якщо витіснене потрапляє у свідомість (що передбачає подолання
значного опору), тоді психічний конфлікт, котрого хотів уникнути хворий, отримає під керівництвом
лікаря кращий вихід, аніж з допомогою захисного механізму. Усвідомивши витіснений елемент,
індивід отримує можливість свідомо оволодіти несумісними бажаннями.
Що ж заважає усвідомити витісненні бажання і думки? На думку З.Фрейда, у невротика в
процесі лікування діють дві сили, спрямовані одна проти іншої: з одного боку — його свідоме
прагнення згадати забуте, з другого — опір, який заважає витісненому і його похідним повернутися у
свідомість. Таке прагнення не допустити у свідомість витіснених неусвідомлених бажань і думок під
час психоаналітичних сеансів виявляється в опорі психоаналітику (критика на адресу лікаря, відмова
повідомляти те, що спадає на думку). „Якщо опір дорівнює нулю або дуже незначний, то забуте без
перекручення і спотворення потрапляє у свідомість. Коли ж опір значний, то витіснене
спотворюється тим сильніше, чим сильніший опір (який спрямований проти усвідомлення
витісненого). Чим сильніше спотворення під впливом опору, тим менше схожості між думкою-
замісником витісненого і самим витісненим "(З.Фрейд, 1989).
2. Реактивні утворення
Ego (Я) може вживати заходів безпеки проти усвідомлення небажаних імпульсів і бажань за
допомогою формування протилежних реакцій (реактивних утворень). Реактивні утворення — це
заміна Ego небажаних тенденцій на прямо протилежні.
Наприклад, перебільшена любов дитини до матері або до батька може бути перетворенням
22
соціальне небажаного почуття ненависті до неї (нього). Дитина, яка була агресивною до матері,
розвиває до неї виняткову ніжність і турбується про її безпеку: ревнощі й агресія трансформуються в
безкорисливість і турботу про інших. "Створюючи нав'язливі ритуали і вживаючи запобіжних
заходів, дитина захищає матір від будь-якого спалаху своїх агресивних імпульсів" (А. Фрейд, 1993).
Хлопчик, якому дуже подобається дівчинка, раптом відчуває і проявляє ненависть і агресію до
неї. Певні соціальні і внутрішньоособистісні заборони на прояв деяких почуттів (наприклад, симпатії
чи любові) приводять до формування протилежних тенденцій - реактивних утворень: симпатія
перетворюється на антипатію, кохання - на ненависть тощо.
3. Регресія
Регресія (лат. regressio, від regredior - повертаюся) — це механізм психологічного захисту,
який полягає у використанні в екстремальних ситуаціях шаблонів поведінки, котрі сформувалися
значно раніше і колись приносили задоволення чи полегшення. Як приклад регресії можна навести
смоктання пальців, плач, дитячий лепет в екстремальних ситуаціях у дорослих; інший приклад:
надмірна сентиментальність, коли доросла людина віддає перевагу романтичному коханню і ігнорує
сексуальні стосунки.
Кожен з нас є і дорослим, і дитиною, тобто нам притаманні дитячі форми поведінки та
мислення, дитячі методи вирішення внутрішніх конфліктів. За певних обставин, коли особистість не
спроможна впоратися з вимогами реальності або Над-Я, цей дитячий рольовий стереотип вводиться в
дію (актуалізується).
Регресія — це повернення на одну з попередніх стадій розвитку, до більш примітивних форм
поведінки і мислення, повернення до шаблону, який сформувався в дитинстві.
Цей механізм починає діяти тоді, коли Ego не в змозі прийняти реальність такою, якою вона є,
або коли особистість не спроможна справитися з вимогами Super- Ego.
З.Фрейд розумів регресію досить вузько й однобічно. На його думку, за допомогою регресії,
шляхом повернення до попередніх фаз сексуального життя, котрі свого часу приносили задоволення,
індивід прагне уникнути внутрішнього конфлікту.
Регресія, як і реактивні утворення, характерна для інфантильної, незрілої, як правило,
невротичної особистості.
4. Раціоналізація
Суб'єкт, який виявився неспроможним вирішити проблему, часто пояснює це зовнішніми
обставинами, недоброзичливим ставленням інших людей, а не власним безсиллям і відсутністю
здібностей чи сумління. А коли не може досягти взаємності у стосунках з іншими людьми, то наділяє
їх негативними рисами, знаходить чимало недоліків у них. Таке пояснення (раціоналізація)
допомагає тимчасово уникнути зниження самооцінки і сприяє захисту образу "Я".
Раціоналізація — це псевдораціональне (псевдорозумне) пояснення людиною власних
прагнень, мотивів дій, вчинків, що в дійсності викликані причинами, визнання яких загрожувало б
втратою самоповаги.
Самоствердження, захист власного "Я" — основний мотив актуалізації цього механізму
психологічного захисту особистості. Найбільш яскраві феномени раціоналізації отримали назву
"зелений (кислий) виноград" і „солодкий лимон". Феномен „кислий (зелений) виноград" (відомий із
байки Крилова „Лисиця і виноград") — це своєрідне знецінення недосяжного об'єкта. Якщо
неможливо досягнути бажаної мети або заволодіти жаданим предметом, людина знецінює їх. Тобто,
коли суб'єкт не може отримати жаданий предмет (як лисиця не могла дістати виноград), то наділяє
його негативними рисами.
А захист типу „солодкий лимон" має на меті не стільки знецінення недосяжного об'єкта,
скільки перебільшення цінності наявного в даний момент (за відомим принципом -„краще синиця в
руці, ніж журавель в небі").
Націоналізація — це пояснення людиною власних намірів і прагнень з метою
самовиправдання і самоствердження. Істинні мотиви при цьому не усвідомлюються або не
розуміються, оскільки усвідомлення їх (якщо вони є соціальне небажаними) призвело б до втрати
самоповаги.
Вражає те, що коли б людину не запитали, чому вона вчинила саме так, а не інакше, її мотиви,
як правило (на думку людини), виявляються зразковими. Внаслідок дії цього механізму
психологічного захисту людина рідко визнає свої наміри аморальними.
Раціоналізація актуалізується тоді, коли людина боїться усвідомити ситуацію і прагне
23
приховати від себе той факт, що в своїх діях вона керувалася мотивами, які знаходяться в конфлікті з
її власними моральними стандартами. Мотив, який лежить в основі раціоналізації, полягає не в тому,
щоб розкрити справжні наміри, а в тому, щоб пояснити поведінку і в той же час захистити образ „Я".
Ось чому раціоналізацію вважають псевдораціональним (псевдорозумним) поясненням.
Раціоналізація — це пояснення власних дій і мотивів таким чином, щоб вони були узгоджені з Над -Я
і відповідали бажаному Я-образу.
5. Сублімація
Сублімація (від лат. sublimo - підіймаю, підношу) -- один із механізмів психологічного захисту
особистості, який знімає напруження в ситуації конфлікту шляхом перетворення інстинктивних форм
психіки (та інстинктивної енергії) в соціально бажані для людини і суспільства форми діяльності.
Іншими словами, сублімація — це переключення імпульсів, які соціальне небажані м даній ситуації
(агресивності, сексуальної енергії) на інші, в соціальне бажані для індивіда і суспільства форми
активності. Наприклад, агресивність може сублімуватися в спортивних іграх, еротизм - у дружбі, в
творчості тощо. Агресивна енергія, трансформуючись, здатна сублімуватися (розрядитися) в спорті
(бокс, боротьба), в суворих методах виховання (як у занадто вимогливих батьків і вчителів). Тобто,
коли безпосередньо розрядка інстинктивних (агресивних, сексуальних) потягів неможлива,
знаходиться діяльність, у якій ці імпульси можуть розрядитися.
Згідно з З.Фрейдом, сублімація — це психологічний захист шляхом десексуалізації імпульсів і
перетворення їх у соціальне бажані форми активності.
На думку З.Фрейда, сублімація - один із найдосконаліших механізмів психологічного захисту,
завдяки якому енергія дитячих та інстинктивних бажань і потягів спрямовується на інші, вищі, вже
несексуальні цілі. Саме компоненти сексуального потягу відрізняються здатністю до сублімації,
тобто заміщення своєї сексуальної мети іншою, більш віддаленною і більш цінною у соціальному
відношенні (З.Фрейд, 1989).
З.Фрейд пояснював творчість особистості через сублімацію. Переключення енергії лібідо на
процес творчості, жарти тощо, які миттєво викликають розрядку напруження в формі, дозволеній
суспільством, — одна із найважливіших особливостей сублімації.
6. Ідентифікація
Коли хлопчик відчуває себе слабким і безпорадним, він "хоче бути таким, як тато", тобто
ідентифікується, ототожнюється з батьком. Коли підліток відчуває себе схвильованим, він
намагається бути таким же врівноваженим і сильним, як кіногерой (він ідентифікується з
кіногероєм).
Ідентифікація (від лат. identicus - тотожний і facio - роблю) -це процес неусвідомлюваного
ототожнення себе з іншим суб'єктом, групою, взірцем, ідеалом.
Згідно з Фрейдом, за допомогою ідентифікації маленькі діти засвоюють моделі поведінки
значущих для них людей, формують Над-Я, приймають чоловічу або жіночу роль.
Ідентифікація — це неусвідомлюване перенесення на себе почуттів, рис, особливостей, які
притаманні іншій людині або живій істоті.
З. Фрейд стверджував, що ідентифікація — це захист від об'єкта (який викликає страх)
шляхом уподібнення до нього. Так, хлопчик несвідомо наслідує батька і цим прагне заслужити його
любов і повагу. Шляхом довільної ідентифікації з агресором суб'єкт може позбавитися страху.
Завдяки ідентифікації, згідно з Фрейдом, досягається також символічне володіння бажаним,
але недосяжним об'єктом (як це має місце в едіповому комплексі, коли хлопчик ідентифікується з
батьком, що сприяє розвитку нормальної сексуальності індивіда).
У широкому значенні ідентифікація— це неусвідомлюване прагнення наслідувати взірець,
ідеал, що дає змогу перемогти власну слабкість і почуття неповноцінності. Людина за допомогою
цього механізму психологічного захисту позбавляється почуття меншовартості і відчуженості.
Вважається, що може бути ідентифікація з будь-яким об'єктом — іншою людиною, твариною,
предметом, ідеєю, організацією, соціальним інститутом (з партією, наприклад).
Ідентифікація приводить до підвищення енергетичного потенціалу індивіда за рахунок
символічного "запозичення" енергії в інших людей. Ідентифікуючись з кіногероєм, підліток набуває
сміливості; ототожнюючись з батьком, малюк прагне бути чи відчуває себе таким же сильним і
могутнім, "як тато".
7. Проекція
Проекція (від лат. projectio - викидання вперед) — це приписування власних витіснених
24
переживань, потреб, рис іншим людям.
З. Фрейд розглядав проекцію як механізм захисту проти неусвідомлених асоціальних бажань і
потягів за допомогою приписування іншим людям соціальне небажаних потягів. Згідно з Фрейдом,
проекція — це процес „уподібнення" навколишньої дійсності власному внутрішньому світові.
Агресивна людина сприймає інших людей агресивними (тобто проектує на них свою
агресивність); скупа людина сприймає інших людей скупими; підступна людина вважає підступними
інших людей; для брехуна - всі інші також є брехунами.
Таким чином, проекція проявляється в тенденції людини вважати, що інші мають такі ж
мотиви, почуття, бажання, цінності, риси характеру, які притаманні їй самій.
Такий, наприклад, механізм дитячого і релігійно-міфологічного світосприйняття. Примітивне
сприйняття характеризується схильністю людини персоніфікувати тварин, дерева, природу, взагалі
приписувати їм власні мотиви, бажання, почуття.
Називають проекцією і своєрідне ототожнення художника зі своїм творінням (Флобер писав:
„Емма — це Я"). Письменник переносить на героїв своїх творів власні потреби, почуття, риси
характеру.
З. Фрейд під проекцією розумів захисний механізм, який дає змогу індивіду екстеріоризувати
(винести назовні) причину тривоги, а також усього того, що людина заперечує в собі. Адже,
наділяючи когось певними рисами, ми можемо усвідомити і свої психологічні особливості, які
проектуються на іншу людину.
Індивідуум може заперечувати або проектувати не тільки сумнівні (негативні) аспекти свого
реального „Я", але й придушувати в собі і проектувати на інших свої позитивні особливості. Коли це
відбувається, людина сприймає себе недосконалою, слабкою, тоді як об'єкт її проекції сприймається
як досконала, сильна, ідеальна особистість.
Сучасні психологи на основі класичної проекції З. Фрейда виділяють такі види проекції:
1. Атрибутивна проекція — приписування власних мотивів, почуттів і вчинків іншим людям
(за своєю сутністю нагадує „уподібнення" З.Фрейда).
2. Аутистична проекція — це детермінованість сприйняття потребами людини, котра
сприймає. Власні потреби визначають те, як суб'єкт сприймає інших людей чи предмети. Наприклад,
розглядаючи нечіткі зображення, голодна людина може сприйняти продовгуватий предмет як скибку
хліба, агресивна - як ніж, а сексуальна - як символ чоловічої сексуальності.
3. Раціональна проекція, яка відрізняється від класичної проекції З.Фрейда раціональним
мотивуванням. Наприклад, згідно з даними одного з експериментів, коли студентам запропонували
висловити свої зауваження щодо структури навчального процесу, виявилося, що на відсутність
дисципліни скаржилися прогульники і ледарі, а недостатньою кваліфікацією викладачів; були
незадоволені двієчники. Тут, як і у випадку звичайної раціоналізації, замість визнання власних
недоліків, люди схильні були приписувати відповідальність за свої невдачі зовнішнім обставинам або
іншим людям.
4. Комплементарна проекція - проекція рис, додаткових до тих, які суб'єкту притаманні в
дійсності. Наприклад, якщо людина відчуває страх, то вона схильна сприймати інших як
загрозливих, страшних. Для неї у цьому випадку риса, яка приписується іншим, є причинним
поясненням власного стану. А людина, котра відчуває себе сильною, владною, сприймає інших
людей як слабких, як "пішаків".
8. Інтроекція
Протилежним до проекції є механізм психологічного захисту, який називається інтроекцією.
Інтроекція - це включення у власну психологічну структуру „Я" зовнішніх цінностей і стандартів
(щоб вони перестали діяти як зовнішня загроза). Людина наділяє себе рисами, властивостями інших
людей. Наприклад, людина бере на себе функції надокучливого ментора (наставника), оскільки прояв
такої риси в інших людей її дратує або травмує. З метою зняття внутрішнього конфлікту і уникнення
психологічного дискомфорту людина привласнює переконання, цінності й установки інших людей.
Інтроекція - це тенденція привласнювати переконання, установки інших людей без критики,
без спроб змінити їх і зробити своїми власними. Інтроекти - це окремі переконання, цінності, думки,
котрі були прийняті без аналізу і переструктурування.
На думку З.Фрейда, інтроекти — це нормальні утворення (наприклад, зразки поведінки, за
допомогою яких формується особистість дитини). Тобто інтроекцію можна розглядати не лише як
механізм психологічного захисту, а й як механізм психічного розвитку особистості. Адже засвоюючи
25
певні моделі (зразки) поведінки, цінності й установки, людина розвивається як особистість.
Найбільш ранніми інтроектами є батьківські повчання, які засвоюються індивідуумом без
критичного осмислення їхньої цінності. Приклад інтроекції можна знайти в ситуації, коли вразливий
чоловік намагається стриматися перед іншими, оскільки він засвоїв батьківську установку, що
доросла людина не повинна плакати на людях.
Ф.Перлз розглядав інтроекти як небажані, навіть шкідливі утворення, а саму інтроекцію — як
процес механічного привласнення зовнішніх цінностей і стандартів, котрий характерний для незрілої
особистості. Він вказував, що більш досконалим механізмом, притаманним розвиненій, зрілій
особистості, є не інтроекція, а асиміляція. Асиміляція - це перетворення, "перетравлення" того
зовнішнього матеріалу (норм поведінки, соціальних установок, знань тощо), який пропонує і нав'язує
особистості соціальне оточення.
Згідно з Перлзом, інтроекція - це тенденція привласнювати переконання, установки, інших
людей без критики, без спроб змінити і зробити їх своїми. Інтроекти - це окремі переконання,
установки, думки, котрі були прийняті без аналізу і переструктурування і тому не стали частиною
особистості.
9. Заміщення
Заміщення — це реалізація незадоволених бажань і прагнень за допомогою іншого об'єкта.
Іншими словами, заміщення — це перенесення орієнтованих на певний об'єкт потреб і бажань на
інший, більш доступний об'єкт. Наприклад, якщо людина, яку ви кохаєте і з якою пов'язували
задоволення ваших потреб і бажань, с недоступною для вас, то ви переносите всі ваші почуття і
можливості задоволення потреб на іншу людину. А якщо ваша мрія стати письменником не
здійснилася, то ви як заміщення можете вибрати професію вчителя літератури, що частково
задовольнить ваші потреби.
У разі заміщення має місце часткова розрядка енергії, напруження, яке створюється деякою
потребою і пов'язане з певним перенесенням енергії на інший об'єкт. Але це не приводить до
досягнення бажаної мети, оскільки існує загроза відновлення напруженості.
Ефективність заміщення залежить від того, наскільки замісний об'єкт схожий на попередній, з
яким спочатку пов'язувалось задоволення потреби (чи комплексу потреб). Максимальна подібність
замісного об'єкта до першого, попереднього, гарантує задоволення більшої кількості потреб, які
спочатку пов'язувались із попереднім об'єктом. Наприклад, фізика має більшу силу заміщення для
математики, ніж історія, оскільки вона більш схожа на неї. І якщо математику не дати можливості
працювати за фахом, то він краще себе реалізує і задовольнить свої потреби, займаючись фізикою (чи
технікою), ніж історією. Отже, фізика є кращим замісним об'єктом для математики, ніж література чи
історія.
10. Фантазія (уява)
Фантазія є дуже поширеною реакцією на розчарування та невдачі, коли як заміщення
задоволення потреби використовуються мрії й образи. Наприклад, недостатньо фізично розвинутий
хлопчик може отримувати задоволення, мріючи про участь у чемпіонаті світу, ,ч спортсмен-невдаха,
уявляючи, як з його суперником трапляються всілякі прикрощі і негаразди, цим полегшує свої
переживання.
Фантазії виконують функції компенсації. Вони сприяють підтриманню слабких надій,
пом'якшують почуття меншовартості, зменшують травмуючий вплив образ.
Досліджуючи роль фантазії, психологи вирішили перевірити гіпотезу: чи дійсно за допомогою
фантазії послаблюються агресивні імпульси. Піддослідних розділили на три групи: одну групу
навмисно ображали і відразу ж після цього пропонували придумати оповідання за картинками, що
давало можливість виходу їхнім почуттям. Друга група не мала такої можливості і відразу після
образ її займали іншими справами. Третю групу не ображали, а лише запропонували придумати
оповідання за картинками. Результати експерименту підтвердили гіпотезу. Ображені виявили більшу
агресивність у своїй фантазії. Ті, хто після експерименту отримав можливість придумувати
оповідання, пізніше виявляли меншу агресивність і ворожість, ніж ті, хто відразу брався за іншу
роботу.
Дані дослідження свідчать, що, ймовірно, поміж людьми існувало б значно більше конфліктів,
якби уява, фантазія не приносили б тимчасового полегшення.
11. Деперсоналізація
Деперсоналізація (лат.dе — заперечна частка, person — особа) — це позбавлення інших людей
26
індивідуальності. Якщо суб'єкт не дозволяє собі думати про інших як про людей, які мають почуття,
він захищає себе від сприйняття їх на емоційному рівні (Т.Шибутані, 1969).
При деперсоналізації інші люди сприймаються тільки як втілення їхньої соціальної ролі: вони
— пацієнти, лікарі, вчителі. Акт деперсоналізації інших людей може до певної міри „захистити"
суб'єкта. Це дає змогу, наприклад, лікарям лікувати своїх пацієнтів, не відчуваючи хвилювання під
впливом їхніх страждань. Крім цього, це дає можливість їм приховати свої справжні почуття (приязні
або неприязні) за професійною маскою.
Деперсоналізація призводить також до насильства і жорстокості. Переконуючи себе в тому,
що євреї — не люди, сприймаючи їх лише як носіїв певної соціальної ролі, нацисти були здатними
вбивати мільйони євреїв.
Запитання для самоконтролю
1. Чому витіснення вважають недосконалим механізмом психологічного захисту?
2. В чому полягають відмінності між інтроекцією та ідентифікацією?

27
 Лекція 6. Динамічна теорія особистості Курта Левіна

Поняття „психологічне поле" і „життєвий простір"

Валентність і психологічне поле
Залежність валентності від потреби особистості і характеру (особливостей) цільового
об'єкта
Залежність сили мотивації від валентності і психологічної відстані до мети (цільового
об'єкта)
„Польова " поведінка
Модель особистості
Системи напруження в моделі особистості
Квазіпотреби

1. Поняття „психологічне поле" і „життєвий простір"

На противагу З.Фрейду, який вказував на вплив дитинства і далекого минулого на поведінку і
мотивацію особистості, К.Левін досліджував ситуативні чинники поведінки, взаємодію людини з її
безпосереднім оточенням у даний мікроінтервал часу. Минулий досвід, на думку К.Левіна, може
впливати на суб'єкта лише в тому разі, якщо зберігається його актуальність „тут і тепер".
Основне поняття в теорії К.Левіна — це поняття психологічного (динамічного) „поля".
Психологічне поле — це сукупність актуальних („тут і тепер") спонук активності суб'єкта, тобто
сукупність тих чинників (предмети, люди), які впливають на нього в конкретний проміжок часу.
Наприклад, до психологічного поля людини, котра перебуває в кімнаті, належать лише ті предмети і
люди, які активізують її, впливають на неї; все інше, що фізично оточує її, але позбавлене
безпосереднього впливу на неї, в психологічне поле цієї людини не включається.
Всю сукупність факторів, які впливають на суб'єкта в конкретний проміжок часу, Левін назвав
життєвим простором. Життєвий простір — це особистість і середовище в їх взаємодії. При цьому
К.Левін підкреслював, що середовище в його теорії — це „зовнішнє поле конкретних сил і впливів",
а особистість — це „внутрішнє поле" систем напруження.
Усі фізичні й соціальні фактори можуть включатись у „життєвий простір" у міру того як вони
впливають на людину і її стан у даний момент. Ті об'єкти і фактори, які не впливають на людину у
конкретний проміжок часу (тут і тепер), до її життєвого простору не належать.
2. Валентність і психологічне поле
Індивід діє в деякому середовищі, одні райони (чи предмети) якого притягують його, а інші
відштовхують від себе. Цю властивість об'єктів притягувати або відштовхувати К.Левін назвав
валентністю. Валентність може бути позитивною (коли об'єкт притягує до себе) і негативною (коли
об'єкт або пункт поля відштовхує від себе). Наприклад, картина може мати позитивну валентність
для людини (притягує до себе і зумовлює прагнення людини розглянути чи проаналізувати її); а
підручник чи книга з математики має для декого з вас негативну валентність (відштовхує, викликає
відразу тощо).
Положення К. Левіна щодо існування світу речей з позитивною і негативною валентністю
відображено у науковому фільмі „Ханна сідає на камінь" (1928). У ньому розповідається про
півторарічну дівчинку, котра намагається сісти на камінь. Дівчинка кружляє навколо каменя,
притискається до нього, плескає по ньому ручками, але не сідає. Учений пояснює: камінь, на який
хоче сісти дитина, має для неї позитивний характер (тобто притягує, приваблює її), а для того, щоб
сісти на камінь, необхідно здійснити дії, протилежні цій позитивній валентності, тобто відвернутися
від каменя. Дитина не може сісти на камінь тому, що не в стані подолати силу його притягання.
Валентність речей К.Левін продемонстрував також у такому досліді: людей запрошували до
кімнати, де на столі були розкладені різні предмети: дзвіночок, книга, олівець, аркуш паперу.
Обстежуваного, якого запросили ніби з метою дослідження його інтелекту або пам'яті, просили
хвилинку зачекати. Експериментатор виходив з кімнати, а сам спостерігав через скло Гізела за тим,
що буде робити людина, котру залишили наодинці. Всі без винятку піддослідні проводили деякі
маніпуляції з предметами: калатали дзвіночком, перегортали книгу тощо. Виникало питання: чому ж
дорослі поважні люди здійснювали такі маніпуляції? Левін пояснював це тим, що в ситуації, коли
суб'єкт не займається осмисленою дією (тобто коли у нього не формувалося наміру), поведінка
ставала „ситуативно зумовленою", тобто „польовою".
28
 К.Левін стверджував: психологічне „поле", що оточує суб'єкта, викликає дії в напрямку
предмета з позитивною валентністю і спонукає уникати, відходити від предмета з негативною
валентністю. Це означає, що особистість з її внутрішніми зарядженими системами і навколишня
ситуація („психологічне оточення") складають одне ціле.
3. Залежність валентності від потреби особистості і характеру (особливостей) цільового
об'єкта
Валентність залежить як від потреби особистості (а саме від її сили і напруження), так і від
особливостей об'єкта, якого прагнуть (який є метою діяльності людини).
Валентність (Va) має, згідно з Левіним, дві детермінанти. Вона с функцією (F) напруження
потреби особистості (t) і природи, характеру цільового об'єкту (G) :
Va=F(t, G)
Наприклад, певна книга має для вас позитивну валентність (тобто притягує, приваблює до
себе) залежно від сили, напруження вашої пізнавальної потреби і від особливостей цієї книги
(цікавий зміст, гарна обкладинка тощо). Цукерка для дитини матиме позитивну валентність залежно
від напруження відповідної потреби і від особливостей, властивостей цієї цукерки (смак, обгортка
тощо).
Співвідношення валентності і мотиваційної сили можна подати у вигляді такої схеми.
1. В особистості виникає напружена система (потреба або намір);
2. Ця напруґа індукує в оточенні (за відповідних обставин) відповідну валентність
(знаходиться предмет, який здатний задовольнити потребу і знизити напруження).
3. Валентність, у свою чергу, створює в оточенні поле сил, які спонукають і скеровують
поведінку суб'єкта на досягнення мети чи задоволення потреби. Досягнення мети (цільової області)
приводить до задоволення потреби, напружена система розряджається, валентність зникає, а разом з
нею і поле сил, як наслідок - дії припиняються.
4. Залежність сили мотивації від валентності і психологічної відстані до мети (цільового
об'єкта)
Згідно з Левіним, валентність є основною детермінантою психологічної сили (f, force), яка
спонукає суб'єкта до мети (цільової області).
Крім того, психологічна (спонукальна) сила f залежить від відносного місцезнаходження
суб'єкта і цільового об'єкта, тобто від психологічної відстані (е) до об'єкта, якого бажають. Зі
зростанням психологічної відстані до мети (цільової області) інтенсивність психологічної,
спонукальної сили, очевидно, зменшується. Чим більша відстань до мети, тим слабшою є
психологічна, спонукальна сила. A чим ближче до мети, тим вищий Рівень мотивації (спонукальної
сили f), яка штовхає людину на досягнення мети.

Залежність психологічної сили від відстані до цільового об'єкти досліджувалося в

експериментах Фаянс, яка показувала на різній відстані піддослідним двох вікових груп (зовсім
маленьким дітям і п'ятиліткам) привабливу іграшку, але так, що вона була завжди недосяжною для
дитини. При цьому фіксувалась тривалість цілеспрямованої поведінки (такої як протягування рук,
звернення за допомогою до експериментатора, пошук знарядь), а також тривалість проявів
афективних реакцій на фрустрацію. Через деякий час діти „здавалися" (припиняли активність). Чим
меншою була відстань до цільового об'єкта, тим більшою була активність дітей і тим довший час
вони намагалися досягнути мети. У зовсім маленьких дітей зі зменшенням відстані збільшувалася
також вираженість афективних реакцій.
Результати експериментів Фаянс свідчать про зростання валентності (привабливості, сили
притягання) мети зі зменшенням психологічної відстані до неї.
Життєвий досвід також підтверджує зміну сили мотивації діяльності залежно від
психологічної відстані до мети чи бажаного об'єкта. В міру наближення до мети мотивація і
активність загалом зростають. Наприклад, коли ми усвідомлюємо, що до жаданої мети нам
залишається зовсім небагато, то схильні працювати значно наполегливіше, ніж у тому разі, коли
переконані, що до бажаної мети нам ще дуже далеко і ми повинні подолати значні перепони.
Студенти чудово знають, що чим менше часу лишається до екзамену (чим ближче до мети), тим
більшою є спонукальна сила (рівень мотивації).
5. „Польова " поведінка
29
 К.Левін вважав, що валентність речей повинна відповідати змісту потреби. Якщо людина
підпорядковується в основному змістові потреби, то можна стверджувати про наявність наміру. Коли
ж суб'єкт підкоряється валентності речей, за якою не стоїть потреба, коли предмети визначають
діяльність і поведінку людини, то це вже не намір, не вольова поведінка, а польова.
Ознаки польової поведінки часто спостерігаються в повсякденному житті, коли емоційно
нейтральні в минулому для нас предмети ніби притягують нас до себе: наприклад, якщо ми
помічаємо в тролейбусі у людини, яка стоїть перед нами, білу нитку на темному костюмі, у нас
виникає бажання її зняти, хоча, як правило, ми не виконуємо цього бажання.
У людини може настати ситуація польової поведінки, коли предмети, які не відіграють ніякої
ролі, набувають спонукального характеру. Коли дія людини зумовлюється не наміром, а впливом
зовнішніх предметів (об'єктів), тобто впливом психологічного поля, то слід говорити про наявність
польової поведінки. Наприклад, коли ви безцільно прогулюєтеся з друзями в центрі міста, то
предмети, об'єкти, які ви помічаєте (вітрини магазинів, пам'ятники тощо) привертають вашу увагу і
зумовлюють відповідні дії. А у випадку наявності наміру і цілеспрямованих дій (наприклад, коли ви
поспішаєте на роботу) ви їх, як правило, не помічаєте. Проблема волі, цілеспрямованої вольової
поведінки зводилася вченим до проблеми подолання сил, що існують у полі. Таким чином, вольова
дія, на думку К.Левіна, це така, яка здійснюється не під впливом психологічного поля. У можливості
стати над силами поля він вбачав вольову поведінку.
В основі всіх проявів польової поведінки лежить відсутність спрямованості на ціль.
Визначальним моментом такої поведінки є реактивність на зовнішні подразники: побачивши
дзвіночок або м'ячик, ми виконуємо дії, функціонально закріплені за даним предметом: дзвонимо,
граємо тощо. Або ми входимо в магазин і купуємо зовсім не потрібну нам річ, яка привернула нашу
увагу. Але потім ми виявляємо певне ставлення до свого вчинку, усвідомлюємо „польові" дії. Отже,
відсутність вольової дії, наміру пояснюється неможливістю „стати над полем". Ті люди, котрі
відчувають на собі владу поля, підкоряються йому і неспроможні „стати над ним". Як наслідок цього,
вони не можуть здійснити вольової дії, наміру.
Це Курт Левін продемонстрував у такому експерименті. Створювалась ситуація вечірки, грав
патефон; молодим людям пропонувалась така інструкція: „Запросіть, будь-ласка, дівчину і
потанцюйте, а я буду спостерігати і записувати." Реакції піддослідних були найрізноманітнішими:
більшість ніяковіли, відмовлялися, деякі виконували інструкцію, але танцювали незграбно,
наступали на ноги дівчатам. Однак дехто із молоді, незважаючи на експериментатора і
експериментальну ситуацію, вибирав симпатичну дівчину і з задоволенням танцював. К.Левін
прийшов до висновку, що частина обстежуваних могли стати „над полем" і виконувати визначені
інструкцією дії (намір). Ті ж піддослідні, котрі не могли позбавитися влади поля і підкорялися йому,
виявляли неспроможність „стати над полем", не могли здійснити наміру, вольової дії.
6. Модель особистості
Особистість, згідно з К.Левіним, являє собою систему, яка складається з численних областей.
Кожна область відповідає деяким потребам, квазіпотребам (намірам), бажанням і мотивам суб'єкта.
Окремі області залежно від розташування (відстані) одна від одної мають різний ступінь схожості.
Дві області максимально схожі, якщо мають спільну межу (кордон).
За своїм місцезнаходженням області поділяються на центральні і периферійні. Центральні
межують з більшою кількістю областей, ніж периферійні, і знаходяться ближче до особистісного „Я".
Кількістю прикордонних областей визначається близкість до „Я" (тобто особистісна значущість
мотивів, потреб, намірів, цілей, а також їхній вплив на інші цілі і мотиваційні структури).
Сама прикордонна зона виконує функції сприйняття і виконання, тобто виступає
посередником між індивідом і оточенням: сприймання надає інформацію про зовнішній світ, а
моторні акти, виконання певних дій забезпечує вплив особистості на оточення (сюди належить не
тільки така відносно груба моторика як локомоція, але й мова і міміка).
В цілому модель особистості являє собою структуру областей з відношеннями сусідства і
функціями опосередкування внутрішнього і зовнішнього. Є ще одна структурна особливість — стан
кордону між областями. Він може мати різну міцність, і якщо він слабкий, легко проникливий, то
цим самим забезпечує зв'язок між сусідніми областями.

30
 7. Системи напруження в моделі особистості
Зі структурною особливістю кордонів між областями (слабкістю, міцністю) пов'язаний
динамічний компонент моделі особистості, який визначається напруженням. Окремі області
структури особистості можуть розрізнятися за станом напруження. Напруження областей наочно
можна подати у вигляді посудин, наповнених рідиною, яка знаходиться під різним тиском.
Область з підвищеним порівняно з іншими областями напруженням - це „напружена система".
Для такої системи характерна тенденція до врівноваження напруження з сусідніми областями. Це
може здійснюватися двома шляхами:
1) напружена система розряджається, якщо знаходить доступ до сенсомоторноі зони,
визначаючи в даному разі поведінку, яка продовжується до того часу, поки не досягається мета дії;
2) якщо напружена система не знаходить доступу до сенсомоторної зони, то її сили впливають
на власні кордони. В такому разі рівновага напруження досягається шляхом його дифузії
(розсіювання, переходу) в сусідні області, що залежить від міцності кордонів.
Перший вид урівноваження напруження — через виконання — дає змогу пояснити, яка дія
розпочнеться після закінчення попередньої або яка буде відновлена після переривання. Класичним
тут є так званий ефект Зейгарнік (ефект незавершеної дії). Б.Зейгарнік встановила, що перервані
(незавершені) дії запам'ятовуються краще ніж завершені.
Другий вид урівноваження напруження - через дифузію (розсіювання, переходу) дає
можливість пояснити такі різні феномени:
1) задоволення потреби і реалізацію наміру шляхом заміщення або виконання діяльності, яка
заміщує іншу діяльність;
2) роль втоми і емоцій гніву при розрядці напруженої системи;
3) роль виходу в ірреальний план дій (мрії, фантазії) при розрядці напруження.
Розрядка напруження через мрії, фантазії відбувається шляхом переходу напруження в іншу
область (ірреальний план дій), у якій можлива його розрядка. Коли не існує інших способів зниження
напруження, то його розрядка в мріях і фантазіях є одним і;) механізмів психологічного захисту
особистості.
Стан втоми, емоційного збудження та ірреальність дій розуміються при цьому як умови (або
стани), що зменшують міцність кордонів між областями і внаслідок цього збільшують їх
проникливість. Напруження у такому разі легко переходить в інші області. Наприклад, напруження,
що виникло в одній із областей, потребуючи розрядки, може шляхом дифузії переходити в інші
області й зумовлювати емоційне збудження. Виходячи з цього цілком зрозумілим постає такий факт:
виникнення проблем і неприємностей в одній області (наприклад, у сімейній сфері) спричиняє
збудження і гнів загалом, поширюючись на всі сфери особистості ( на всі мотиваційно-емопійні
структури).
Розвиток внутрішньоособи.стісних областей
Структура внутрішньоособистісних областей не задається раз і назавжди. В міру
індивідуального розвитку і накопичення досвіду вона диференціюється і може переструктуруватися
(змінюватися). К.Левін описав за допомогою своєї моделі відмінності між нормальними та розумове
відсталими індивідами. У розумово відсталих кордони між внутрішньоособистісними областями
більш жорсткі і міцні, і цих областей у них менше, ніж у нормальних індивідів. На відміну від
розумово відсталих, у нормальних людей у процесі розвитку особистості сильніше диференціюються
(збільшується кількість) внутрішньоособистісні області і стають менш вираженими кордони між
ними. Таким чином, розвиток індивіда визначається кількістю (і диференційованістю)
внутрішньоособистісних областей і характером зв'язку між ними (станом кордонів).
Різні рівні розвитку особистості представлені, з одного боку, ступенем диференційованості
(кількістю) внутрішньоособистісних областей, а з іншого — різним ступенем їх відокремленості
(міцністю кордонів).

31
 Рис. 3. Різні фази розвитку нормального і розумово відсталого індивіда.
Порівняно з розумово відсталими у нормальних людей в міру особистісного і
інтелектуального розвитку сильніше диференціюються внутрішньоособистісні області і стають
слабшими кордони між ними.
8. Квазіпотреби
Квазіпотреби — це похідні від істинних потреб динамічні напруження деяких областей у
системі особистості, які потребують розрядки і спонукають особистість до досягнення певних цілей.
Квазіпотреба — динамічний стан напруження, що виникає у людини при здійсненні якогось наміру.
Згідно із К.Левіном, цілі й наміри являють собою квазіпотреби. Квазіпотреби виникають із намірів
(наприклад, намір опустити лист у поштову скриньку). Намір створює напружену систему, яка
розряджається і зникає тільки після досягнення мети. Квазіпотреби можуть, однак, задаватися ззовні,
наприклад, на основі інструкцій або вказівки психолога. Створюється стан динамічного напруження,
тобто квазіпотреба виконати задану експериментатором діяльність, яка за своєю сутністю не
відрізняється від дії, що починається за власною ініціативою.
Квазіпотреби мають тимчасовий, ситуативний характер, оскільки досягненням мети
напружена система розряджається.
Квазіпотреби пов'язані з істинними потребами (згідно з термінологією К.Левіна, між обома
видами потреб існує комунікація). Дії і вчинки спонукаються квазіпотребами, які ієрархічно пов'язані
з істинними потребами. Основним у силі квазіпотреби (або в напруженій системі, що їй відповідає) є
ступінь зв'язку з істинними потребами (ступінь насичення потребами). Намір (наприклад, відіслати
листа, завчити ряд слів) виникає тоді, коли сили, що стоять за ним, визначаються більш загальними
потребами (прагненням виконати свої професійні обов'язки, потребою у спілкуванні тощо).
Дієвість наміру залежить, в першу чергу, від сили і життєвої необхідності істинної потреби,
яка лежить в основі квазіпотреби.
К.Левін підкреслював відмінність квазіпотреби, котра виникає в даний момент, від "істинних"
потреб. Так, причини, що спонукали студента прийти на лекцію (і, відповідно, потреби, що лежать в
їх основі) можуть бути різними. Але сам факт, що суб'єкт слухає лекцію, що у нього є намір засвоїти
матеріал, означає про наявність квазіпотреби (наміру прослухати лекцію).
Виконання будь-якої діяльності супроводжується виникненням динамічної зарядженої
системи. Наприклад, намір взяти участь в експерименті створює певне напруження ситуативного
характеру, тобто квазіпотребу.
Як і будь-яка потреба, квазіпотреба прагне до задоволення, яке полягає у розрядці її
динамічного напруження.
К.Левін стверджував, що навколишній світ, або поле, в якому існують предмети з позитивною
і негативною валентністю, тісно пов'язані з квазіпотребами. Валентність предметів, взаємодіючи з
квазіпотребами, формує поведінку людини.
Таким чином, квазіпотреба — це деяка напружена система (намір), котра виникає в певній
ситуації, визначає діяльність людини і прагне до розрядки (задоволення).
Запитання для самоконтролю
1. Що таке "польова" поведінка?
2. Як валентність залежить від потреб особистості?

32
 Лекція 7. Експериментально-психологічні дослідження мотиваційної динаміки

Ефект Зейгарнік (ефект незавершеної дії)

Дослідження феномена заміщення (замісної діяльності)
Феномен психічного перенасичення
Часова перспектива
Дослідження рівня домагань

1. Ефект Зейгарнік (ефект незавершеної дії)

Одне цікаве спостереження спонукало К.Левіна задатися питанням щодо впливу квазіпотреби
на мнестичну діяльність (запам'ятовування). Учений помітив, що офіціант ресторану краще пам'ятав
замовлення тих клієнтів, яких він ще не обслужив, ніж тих, котрі щойно залишили ресторан.
Виходячи із закону асоціацій, офіціант повинен був краще пам'ятати те, що замовляли люди, які
тільки що вийшли, яких він уже обслужив: він їм подавав, вони заплатили, тобто був значно більший
ланцюжок асоціацій. К.Левін пояснював цей феномен таким чином: у офіціанта немає потреби
пам'ятати те, що для нього на даний момент не актуально (тобто замовлення клієнтів, які щойно
залишили зал ресторану), але у нього є потреба пам'ятати замовлення тих клієнтів, яких він ще не
обслужив.
На основі цих спостережень К.Левін висунув гіпотезу, що запам'ятовування визначається не
асоціаціями, не кількістю повторень, а наявністю квазіпотреби, наміру.
Це спостереження спонукало дослідника до експериментальної, перевірки гіпотези щодо
впливу квазіпотреби на запам'ятовування. Учениця К.Левіна Б.Зейгарнік провела такі експерименти:
обстежуваним пропонувався ряд завдань, частину яких вони могли повністю завершити, тоді як
робота над іншою частиною завдань переривалася. Потім людей просили згадати про все, що вони
робили під час дослідів.
Учені вважали, що у випадку перерваної, незавершеної діяльності її мотив, не одержавши
розрядки, повинен зберегти свою актуальність і тим самим зумовити краще запам'ятовування і
відтворення саме цієї діяльності порівняно з діяльністю, яку довели до кінця (яку завершили).
У результаті експериментальних досліджень Б. Зейгарнік встановила, що незавершені дії
краще запам'ятовуються: число відтворених незавершених завдань майже вдвічі перевищує число
відтворених завершених завдань:
NНД / NЗД=1,9
де NНД — число відтворених незавершених дій;
NЗД — число відтворених завершених дій.
Пізніше М.Овсянкіна, використовуючи схожий прийом переривання незавершених дій,
експериментальне перевірила гіпотезу щодо „системи напруження" на матеріалі реальної діяльності,
а не її відтворення в пам'яті. Ставилося завдання з'ясувати, як буде поводити себе обстежуваний за
умови, коли деякі обставини (наче випадкові) не дають змоги закінчити завдання, але разом з тим
йому буде надана можливість діяти на власний розсуд (залишити роботу, перейти до виконання
іншого завдання, наприклад, скласти фігуру із розрізаних частин, намалювати предмет, розв'язати
задачу). Та обставина, що суб'єкт приймав завдання, означає, що виник намір, напружена система
(квазіпотреба). В міру того як людина виконує це завдання, тобто здійснює свій намір, ця система
розряджається. Завершення виконання завдання означає розрядку системи. Як це довести?
На деякому етапі виконання завдання (ближче до кінця) М.Овсянкіна переривала
піддослідного і просила його виконати інше завдання. Суб'єкт брався за іншу діяльність, яка за своєю
структурою була зовсім не схожою на попередню, і завершував її. А у цей час психолог повинен був
якось приховати матеріал першого завдання (наприклад, прикрити цей матеріал газетою).
З'ясувалося, що у 86% випадках люди поверталися до попередньої, незавершеної діяльності.
К.Левін задався питанням: „Чому дорослі люди прагнуть завершити таку примітивну роботу,
як складання фігур, не виявляючи особливого інтересу до неї?" Відповідь була такою: сам факт, що
суб'єкт став учасником експерименту, виконував завдання, приводив до виникнення деякої
квазіпотреби. А оскільки робота не завершена — система не розряджена. І повернення до
незавершених дій означає, що система, залишаючись зарядженою, прагне розрядки.
2. Дослідження феномена заміщення (замісної діяльності)
Незадоволені потреби (і квазіпотреби) як наслідки незавершених дій можуть задовольнятися
33
через дію, яка заміщує, тобто нагадує незавершену діяльність або яка є похідною від неї. Якщо
потяги залишаються нереалізованими, то, згідно з Фрейдом, „доля потягів" залежить від здатності їх
переключення на інші, соціально бажані форми активності (що характеризує сублімацію) або на
зміщення активності потягу з недоступного об'єкта на інший, який здатний замінити його.
Схема експериментального дослідження замісної діяльності (діяльності, яка заміщує іншу
діяльність) була такою: ставився бар'єр (у вигляді переривання дії), що не давало змоги розрядитися
напруженню. Але коли М.Овсянкіна, призупиняючи виконання завдання, створювала умови, за яких
обстежуваний міг за власним бажанням його завершити, то тепер йому відразу ж пропонувалося
інше завдання з метою встановити, чи буде воно мати замісну цінність (тобто чи буде заміщувати
попередню діяльність). Якщо піддослідний знову займеться за власною ініціативою завданням, яке
він був змушений залишити, то, очевидно, що замісна цінність другого завдання незначна, і навпаки.
На основі того, чи відновлювалась робота над перерваним завданням, оцінювали замісний характер
наступної діяльності.
Учнями К.Левіна були встановлені фактори, які визначають „силу" замісної діяльності
(діяльності, яка заміщує попередню діяльність):
1) схожість між першою діяльністю і замісною;
2) часовий інтервал між двома діяльностями: цінність замісної діяльності тим більша, чим
менший часовий інтервал між двома діяльностями;
3) привабливість замісної діяльності;
4) високий ступінь складності першої діяльності;
5) соціальні і особистісні фактори.
Отже, крім схожості, на силу замісної діяльності впливає і рівень складності завдання, а також
співвідношення валентностей (привабливості) перерваної і замісної дії. Якщо валентність (цінність,
привабливість) замісної дії є нижчою за валентність перерваної, то замісна цінність цієї дії буде
обмеженою або нульовою; і навпаки, чим більша валентність другої діяльності, тим більшою є і її
замісна сила.
Основою для пояснення феномена заміщення була модель особистості, а саме її постулати про
вирівнювання рівня напруження між сусідніми областями внаслідок відносної проникності кордонів
між ними. Виходячи з цього, слід сподіватися, що розрядка напруженої системи відбудеться
насамперед через завершення більш схожої дії. Якщо область А — це напружена система, то
напруження переходить у сусідню область В. Рівні напруження вирівнюються. Різниця в напруженні
знову збільшиться, якщо область В після .завершення дії повністю розрядиться. Але в результаті
відбудеться зменшення напруження в області А.
Коли виконання другого завдання заміщало виконання першого (і піддослідний не повертався
до першого), то, виходячи із теорії поля, це означало, що розрядка енергії і напруження другої
динамічної системи приводила і до розрядки першої. Базуючись на цих експериментах, К.Левін
обґрунтував положення, що квазіпотреби (заряджені системи) можуть знаходитися в стані
комунікації (зв'язку) одна з другою; за таких умов енергія з однієї системи переходить в іншу. Це
положення щодо комунікації квазіпотреб (заряджених систем) визначає здатність до заміщення і
характеризує рівень розвитку особистості. К.Левін вважав, що для розвинутої (диференційованої)
психіки дорослої людини є характерним високий ступінь комунікації квазіпотреб. А розумове
відсталі діти в експериментах Малер і Ліснер значно менше задовольнялися замісною діяльністю і
поверталися до незавершених завдань частіше, ніж нормальні.
У розумово відсталих дітей напружені системи не взаємодіють між собою.
Виходячи із моделі особистості, можна дати таке пояснення замісної діяльності: якщо одна
система особистості пов'язана з першим завданням, а інша — із другим, то ефективність заміщення
залежить від динамічного зв'язку двох цих систем. Динамічна межа, яка відокремлює ці дві системи
(області) у випадку схожості завдань, слабка, і дифузія напруження легко проходить з однієї області
в іншу. Можна стверджувати, що ці області напруження (коли завдання схожі) до певної міри
інтегруються в одне ціле, кордони між двома системами слабкі, і якщо одна із областей
розряджається, то розряджається й інша система.
В експериментах Малер перерване завдання закінчували в уяві. Як з'ясувалося, що і такий
спосіб завершення міг виступати як спосіб задоволення квазіпотреби: люди, як правило, не
поверталися до перерваної дії. Таким чином, недосяжність цілі може викликати символічне
заміщення (в термінології К. Левіна, заміщення в „ірреальній сфері").
34
 Що стосується ступеня напруження системи, то експериментальні дослідження свідчать, що
сила напруження також значною мірою визначає ефективність заміщення.
3. Феномен психічного перенасичення
З концепцією системи напруження був пов'язаний ще один експериментальний проект:
вивчення так званого перенасичення. Нестача чогось (інформації, сенсорних стимулів) і голод, з одно
боку, насичення і перенасичення з іншого — можуть розглядатися як параметри не самих лише
органічних потягів, але будь-яких „систем напруження". Для К.Левіна дані феномени, які стосуються
елементарних потреб, — лише частковий прояв загальної мотиваційної динаміки.
Методика А.Карстен була спрямована насамперед на виявлення можливості утримання і
відновлення спонукання. Піддослідному пропонувалося виконати тривале і монотонне завдання,
наприклад, малювати квадратики чи хрестики.
Дослідження, проведені А.Карстен (1927), свідчать, що спочатку піддослідні досить акуратно
виконували завдання, однак невдовзі (через 5-10 хв) вони починають вносити в завдання варіації,
тобто дещо змінювати спосіб виконання і структуру завдання (квадратики, хрестики стають
меншими або більшими, змінюється темп роботи). Інколи обстежувані вдаються до „супровідних
дій": вони починають наспівувати, настукувати тощо. Ці варіації (незначні зміни способу виконання)
свідчать про те, що спонукання (мотивація) до виконання завдання починає зменшуватися, настає
явище „психічного перенасичення".
Такі варіації при виконанні монотонного завдання мають також характер „профілактичних"
заходів: зміна в структурі заданої дії дає можливість продовжувати її, уникнути перенасичення і
втоми.
Феномен перенасичення з точки зору моделі К.Левіна пояснюється тим, що рівень
напруження в даній мотиваційній системі (області) знижується, стає нижчим, ніж в інших „системах
напруження". Відповідно до цього, саме інші, „невичерпані", „невиснажені" системи починають
визначати структуру „життєвого простору" і діяльності. Ось чому суб'єкт і відмовляється виконувати
завдання, переключається на інше.
Через деякий час (як правило, через 20-30 хв), коли збільшується кількість варіацій і вони
стають „грубими", дається нова інструкція: „Це монотонне завдання вам було запропоноване для
того, щоб дослідити вашу витримку. Продовжуйте, якщо бажаєте, вашу роботу". Реакція
піддослідних на нову інструкцію найрізноманітніша. Декого нова інструкція спонукала до
переосмислення ситуації: „Ну, тоді інша справа", — часто можна почути від них. Переосмислення
ситуації приводить до того, що варіації стають рідшими, менш вираженими, „перенасичення" настає
пізніше. Експериментатор фіксує характер варіації, реакції і висловлювання обстежуваного, час, коли
настає перенасичення і людина відмовляється продовжувати роботу. Але інколи деякі піддослідні
схильні виконувати завдання якомога довше, тому що змінили для себе сенс діяльності: „Я хотів
подивитися, кому скоріше набридне, Вам чи мені" або „Я хотів перевірити себе, як довго я зумію
займатися цією нудною справою". Таким чином, у здорових людей залучаються додаткові мотиви
або формується новий мотив для виконання дій.
Діти-олігофрени, незважаючи на здатність витримувати монотонну роботу, позбавлені
можливості знаходити нові, додаткові мотиви для продовження діяльності, ієрархічна структура
їхньої мотиваційної сфери недостатньо розвинена (І. Соловйов-Елпідінський, 1935). Хворі на
епілепсію не тільки тривалий час здатні витримувати монотонну роботу, але й мало варіюють
(Б.Зейгарнік спостерігала хворого на епілепсію, котрий виконував монотонне завдання - малював
хрестики - протягом 1 год 20 хв, не виявляючи тенденції до варіації). В експериментах з хворими на
травми головного мозку спостерігається зворотна тенденція: перенасичення настає у них значно
швидше, ніж у нормальних людей.
Таким чином, якщо для нормальних людей монотонна робота позбавлена будь-якого інтересу
і для продовження необхідне привнесення іншого, більш загального мотиву, то для хворих-
епілептиків саме по собі акуратне виконання завдання було досить дійовим мотивом і мало сенс.
Проблему ролі свідомих цілей, які можуть віддалити перенасичення, досліджувала Л.Славіна
(1960), вивчаючи, за яких умов свідомо поставлена ціль здатна подолати перенасичення. З'ясувалося,
що введення цілі, яка обмежувала діяльність (наприклад, інструкція виконати певний об'єм роботи -
не більше і не менше) змінювало структуру діяльності дитини. Майже всі діти виконали роботу за
обсягом вдвічі більшу, ніж коли не регламентували їхню діяльність (коли дозволялося виконати
стільки, скільки зуміють). Таким чином, свідомо поставлена ціль здатна змінити структуру діяльності
35
і подолати або віддалити психічне перенасичення.
4. Часова перспектива
Вводячи це поняття, К.Левін підкреслював той факт, що психологічне поле, котре існує в
даний момент, включає в себе уявлення про майбутнє і минуле особистості. Коли людина сприймає
(або переживає) свій теперішній стан, то це сприйняття (переживання) неминуче пов'язане з її
очікуваннями, бажаннями, уявленнями щодо майбутнього і минулого. „Психологічне минуле,
сучасне і майбутнє" є частинами психологічного поля. Часова перспектива — це і є включення
майбутнього і минулого, реального і ідеального в план даного моменту.
Як приклад К.Левін наводив випадки з молодими в'язнями, котрих повинні були достроково
звільнити за хорошу поведінку і котрі за кілька днів до звільнення намагалися втекти. Учений
задався питанням: „Чому молоді люди, яких достроково звільняли, вдавалися до таких неадекватних,
навіть безглуздих дій?" К.Левін вважав, що свобода, яка „маячіла" перед ними, динамічно була вже у
їхньому теперішньому життєвому просторі, майбутнє було динамічно представлено у плані даного
моменту. Події майбутнього діяли в „полі теперішнього моменту", зникала грань між тим, до чого
людина прагнула, і тим, що реально існувало.
К.Левін стверджував, що очікування істотно впливає на поведінку, що ситуація даного
моменту включає майбутнє і минуле. Образ майбутнього являє собою таке ж мотиваційне поле зі
своїми валентностями, бар'єрами, більш чи менш привабливими цілями, як і образ теперішнього.
Життєву перспективу теж можна розглядати як квазіпотребу. Проявляючись в образі
майбутнього, таке напруження, що виникає в результаті прийнятих намірів, здатне зберігатись будь-
який час, спонукаючи людину до досягнення віддалених цілей. Своєрідність мотивації в цьому разі
полягає в тому, що квазіпотреба є стійкою, готовою як розрядитися, зникнути, так і тривалий час
зберігатися. Отже твердження про ситуативний, тимчасовий характер квазіпотреби є досить
відносним.
Таким чином, згідно з концепцією К.Левіна, в „життєвому просторі" особистості представлені
не тільки найближчі, але і найвіддаленіші моменти уявного майбутнього, що становить єдину
„часову перспективу". Психологічне минуле і психологічне майбутнє є частинами психологічного
поля, яке існує в даний період часу. К.Левін підкреслював, що майбутнє і минуле не самі по собі
визначають поведінку людини, а лише настільки, наскільки вони представлені в плані даного
моменту.
Ця проблема стосується проблеми активності людини щодо формування віддалених життєвих
планів. Такі плани складаються з ряду прийнятих конкретних намірів, але чи психологічно
еквівалентні вони намірам на найближчий час? Що відрізняє, наприклад, намір присвятити вечір
вивченню іноземної мови від наміру опанувати англійську за рік?
Близькі наміри відрізняються більшою визначеністю і можуть більш точно передбачатися, але
це не абсолютне правило. Приймаючи рішення щодо деякої віддаленої мети, людина повинна
вияснити і оцінити як об'єктивні можливості й умови її досягнення (енергетичні, часові, фінансові
витрати), так і власні можливості (здібності, уміння тощо). Готовність інших людей допомагати або
можливі перепони з їхнього боку також повинні бути враховані.
5. Дослідження рівня домагань
Рівень домагань характеризує:
1) ідеальну мету, тобто рівень складності, досягнення якого прагне людина в майбутніх своїх
діях.
2) рівень домагань у конкретний момент часу, тобто вибір суб'єктом (на основі переживання
успіху або неуспіху ряду попередніх дій) мети і складності наступної дії.
Методика дослідження рівня домагань, яку запропонував учень К.Левіна Фердінанд Хоппе,
полягала у таких експериментальних процедурах: обстежуваним пропонується ряд завдань (від 12 до
18), які відрізняються за ступенем складності. Всі завдання нанесено на картки, розташовані перед
людиною в порядку зростання їхніх номерів. Ступінь складності завдання відповідає величині
порядкового номера картки. Завдання можуть бути досить різноманітними залежно від освітнього
рівня і професії людини.
Дається така інструкція: „Перед вами лежать картки, на звороті яких написані .завдання.
Номери на картках означають складність завдання. Завдання розташовані в порядку зростання
складності. На виконання кожного завдання відведено певний час, який вам не повідомлятиметься.
Якщо ви не вкладетеся в цей час, вважатиметься, що завдання вами не виконано, і я ставлю мінус.
36
Якщо вкладетесь у відведений вам час — ставлю вам плюс. Завдання ви повинні вибирати самі".
Таким чином, обстежуваний був поставлений у ситуацію вибору цілі.
Експериментатор може на свій розсуд збільшувати або зменшувати час, відведений на
виконання завдання, довільно викликаючи цим в обстежуваного переживання успіху або невдачі,
може показати, що завдання виконано правильно, або, обмежуючи час, свідомо спотворити
результати. Тільки після оцінки експериментатора суб'єкт повинен вибрати інше завдання.
Аналіз експериментальних даних показав, що вибір завдання (за ступенем складності)
залежить від успішного або неуспішного виконання попереднього. Однак саме переживання успіху й
неуспіху залежить від ставлення людини до мети. Піддослідні завжди починають працювати з
деякими домаганнями і очікуваннями, котрі змінюються по ходу експерименту.
Сукупність цих домагань, котрі зміщуються з кожним досягненням, Хоппе назвав „рівнем домагань людини".
Переживання успіху або неуспіху залежить, таким чином, не тільки від об'єктивного досягнення, але й від рівня
домагань, котрий пов'язаний з тими цілями, які ставить людина. У кожної людини існує „ідеальна" мета, до якої вона
прагне, і конкретна ціль, якій відповідає дана дія, переживання.
Дослідження рівня домагань допомогло виявити деяку динаміку поведінки і мотивації обстежуваного:
1. Діяльність припиняється після успіху, якщо зростання рівня домагань через досягнення межі можливого (коли
виконано серію найскладніших завдань) або через структуру самого завдання неможливе.
2. Діяльність припиняється після ряду невдач, якщо втрачено найменшу можливість досягнути успіху.
3. Одиничний успіх після багатьох невдач призводить до припинення діяльності, якщо невдачі довели
неможливість успіху за більш високих рівнів домагань.
Таким чином, кожна дія людини одержує свій сенс тільки в контексті прагнення до більш високої (ідеальної)
мети.
Ф.Хоппе пояснював ці особливості наявністю тенденції „підтримувати "рівень „Я" якомога вище. Виходячи із
цієї загальної тенденції, цілком зрозумілим є прагнення реалізувати успіх при розв'язанні найбільш складних завдань і, з
іншого боку,— страх перед невдачами, який спонукає знижувати рівень домагань і припиняти дії після одиничного
успіху, коли немає надії на успіх при більш високому рівні домагань. В цілому переважає тенденція краще вдовольнитися
маленьким успіхом, ніж припинити дію після невдач, зберігши рівень домагань.
Продовжуючи дослідження рівня домагань, М.Юкнат замість окремих завдань пропонувала серію задач-
лабіринтів. Перша серія (10 лабіринтних задач) гарантувала успіх, тобто піддослідний міг розв'язати їх. Це була „серія
успіху". Друга серія — „серія невдачі": всі 10 лабіринтних задач, окрім першої, не мали розв'язку.
М.Юкнат досліджувала дві групи людей. Першій групі була запропонована серія, котра гарантувала успіх, іншій
групі — серія лабіринтів, яка призводила до неуспіху. Коли піддослідним пропонувалось через тиждень виконати нове
завдання, виявилося, що піддослідні першої групи починали зі складних і, навпаки, обстежувані другої групи починали з
легких задач.
Ці експерименти дали змогу К.Левіну зробити висновки:
1. Досягнення оцінюється як успіх або невдача тільки тоді, коли воно приписується власній особистості. Існує
певне співвідношення між рівнем домагань і „Я". Тенденція до зниження рівня домагань і страх перед невдачами
випливають із тенденції підтримувати рівень „Я" якомога вище.
2. Для кожного завдання існує ієрархія цілей, яка визначається співвідношенням реальної та ідеальної мети.
3. Зміни рівня домагань пов'язані з конфліктом між тенденцією наближатися до ідеальної цілі та страхом перед
невдачами.
Таким чином, прагнення до підвищення самооцінки за умов, коли людина вільна у виборі ступеня складності
чергової дії, призводить до конфлікту двох тенденцій — тенденції підвищити домагання, щоб отримати максимальний
успіх, та тенденції знизити їх, щоб уникнути невдачі. Переживання успіху (або неуспіху), що виникає внаслідок
досягнення (або недосягнення) рівня домагань, спричиняє зміщення рівня домагань в області більш складних завдань
(або більш легких). Зниження складності цілі (вибір легших завдань) після успіху або її підвищення (вибір складніших
завдань) після невдачі свідчить про нереалістичний рівень домагань або неадекватну самооцінку. Неадекватність
самооцінки може призвести до дуже завищених або занижених домагань. У поведінці це виявляється у виборі занадто
складних або занадто легких цілей, у високій тривожності, невпевненості у своїх силах, тенденції уникати ситуацій
змагання, некритичності в оцінці досягнутого, у помилковому прогнозі тощо.
Запитання для самоконтролю
1. Чому незавершеним дії запам'ятовуються краще, ніж завершені?
2. Чим пояснюється феномен заміщення (замісної діяльності)?
3. В чому сутність феномену психічного перенасичення?
4. Що таке рівень домагань?
5. Як пояснити часову перспективу виходячи із поняття "квазіпотреба" ?

37
 Лекція 8. Мотивація допомоги

Ситуативні чинники надання допомоги

Зважування витрат і користі
Дифузія відповідальності
Вплив соціальних норм на просоціальну поведінку (допомогу)
Вплив співпереживання на надання допомоги
Теоретико-мотиваційна концепція С.Шварца

Просоціальна поведінка (допомога, альтруїзм) — це будь-які дії, спрямовані на благополуччя

інших людей. Діапазон цих дій досить широкий — від люб'язності до допомоги людині, яка
потрапила в біду. Відповідно можуть бути виміряні витрати суб'єкта дії допомоги (людини, котра
допомагає): уваги, праці, грошей.
Однак те, що в кінцевому підсумку йде на користь іншому, і тому, на перший погляд, здається
діяльністю допомоги, може визначатися зовсім не альтруїстичними мотивами. В окремих випадках
виникають сумніви стосовно того, що суб'єкт дії допомоги керується турботою про іншого (тобто
наскільки він керується в своїх діях альтруїстичними потребами). Д.Макоулі та І.Берковіц
визначають альтруїзм як поведінку, що здійснюється заради блага іншої людини без очікування
зовнішньої винагороди. Зовні однакові акти допомоги можуть бути в одному випадку
альтруїстичними, в іншому ж, навпаки, спонукатися мотивом влади і здійснюватися з розрахунку
поставити іншу людину в залежність і в майбутньому підкорити її собі.
1. Ситуативні чинники надання допомоги (інформація про об'єкт допомоги)
Початок аналізу ситуативних детермінант надання допомоги поклали дослідження Б.Латане і
Д.Дарлі, в експериментах котрих на вулиці чи в транспорті створювались ситуації, що вимагали
допомоги. Прикладом може бути прохання у перехожого незначної суми грошей. Коли людина
запитувала: „Чи не змогли б ви мені дати 25 центів?", то лише 34% перехожих схильні були
задовольнити її прохання. Цей показник зростає, якщо прохач повідомляє своє ім'я (49%) або
посилається, як на причину свого прохання, на необхідність зателефонувати (64%), чи на вкрадений
гаманець (72%).
Цей приклад свідчить, що суб'єкт допомоги (суб'єкт, який надає чи схильний надати
допомогу) спочатку повинен ближче ознайомитися із ситуацією, тобто з'ясувати, чи справді людина
потребує допомоги, якою вона має бути і чи варто втручатися йому особисто. Перехожі прагнули
насамперед з'ясувати мотивацію прохача, міркуючи: „Чи він вважає мене за дурня, чи йому
необхідно подолати тимчасове утруднення, а може він дійсно потрапив у біду?" Прохачі, які
надавали додаткову інформацію про себе, збільшували частоту інтерпретації ситуації як такої, що
потребує допомоги.
2. Зважування витрат і користі
Для пояснення експериментального матеріалу Латане і Дарлі скористалися моделлю „витрат і
користі". Вони запропонували елементарну схему використання цієї моделі, що зводиться до
розрахунку співвідношення витрат і користі для суб'єкта допомоги. Дослідники стверджували, що
людина тим меншою мірою схильна надати допомогу, чим дорожче вона їй обходиться.
Суб'єкт допомоги приймає також у розрахунок співвідношення витрат і користі для людини,
яка звертається за допомогою, особливо в тих випадках, коли наслідки ненадання допомоги були б
значними.
Л. Пеннер використав методику „загубленого" долара (загублена доларова банкнота лежала
або в гаманці, де була вказана також адреса його власника, або в конверті, адресованому в
університетську касу, або ж просто на підлозі чи стільці). Було встановлено: долар привласнювався
тим частіше, чим більшою анонімністю характеризувалося місце знахідки (тобто, чим воно далі
знаходилося від місця, де людина була „у себе вдома" і де її знали): у кімнаті для паління в 58% , на
чужому факультеті у 18%, у себе на факультеті y 15%. випадках. Крім того, зі зростанням
анонімності долар усе рідше повертався власнику : відповідні показники 18%, 35% і 40% (в інших
випадках долар ігнорувався). В той же час, незалежно від місця знахідки частіше повертався долар у
гаманці , ніж у конверті. І, звичайно, набагато частіше, ніж „лежачий" долар (і, відповідно, рідше
привласнювався).
В ситуації привласнення долара слід, очевидно, враховувати витрати трьох видів:
38
 а) цінність загубленого для власника долара (витрати власника долара, пов'язані із його
втратою);
б) витрати того, хто знайшов, пов'язані з небезпекою (можливістю) бути „спійманим";
в) затрати, пов'язані зі зниженням самооцінки у разі привласнення долара або ігнорування
даної ситуації.
Ситуація може загрожувати становищу, здоров'ю і навіть життю людини, котра надає
допомогу (тобто витрати можуть виявитися занадто високими щодо користі, в тому числі і до користі
для іншої людини, що зменшує ймовірність подання допомоги).
Нарешті, ситуація нещастя (лиха) вимагає швидкого реагування, і практично немає часу на
обдумування можливих дій і наслідків (цілком імовірно, що випадки героїчної допомоги можна
пояснити тим, що суб'єкт допомоги не мав часу на обдумування про небезпеку і можливі наслідки).
3. Дифузія відповідальності
Часто можливість допомоги реалізується тим менше, чим більше свідків виявляється у
ситуації нещастя. Коли людина знаходиться не одна, вона орієнтується на реакції навколишніх.
Кожен із присутніх стримує свою реакцію, щоб її надмірна сила або поспішність не поставили його в
незручне становище, не привернули до нього уваги. Коли ж на наступній стадії суб'єкт повинен
відчути себе відповідальним за надання допомоги, він чекає цього від усіх присутніх, внаслідок чого
відбувається дифузія (розсіювання), а тим самим і зменшення відповідальності.
Дифузія відповідальності дає можливість пояснити такі випадки: коли в приміщенні, де
проходить експеримент, зі щілини в стіні несподівано з'являється дим, суб'єкт, працюючи насамоті,
швидше виявляє хвилювання і повідомляє про це експериментатору, який знаходиться в іншій
кімнаті, ніж суб'єкт, котрий працює в парі з іншою людиною, яка не приділяє інциденту ніякої уваги
(відповідно 37% і 10%. ). Інший приклад: почувши, як у сусідній кімнаті хтось падає з драбини і
кричить від болю, на допомогу приходять 70%. піддослідних, які виконують завдання насамоті, і
лише 40% тих, хто працює в парі.
Слід зазначити, що ефект дифузії відповідальності має певні обмеження: коли пасажир
несподівано падає у вагоні метро, надання допомоги не залежить від кількості пасажирів. Нарешті,
якщо свідки нещастя — знайомі люди, становлять організовану групу, члени якої взаємодіють між
собою (наприклад, професійна чи студентська група), то дифузії (і зменшення) відповідальності
також не спостерігається.
Разом з тим, дифузія відповідальності (в експериментах, проведених у метро) спостерігались у
випадках, коли особливості людей, котрі потребували допомогу, наводили потенційних суб'єктів
допомоги на думку, що пов'язані з наданням допомоги витрати можуть бути значними. Наприклад,
такі характеристики людей, котрі потребували допомоги, як очевидне сп'яніння, наявність крові,
неохайний, брудний одяг та інші пов'язувалися зі значними витратами у потенційних суб'єктів
допомоги і зменшували готовність надавати допомогу.
4. Вплив соціальних норм на просоціальну поведінку (допомогу)
Очевидно, що надання допомоги орієнтоване також на дотримання норм або деяких
універсальних правил поведінки, їхня дієвість залежить від того, наскільки людина засвоїла ці норми.
Чим меншою мірою вони переживаються особистістю як внутрішньо обов'язкові стандарти, тим
більше їхній вплив на дії визначається зовнішніми чинниками (передбаченням позитивних і
негативних санкцій, котрі будуть накладатися ззовні у вигляді покарання або нагороди). В такому
разі допомога значною мірою залежить від того, наскільки вона доступна подальшій оцінці і
підкріпленню (схваленню) іншими людьми. Навпаки, чим краще норми засвоєно як стандарти
поведінки, тим більшою мірою діяльність (допомога) визначається передбаченням її наслідків для
самооцінки і тим меншою мірою вона залежить від зовнішніх чинників (покарання, схвалення,
винагороди).
Розрізняють норми соціальної відповідальності та норми взаємності.
• Норма соціальної відповідальності вимагає надання допомоги кожного разу, коли людина,
яка потребує допомогу, є залежною від потенційного суб'єкта допомоги (наприклад, унаслідок таких
факторів як старість, неміч, хвороба, відсутність іншої людини чи соціального інституту, який взяв
би на себе турботу про таку людину).
Чим більшою мірою об'єкт допомоги виявляється винним у своєму становищі, тим менше
навколишні відчувають себе відповідальними за надання йому допомоги.
Норма відповідальності частіше актуалізується (і збільшується готовність допомогти) якщо є
39
приклад інших.
Наприклад, якщо водій бачив, як інший водій надавав допомогу жінці, у якої трапилася аварія
автомобіля, то він буде більше схильним допомогти при зустрічі з новою жертвою аварії. Причому
вплив взірця буває сильнішим в тому випадку, коли суб'єкт безпосередньо бачить саму дію
допомоги, а не слухає розповідь про неї.
• Норма взаємності ґрунтується на соціальному обміні матеріальними благами, діями, дарами
тощо. Відплата як за добро, так і за зло („як ти мені, так я і тобі"), спрямована на відновлення
рівноваги між індивідами і групами, очевидно, являє собою досить поширений принцип, який
сприймається як справедливість, як „компенсаційне правосуддя".
Слід зазначити, що коли допомога надається з розрахунку на взаємність, тобто з розрахунку
на майбутню компенсацію, то вона втрачає свій альтруїстичний характер.
Дієвість норми взаємності наочно демонструє лабораторний експеримент: суб'єкт в
експериментальній ситуації значно більше допомагав у виконанні роботи іншому суб'єктові, якщо
той раніше не відмовлявся допомагати йому сам. На думку Л.Беркоиітца, вдячність виявляється
особливо сильною, якщо людина допомагає не внаслідок нормативних вимог, а за власним
бажанням.
Індивід, котрий отримав допомогу, відчуває обов'язок віддячити за неї (згідно з нормою
взаємності) залежно від його оцінки намірів суб'єкта допомоги і самої наданої допомоги. Відчуття
обов'язку віддячити за допомогу залежить від оцінки намірів того, хто допоміг, і характеру допомоги.
Мотивація людини, котра схильна допомогти, сприймається з недовірою, якщо допомога
здається неадекватною і не відповідає особливостям людини, яка потрапила в біду. В таких випадках
виникає підозра, що суб'єкт допомоги переслідує корисливі цілі (зобов'язуючи таким чином іншу
людину, відповідно до норми взаємності, компенсувати цю допомогу в майбутньому).
Разом з тим допомога, яка не розрахована на взаємність, також може викликати слабку
вдячність або навіть агресивність і ворожнечу. Це трапляється тоді, коли людина, яка отримала
допомогу, відчуває себе дуже зобов'язаною і позбавлена можливості віддячити за неї (що
переживається як обмеження свободи дій).
Навпаки, індивід, котрий одержав допомогу, буде тим сильніше прагнути до взаємності
залежно від таких чинників:
1) швидкість (чим швидше допомога настала);
2) адекватність (чим більше відповідала ситуації);
3) безкорисливість (чим безкорисливішими, не пов'язаними з розрахунком на взаємність) були
наміри суб'єкта допомоги;
4) чим вищими виявились витрати на її надання.
5. Вплив співпереживання на надання допомоги
Норми можуть мотивувати дії суб'єкта допомоги, виступаючи як підкріплення з боку інших людей або
самопідкріплення.
Але акт допомоги може спонукатися також здатністю поставити себе в уяві на місце того, хто потребує
допомоги, і передбаченням покращення його становища в результаті власних дій. Рівень розвитку емпатіі
(співпереживання) особистості значною мірою визначає рівень її готовності надати допомогу в конкретному випадку.
Співпереживання іншому передбачає, що суб'єкт не дуже зосереджений на собі і своїх прагненнях. Берковітц
стверджує, що коли людина в своїх переживаннях занадто сконцентрована на собі, п готовність допомогти зменшується.
Разом з тим, радісний настрій, викликаний наприклад, переживанням успіху, підвищує готовність до допомоги.
Переслідування власних цілей в умовах дефіциту часу є однією з форм зосередженості на собі, що заважає в
наданні допомоги. Брак часу і сконцентрованість на власних прагненнях і переживаннях є тими факторами, які знижують
рівень емпатії і готовність допомагати іншим людям.
М.Дойч дослідив, що розрядка напруження, яке створюється у суб'єкта незакінченим завданням, можлива і при
завершенні цього завдання іншою людиною. Невдалі для суб'єкта спроби подолати труднощі можуть створити
напружену систему в іншій людині. Співпереживання збільшує ймовірність надання допомоги за таких умов:
а) цілі обох суб'єктів пов'язані між собою;
б) існує основа для міжособистісного зближення;
в) обидва суб'єкти належать до однієї соціальної групи.
Суб'єкт А схильний допомогти суб'єктові Б в тому разі, коли:
1. Діяльність суб'єкта Б є важливою і для суб'єкта А.
2. Суб'єкт А вважає, що дана діяльність є важливою для суб'єкта Б.
3. Суб'єкт А бачить, що суб'єкт Б знаходиться близько до своєї мети.
Свою концепцію емпатичної діяльності та співпереживання Хорнстаин прагнув підтвердити
експериментальними дослідженнями, які проводилися за методикою „загубленого листа". У цих дослідженнях схожість
цілей двох суб'єктів визначалась ставленням відправника і людини, яка знайшла лист, до його змісту. Зі змісту листа
40
можна було також зробити висновок щодо психологічної відстані його автора до бажаної мети. Більшість піддослідних
виявляли готовність до допомоги (тобто відсилали знайдений лист) у тому разі, якщо:
1) поділяли погляди відправника щодо теми листа;
2) останній висловлював у своєму листі сильне прагнення досягнути мети;
3) ціль була близькою.
6. Теоретико-мотиваційна концепція С.Шварца
Своєрідну і досить детальну концепцію в теорії мотивації допомоги розробив (у вигляді моделі прийняття
морального рішення) С.Шварц. Його модель мотивації просоціальної діяльності пов'язує між собою чотири аспекти будь-
якої моральної дії:
• Усвідомлення наслідків. Перший аспект є усвідомлення наслідків власних дій (або бездіяльності) для
благополуччя інших людей. Усвідомлення наслідків власних дій для блага іншого в кожному конкретному випадку
залежить як від обставин ситуації, так і від особистісних факторів. Специфічною особливістю особистості може бути,
наприклад, здатність і готовність співпереживати емоційному стану іншої людини.
• Приписування собі відповідальності. Якщо дії суб'єкта якось торкаються благополуччя іншого, то значення
набуває другий аспект: якою мірою людина повинна приписати відповідальність за свої дії і їхні наслідки для інших собі,
а не зовнішнім обставинам.
• Моральні (просоціальні) норми. Третій аспект представлений моральними (просоціальними) нормами, котрі
визначаються суспільством і частково чи повністю приймаються особистістю як внутрішні стандарти (імперативи).
Моральні норми визначають діяльність допомоги не безпосередньо і не автоматично, а лише тією мірою, якою є
наявними два перших аспекти: усвідомлення наслідків надання (або ненадання) допомоги для інших та приписування
собі відповідальності.
С.Шварц припустив, що допомога буде надаватися тільки тоді, коли одночасно вираженими є і усвідомлення
наслідків, і приписування собі відповідальності. Моральні норми спонукають до допомоги тільки тоді, коли обидві
особистісні змінні (усвідомлення наслідків і приписування собі відповідальності) одночасно набувають великого
значення.
• Самооцінка. Спонукальний фактор міститься також у самооцінці потенційного суб'єкта допомоги. Сприйняття
скрутного становища; іншої людини актуалізує щодо себе певні очікування, і саме вони і викликають переживання
морального обов'язку. Далі поведінка мотивується бажанням діяти відповідно до своїх цінностей так, щоб зберегти
самооцінку і бажані уявлення про себе.
Таким чином, дану модель можна представити як модель привабливості самооцінок. Шварц відрізняє від неї два
інших види мотивації діяльності допомоги: емоційне, або емпатичне збудження та актуалізацію соціальних очікувань. В
останньому випадку надання допомоги залежить від співвідношення позитивних і негативних оцінок з боку інших людей,
тобто із розрахунку співвідношення витрат і користі, що позбавляє допомогу альтруїстичного характеру.
В своїй процесуальній моделі альтруїстичної дії Шварц розрізняє 4 стадії:
1) актуалізацію особистої відповідальності;
2) актуалізацію морального обов'язку;
3) перевірку і відхилення;
4) дію (або бездіяльність).
Більш конкретно ці фази Шварц подав таким чином:
І .Стадія актуалізації: сприйняття необхідності і особистої відповідальності.
1. Усвідомлення того, що людина знаходиться в біді чи скруті.
2. Розуміння того, що існують дії, здатні полегшити становище.
3. Визначення своєї спроможності сприяти такому полегшенню.
4. Сприйняття себе певною мірою відповідальним за зміну ситуації.
ІІ. Стадія обов'язку: актуалізація норм і виникнення переживання морального обов'язку.
5. Активізація особистісних норм, які існували раніше або які задані ситуацією.
ІІІ. Стадія захисту: розгляд потенційних реакцій, їх оцінка і переоцінка.
6. Визначення витрат і оцінка можливих наслідків.
7. Перевизначення ситуації і її переоцінка шляхом заперечення:
а) потреби в допомозі, її реальності або серйозності;
б) відповідальності за власні дії,
в) доцільності актуалізованих перед цим норм і установок.
8. Повторення попередніх етапів з урахуванням переоцінок.
ІV. Стадія реакції.
9. Дія або бездіяльність.

Подані в моделі Шварца особистісні фактори — прийняття особистістю норм, усвідомлення наслідків і
приписування собі відповідальності (або заперечення її) - досить важливі як показники просоціального мотиву.
Запитання для самоконтролю
1. Які ситуативні чинники визначають просоціальну поведінку (допомогу )?
1. Що таке дифузія відповідальності?
2. Яке співвідношення зважування витрат і користі в мотивації допомоги?
3. Як соціальні норми впливають на просоціальну поведінку?
4. В чому полягає концепція мотивації допомоги С. Шварца?

41
 Лекція 9. Мотивація агресії

Теорії агресії
Дослідження взаємності (норми відплати і помсти)
Самовиправдання агресивних дій
Про- і антисоціальна агресія
Інструментальна та ворожа агресія
Ситуативні фактори агресивної поведінки
Вплив телебачення на агресивність

Агресія (лат. aggressio, від aggredior-нападаю) — специфічна форма дій людини, що

характеризується демонстрацією переваги в силі або використанням сили у ставленні до іншої
людини або групи осіб, яким суб'єкт намагається заподіяти шкоду. Агресивна поведінка
розрізняється за інтенсивністю і формою прояву: від демонстрації неприязні і недоброзичливості до
словесних образ (вербальна агресія) і використання грубої фізичної сили (фізична агресія).
1. Теорії агресії
Розглянемо найбільш відомі теорії міжособистісної агресії: теорії потягів, теорію соціального
научіння, теорію Л.Берковітца і фрустраційну теорію агресії.
Теорії потягів
З. Фрейд ввів у свою теорію у вигляді „потягу до смерті" самостійний агресивний потяг.
Фрейд, обговорюючи питання запобігання військових конфліктів, вказував на інстинктивні
прагнення до руйнування, вважаючи безплідними спроби призупинити цей процес. На його думку,
завдяки суспільному прогресу цьому антисоціальному прагненню можна лише надати більш
адекватної і нешкідливої форми розрядки.
Схожого розуміння дотримувався і К.Лоренц. Він стверджував, що в організмі тварин і
людини постійно накопичується енергія агресивного потягу, причому накопичення відбувається
доти, доки в результаті впливу відповідного пускового подразника ця енергія не розрядиться.
Фрустраційна теорія агресії.
Фрустрація (від лат. frustratio - розлад планів, крах надій) -психічний стан, що виникає
внаслідок реальної або уявної перешкоди на шляху досягнення мети. Проявляється фрустрація у
відчутті гнітючого напруження, тривоги, відчаю, гніву.
Згідно з цією теорією, агресія — це результат фрустрацій, розчарування внаслідок
неможливості подолання перешкод, перепон, які виникають на шляху цілеспрямованих дій суб'єкта.
Доллард і Міллер у 1939 висунули положення, згідно з яким індивідуум, якому заважають діяти,
відчуває тим більше розчарування і фрустрацію, чим більше він прагне до досягнення мети. Його
реакція на перешкоди виражається тоді в агресивних діях щодо того об'єкта (суб'єкта), котрий чинить
йому перепони. Тобто, згідно з цією теорією, агресія викликається фрустрацією. Доллард
стверджував, що, по-перше, агресія завжди є наслідком фрустрації і, по-друге, фрустрація завжди
спричиняє агресію.
Зв'язок між болем і агресивністю був виявлений Азріним в експерименті з пацюками.
Дослідник встановив також, що чим сильнішим був струм і чим частіше його пропускали, тим
сильнішою була і агресивна реакція.
Але, незважаючи на те, що ці гіпотези дають змогу пояснити багато фактів, цілком очевидно,
що не всі реагують агресією на фрустрацію чи біль і що агресивність не обов'язково пов'язана з цими
чинниками
Теорія соціального научіння
А.Бандура центральне місце відводить научінню шляхом спостереження за зразком. На його
думку, більшість особливостей нашої поведінки розвивається в основному шляхом наслідування
моделей. Учений вважає, що коли вихователі дитини (батьки, вчителі) виявляють агресивність, то і
дитина, наслідуючи їх, стане агресивною. Якщо ж модель (інша людина, яка є зразком для дитини)
буде покарана за свою агресивність, це зменшить прояви агресивності у дитини. Таким чином,
агресивність — продукт звичайного научіння. Вона розвивається, підтримується або зменшується
внаслідок спостереження сцен агресії і врахування ЇЇ очевидних наслідків для агресивної людини.
Навіть якщо діти і не втілюють відразу зразки (моделі) агресивної поведінки в дію, вони їх, як
правило, засвоюють.
42
 Прикладом цього може бути такий експеримент А.Бандури. Дітям показали фільм, герой
якого проявляв вербальну (мовну) агресію. Далі він в одному випадку карався, в іншому —
винагороджувався, в третьому — його поведінка не викликала ніякої реакції. Після цього дітей
ставили в ситуацію, котра надавала їм можливість відтворити поведінку, яку вони спостерігали. У
тих випадках, коли кіногерой схвалювався, наслідування мало місце частіше, ніж тоді, коли він
карався. Потім побачену в фільмі поведінку дітям запропонували відтворити якомога точніше і
обіцяли винагороду за це. І діти, котрі перед цим стримувались від повторення агресивної поведінки
взірця (моделі), цього разу отримали максимальні показники. Це свідчить про достатнє засвоєння і
включення в репертуар потенційних дій даної форми агресивної поведінки. Слід зазначити, що
хлопчики проявляли більшу готовність наслідувати агресивного персонажа, ніж дівчатка.
А.Бандура встановив, що батьками надагресивних дітей із відносно благополучних сімей є
люди, які не терплять проявів агресії вдома, але, незважаючи на це, схильні спонукати, схвалювати (і
таким чином підкріплювати) агресивні прояви своїх дітей за межами дому. Батьки можуть також самі
бути зразком агресивності.
Теорія Л.Берковітца (гнів і пускові подразники я it детермінанти агресії)
Л.Берковітц, відмовившись від твердження, що причиною агресії є фрустрація, вводить дві
проміжні величини:
• гнів (як спонукальний компонент);
• пускові подразники (ключові ознаки, які спричиняють і запускають агресію).
Гнів виникає тоді, коли досягнення цілей, на які спрямована дія суб'єкта, блокується ззовні.
Однак сам по собі він ще не викликає агресії. Для її виникнення необхідні адекватні їй пускові
подразники (зброя, ніж, камінь, які помітила людина). Сила агресивної реакції на деяку перешкоду
залежить від інтенсивності гніву і зв'язку між його збудником і пусковою ознакою.
Пізніше Л.Берковітц дещо модифікував свою теорію, вказавши, що пусковий подразник не є
обов'язковою умовою переходу від гніву до агресії. Вчений припустив, що поява відповідного
(адекватного) агресії ключового подразника (наприклад, зброї, яку помітила людина), може
збільшити інтенсивність агресивної дії. Якщо поруч знаходиться зброя, то агресивність людини буде
збільшуватися, але лише за умови актуалізації її агресивної мотивації. Для того, щоб ключові
подразники (зброя, ніж тощо) спонукали агресію, вони повинні змістовно відповідати агресивному
стану. У разі відсутності агресивної мотивації (або гніву) ключові подразники не спричиняють
агресії.

Гіпотеза катарсиса.
Катарсис (від грецьк. katharsis-очищення) - розрядка, вивільнення афекту, який був колись
витіснений у підсвідомість. Арістотель приписував театру (трагедіям) можливість катарсису,
звільнення особистості від небажаних переживань і конфліктів. Відтворені на сцені афекти (такі як
страх, агресія тощо) глядач співпереживає і це звільняє його від цих емоцій. З.Фрейд скористався
поняттям катарсису в своїх дослідженнях істерії. На його думку, в основі істерії лежать нереалізовані
переживання травматичного характеру. Якщо в стані гіпнозу пацієнта спонукати згадати їх і знову
пережити, то „защемлений" афект одержить вихід і травмуюче переживання буде подолано. Пізніше
ця енергетична модель накопичення і розрядки напруження була перенесена психоаналітиками на
розуміння агресії, і вони почали вивчати можливість звільнення від агресивних імпульсів у процесі
психотерапії і виховання.
На противагу психоаналітикам, у прихильників фрустраційної теорії агресії гіпотеза катарсису
одержала конкретну експериментальну розробку. Доллард припустив: стримання будь-якого акту
агресії являє собою фрустрацію, що збільшує спонукання до агресії (рівень агресії). І навпаки,
здійснення будь-якого акту агресії (реалізація агресивних імпульсів) повинно це спонукання
знижувати. В психоаналітичній термінології таке звільнення називається катарсисом. Будь-який
прояв агресії, на думку Долларда, являє собою катарсис, який знижує спонукання до будь-яких інших
актів агресії. Але після здійснення такої дії агресивна тенденція не повинна зникнути повністю, вона
тільки знижується. Ступінь зниження агресії буде залежати від таких факторів:
а) наскільки піддослідний досягнув мети своєї агресії;
б) наскільки адекватною уявляється йому форма агресії;
43
 в) наскільки сила агресії є достатньою, якщо виходити із принципу відплати.
2. Дослідження взаємності (норми відплати і помсти)
Соціалізуючий вплив навчання (виховання) внаслідок підкріплення і наслідування прикладу
визначає ту обставину, що дитина все більше набуває здібностей конструювати моральні правила
поведінки і керуватися ними. Таким чином, агресія і моральні норми пов'язані між собою.
Фундаментальне "правило", яке при цьому засвоюється, полягає у необхідності відповідати на
агресію "пропорційною" агресією. Ця норма відплати і помсти за агресію "пропорційною" агресією
відповідає нормі взаємності у разі дії допомоги. Одна агресія компенсує іншу, і в результаті обидва
суб'єкти виявляються "квиті", виведені з рівноваги соціальні відносини знову приходять у норму.
Коли людина чинить зло іншому у відповідь на заподіяні їй страждання, коли бачить страждання
іншої людини, то це зменшує її гнів і вдовольняє її потребу в агресії. На користь цього свідчить та
обставина, що індивідуум, якого часто карали, сам ставав більш агресивним. Якщо дитині навіюється
необхідність суворого дотримання норм відплати і помсти, то це також підвищує рівень
агресивності. Норма відплати вимагає, щоб агресія-відповідь була точно виміряна. Занадто мала
агресивна реакція незадовільна, оскільки не дає змоги агресивним імпульсам повністю розрядитися.
Занадто сильна викликає почуття провини і створює загрозу нападу у відповідь. У кожному
конкретному випадку доводиться зважувати доцільність агресивної дії.
Досягнення відповідного рівня інтелектуального розвитку, що забезпечує прийняття ролей і
врахування намірів іншої людини, також сприяє регуляції агресії і її стримання (внаслідок
співпереживання та емпатії становищу жертви своїх агресивних прагнень). Здатність і готовність до
співпереживання здійснюють на агресію, як і на діяльність допомоги, позитивний вплив (стримують
її). Проникнення внутрішнім станом жертви агресії, її стражданнями, які суб'єкт має намір викликати
(або вже викликав), стримує агресивні прагнення.
Таким чином, рівень здатності до співпереживання визначає рівень агресії. Отже, цілком
зрозуміло, що діти, більш здатні до емпатії (співпереживання), є менш агресивними.
3. Самовиправлення агресивних дій
Агресор може зняти з себе відповідальність за агресію або доводити, що агресія була
вимушеною, доцільною і що об'єкт агресії заслуговував на таке ставлення. Яскравий приклад таких
раціоналізацій можна знайти у мотивуванні власних дій військовими, злочинцями або активістами
терористичних груп. А.Бандура виділив шість типів самовиправдання, які мають на меті заспокоїти
власну совість за результати вчинених актів:
1. Зниження значущості агресії через однобічне порівняння: власні агресивні дії зіставляються
з гіршими деструктивними актами іншої людини.
2. Виправдання агресії тим, що вона служить вищим цінностям (у разі інструментальної
агресії, коли вона використовується як засіб досягнення інших цілей).
3. Заперечення своєї відповідальності.
4. Розподіл відповідальності і розмивання чіткого уявлення про неї (спостерігається
насамперед у випадку колективної агресії).
5. Дегуманізація жертви: агресор відмовляється визнати наявність у жертви людських рис і
властивостей.
Експериментальні дослідження А.Бандури і його учнів довели, що „гуманізовані" жертви
завжди карались більш м'яко, ніж „дегуманізовані". Агресивність легко може звільнитися від будь-
якого стримуючого впливу, якщо людське достоїнство жертви поставлено під сумнів. Людина
швидко знаходить при цьому виправдання, що звільняє її від негативної самооцінки (почуття
провини).
4. Про- і антисоціальна агресія
Сама по собі агресивність не робить суб'єкта соціальне небезпечним: по-перше, тому, що
зв'язок між агресивністю і відкритою агресією не є жорстким, а по-друге, сам акт агресії може
набувати таких форм, котрі соціальне схвалюються (наприклад, прояв агресії в боротьбі з ворогом).
Західні психологи розрізняють антисоціальну і просоціальну агресію. Причому в обох випадках
зовнішні практичні дії можуть бути схожими. Так, у результаті однакових за операційним складом
дій одна людина може бути засуджена за хуліганство (антисоціальна агресія), а інша - отримати
медаль на першості з боксу (просоціальна агресія).
В побутовій свідомості агресивність асоціюється з чимось соціальне небезпечним і
небажаним. Однак сама по собі агресивність не є соціальне небезпечною. Такою її роблять мотиви
44
діяльності, ті цінності, заради котрих розгортається активність.
Суспільне небезпечні наслідки багатьох проявів агресивності і агресії, привертаючи до себе
особливу увагу, наповнили ці терміни лише негативним змістом і призвели до позначення соціальне
схвалюваної (просоціальної) агресії такими висловлюваннями як "спортивна злість", "ненависть до
ворога" тощо.
Агресія як деструктивний компонент людської активності є необхідною в творчій діяльності,
без неї неможливий прогресивний розвиток суспільства й особистості. Потреби індивідуального
розвитку і суспільної практики формують у людей здатність до усунення і руйнування перешкод, до
фізичного і психологічного подолання того, що протидіє досягненню поставлених цілей.
Агресивність як властивість особистості має якісно-кількісну характеристику, причому
кількісне наповнення та інтенсивність впливають на її якісну своєрідність. Певний рівень
агресивності необхідний для адаптації особистості в соціумі, для досягнення поставлених нею цілей.
В обмеженому діапазоні вона є соціальне бажаною і навіть необхідною. Відсутність її призводить до
конформності, несамостійності, неспроможності зайняти активну життєву позицію. А гіпертрофія
(занадто високий рівень розвитку) агресивності призводить до конфліктності, нездатності до
соціальної кооперації і зумовлює дезадаптацію особистості. А в своєму крайньому прояві
агресивність є патологією (соціальною або психічною). При цьому агресія втрачає раціонально-
вибіркову спрямованість і стає звичним способом поведінки, проявляючись у невиправданій
ворожості, люті, жорстокості.
5. Інструментальна та ворожа агресія
Існують різні види агресивної поведінки. Так, С.Фешбах розрізняє ворожу та інструментальну
агресію.
Метою ворожої агресії є, головним чином, заподіяння шкоди іншій людині; в той же час
інструментальна агресія спрямована на досягнення мети нейтрального характеру. Вона
використовується при цьому лише як засіб (наприклад, у випадку шантажу, виховання шляхом
покарання, пострілу в бандита, котрий захопив заручників).
Розрізнення інструментальної агресії (коли вона використовується як засіб для досягнення
деяких цілей) та ворожої агресії (власне агресії, внутрішньо мотивованої агресії), є дуже необхідне.
Кожен із цих видів може бути розподілений на свої про-і антисоціальні різновиди. Інструментальну
агресію С.Фешбах диференціює на індивідуально та соціальне мотивовану (у даному контексті
можливо також говорити про антисоціальну та просоціальну агресію). Якщо, наприклад, справа
доходить до фізичного зіткнення зі злодієм тільки заради того, щоб повернути гаманець його
власнику, то мова йде про просоціальну інструментальну агресію; коли ж гаманець відбирається у
злодія і залишається собі - про антисоціальну. Якщо ж сповнена морального обурення особа вдарить
людину, котра привласнила чужий гаманець, то це - ворожа агресія. Дослідники вказують, що
ворожа агресія (власне агресія, внутрішньо мотивована агресія) більш імпульсивна, ніж
інструментальна.
6. Ситуативні фактори агресивної поведінки
Докладно проаналізуємо ту роль, яку відіграють у мотивації агресії такі фактори:
1) намір, що приписується нападникові;
2) очікування помсти за вчинену агресію;
3) ключові подразники, які сприяють агресії;
4) задоволення в результаті досягнення мети агресії;
5) самооцінка (почуття провини);
6) оцінка з боку інших людей.
• Приписування (атрибуція) намірів.
Коли суб'єкт бачить, що інший збирається на нього напасти або завадити йому, то
вирішальною виявляється та обставина, чи приписуються цьому іншому агресивні наміри і ворожі
щодо себе плани. Для початку агресії часто буває достатньо одного лише знання того, що інший має
ворожі наміри, навіть коли нападу з боку іншого ще не було. Разом з тим, коли супротивник
заздалегідь просить вибачення за агресивну дію, то дуже часто гніву й агресії не виникає взагалі. Цей
ефект базується на різній атрибуції мотивації, тобто на приписуванні одного суб'єкта іншому
ворожих або невинних намірів. Як тільки суб'єкт вирішить, що інший має намір йому нашкодити, і
виникає гнів, то змінити після цього таку установку можна лише з великими труднощами.
Якщо ж суб'єкт зробив висновок, що поганих намірів інший не мав, що трапилася помилка, то
45
гнів, бажання помсти і прагнення до агресії-відповіді можуть швидко минути.
Наприклад, у дослідженні Малліка підставний учасник експерименту заважав дітям
завершити роботу і тим самим одержати обіцяну винагороду. Після того як діти отримали
можливість покарати цю людину, зменшення агресивності не спостерігалося, І навпаки - вона відразу
ж зникла, щойно їм повідомили, що причиною перешкод, які чинив цей піддослідний, була його
невмілість.
• Очікування помсти за агресивну поведінку.
Очікування помсти за агресивну поведінку, тобто передбачення можливості відповіді на
власну агресію також агресією з боку супротивника, має важливе значення в мотивації агресії. Такі
очікування визначаються принципом помсти, що дає змогу сподіватися на відновлення
справедливості.
Якщо проти людини вчинено агресивні дії, то вона здійснює принцип помсти, навіть коли
ймовірність помсти у відповідь велика.
Виняток із цього правила Шортел спостерігав тільки в ситуації сильної загрози, коли той, кого
карали, мав можливість надсильної помсти (ударом, інтенсивність якого вдвічі переважала
максимальну). У таких випадках суб'єкти, які карали, вдавалися до струму слабшої інтенсивності
порівняно з тим, котрим вони користувалися при відсутності можливості надсильного удару у
відповідь.
Зниження агресивності спостерігається також у випадку, коли обидва супротивники мають
можливості надсильної помсти і ними не користуються, тобто коли існує "рівновага страху". Ця
ситуація дещо нагадує стратегію паритету наддержав, які володіють ядерною зброєю.
• Ключові подразники, котрі сприяють агресії.
Берковітц у своїй теорії агресії припустив, що наявність відповідних агресії ключових
подразників (наприклад, зброї) може підвищити інтенсивність агресивної дії. Коли в лабораторному
приміщенні знаходиться зброя, то агресивність учасників експерименту буде збільшуватися, але
лише за умови наявності у них агресивної мотивації. Тобто, щоб ключові подразники (зброя, ніж
тощо) сприяли виникненню агресивної поведінки, повинен бути відповідний мотиваційний стан.
Але бувають випадки, коли навіть при актуалізованій агресивній мотивації сприйняття зброї
не стимулює агресію або навіть стримує її. Це трапляється тоді, коли людина вважає зброю занадто
небезпечною і передбачає небажані наслідки. Але й окрім цього випадку, ефект зброї спостерігається
далеко не завжди. Він відсутній і тоді, коли у піддослідного виникає підозра, що зброю зумисне
підклали як засіб, який стимулює агресію.
Про існування ефекту зброї ( тобто про посилення агресії під впливом ключових подразників)
свідчить і кримінальна статистика: між кількістю вогнепальної зброї, котра знаходиться на руках у
населення певного регіону (штату), і частотою вбивств існує тісний причинний зв'язок.
• Задоволення результатом агресії.
Людині, котра була об'єктом агресії (і тепер думає про помсту), безпосереднє задоволення
приносять будь-які реакції жертви, які виражають її страждання (насамперед, реакції, що свідчать
про біль). Якщо агресія базується на принципі помсти, то найбільше задоволення дасть сприйняття
болю лише певної сили. Таке сприйняття страждань іншої людини знижує агресивну мотивацію
майже до нульового рівня і одночасно закріплює агресивну поведінку в аналогічних ситуаціях.
Заподіяння незначного болю не повністю задовольнить суб'єкта і збереже залишкову агресивну
тенденцію. А занадто сильний біль викличе почуття провини і тенденцію до компенсації заподіяної
шкоди.
Дослідження підтверджують зниження агресії в ситуації, коли бачиш страждання жертви.
Однак Берон спостерігав також посилення агресії у розгніваних піддослідних. Головними факторами
збільшення агресії лід впливом реакції болю жертви (коли бачиш страждання жертви) є:
1) така поведінка жертви, що провокує агресію;
2) сильний гнів людини, котра раніше була об'єктом агресивних дій жертви;
3) звичка до високого рівня агресивності (з чим ми стикаємося, наприклад, маючи справу зі
злочинцями, котрі постійно вдаються до насилля).
У цих випадках страждання жертви є ознакою успішності агресивної дії і підкріплює
агресивну поведінку.
• Самооцінка.
Самооцінка істотно впливає на агресивність суб'єкта. Рівень самооцінки регулює внутрішньо
46
обов'язкові нормативні стандарти, котрі можуть як заважати, так і сприяти здійсненню агресії. Якщо
в результаті несправедливого (на думку жертви) нападу, звинувачення або перешкод було зачеплено
почуття власної гідності, то агресія у формі помсти буде спрямована на відновлення гідності людини
(С.Фешбах, 1964). У разі занадто високої агресії виникнуть почуття провини, докори совісті,
самоосуд, тобто негативна самооцінка. Зменшення агресії під впливом прояву жертвою ознак болю
було, можливо, опосередковане процесами самооцінки.
Особистісні стандарти, котрі визначають у сфері агресії, що людина вважає дозволеним і недозволеним,
регулюють п агресивні дії неавтоматичне. Щоб стандарти самооцінювального характеру виявлялися дійовими, на них
повинна бути спрямована увага суб'єкта, тобто повинен виникнути стан так званої об’єктивації самосвідомості, що
спостерігається, коли увага звертається на деякі атрибути себе самого (наприклад, коли людина бачить себе у дзеркалі).
Експеримент Шеєра є прикладом пом'якшення агресії об’єктивацією самосвідомості. У цьому експерименті
чоловіки повинні були вдарити струмом жінку, причому над апаратом, за допомогою якого здійснювались
електророзряди, у частини експериментованих чоловіків було дзеркало, і вони мали змогу бачити своє відображення.
Виявилося, що інтенсивність струму у піддослідних, котрі бачили себе у дзеркалі, була значно меншою, ніж в інших (що
повністю відповідало нормі стосунків між чоловіками і жінками, тобто соціальній нормі, що чоловік не повинен
використовувати щодо жінки фізичного насилля).
Таким чином, об'єктивація самосвідомості ніби цивілізує людей, спонукає їх більшою мірою дотримуватися
вимог моралі, тобто їхні дії починають більше відповідати суспільним і особистісним нормам.
• Оцінка іншими людьми.
У психологічних дослідженнях виявлено значення такої оцінки як дійового мотиваційного стимулу внаслідок
передбачення суб'єктом наслідків агресії. Л.Берон в експерименті деяким піддослідним навіював думку, що використання
струму високої інтенсивності є ознакою "мужності" і "зрілості". Якщо задавали такий критерій зовнішньої оцінки, то
піддослідні, навіть коли вони очікували надсильного удару струмом у відповідь, діяли більш агресивно, ніж
представники контрольної групи. Ефект, що збільшує або гальмує агресію, справляє вже сама присутність інших осіб,
котрим суб'єкт приписує певне відношення до агресивності. У Бордена в першій частині досліду були присутні
спостерігачі, які сприймалися піддослідними або як схильними до агресії (тренер університетського клубу карате), або як
пацифісти (противники використання збройної сили в міжнародних відносинах), котрі осуджують її. Якщо за
експериментом слідкував "агресивний" спостерігач, то піддослідний діяв більш агресивно, ніж у присутності
спостерігача-пацифіста. Як тільки "агресивний" спостерігач пішов, інтенсивність струму знижувалась до рівня,
характерного для підгрупи зі спостерігачем-пацифістом (в останньої підгрупи після відходу спостерігача інтенсивність
струму залишалася низькою, як і раніше).
В описаних експериментах підставними особами виступали особи, малознайомі реальним піддослідним. Коли ж
попередньо їх близько знайомили одного з одним, то надалі агресія зменшувалась. Очевидно, що в цьому випадку
значної ваги набували думки щодо оцінки своєї агресивної дії партнером, з яким суб'єкт щойно вів дружню бесіду.
7. Вплив телебачення на агресивність
Фельзеншталь, згрупувавши різні дослідження впливу телебачення на агресивність, спробував пов'язати їх з
трьома теоріями агресії.
Гіпотеза моделі
Вона ґрунтується на теорії соціального научіння і згідно з нею жорстокі герої фільмів виступають як моделі, яких
наслідують діти і дорослі. Для зменшення жорстокості, на думку прихильників цієї теорії, варто було б зменшити
кількість сцен насилля і замінити їх на сцени, що демонструють співробітництво між людьми.
Гіпотеза каталізатора
Згідно з цією гіпотезою, сцени жорстокості є стимулом для прояву імпульсів агресивності у деякої категорії осіб,
у котрих ці сцени ніби вимикають гальма.
Гіпотеза катарсиси.
Згідно з нею, демонстрація сцен насилля викликає у дитини зменшення агресивності: при сприйманні таких сцен
відбувається зменшення агресії — свого роду катарсис. Якщо спочатку вони підсилювали активацію організму, то
пізніше чутливість до сцен жорстокості зменшується, що супроводжується зниженням фізіологічних реакцій, а також
байдужістю до актів жорстокості, на які цілком природно було б відреагувати належним чином. (Можливо, саме цим
пояснюється байдужість, яку виявляють свідки сцен насилля до страждань інших людей).
Таким чином, є декілька гіпотез щодо впливу телебачення на прояви агресивності. Звичайно, демонстрація сцен
насилля сприяє розвитку агресивності, але цей факт слід розглядати лише як наявність певної кореляції, а не
обов'язкового причинно-наслідкового зв'язку. Ігнорувати при цьому інші чинники, які визначають агресивність, не варто.
Запитання для самоконтролю
1. Що спільного у теоріях агресії З. Фрейда і К. Лоренца?
2. В чому полягає сутність теорії соціального научіння?
3. Як норма взаємності (норма відплати і помсти) визначає мотивацію агресивної поведінки?
4. Які типи самовиправдання власних агресивних дій виділив А.Бандура?
5. Що таке інструментальна агресія?
6. Які виділяють ситуативні фактори агресивної поведінки?
7. Як телебачення впливає на агресивність особистості?
8. Що таке ключові подразники, котрі сприяють агресії?

47
 Лекція 10. Мотивація влади

Мотиваційні профілі. Місце прагнення до влади в мотиваційній системі особистості

Егоцентрична і соціоцентрична влада
Інструментальна та внутрішня мотивація влади
Влада, афіліація і досягнення
Ерозія ("псування") влади
Зростання прагнення до влади внаслідок її реалізації (задоволення)
Джерела (засоби) влади
Реалізація влади
Сфери використання влади
Психологічні теорії мотивації влади

Мотивація влади (або потреба у владі) - це одна з найголовніших рушійних сил людських дій.
Вважається, що це егоїстична або навіть садистична сила, котра, як і будь-який потяг, ніколи не
буває насиченою. Жоден ступінь влади не задовольняє людину цілком. Влада не віддається, вона
втрачається, і, як правило, в драматичних ситуаціях. Прагнення будь-що зберегти владу часто
затьмарює розум навіть в інтелектуалів і прагматиків. Існує думка, що з часом відбувається "ерозія"
влади, тобто вона стає все менш ефективною й більш егоїстичною.
Поряд з такими поглядами, що зображають її темними барвами, існують також і протилежні
думки, пов'язані з культом влади, з прагненням обожнювати лідерів і вождів. Але оскільки занадто
інтенсивний прояв прагнення до влади сприймається в суспільстві загалом негативно, то люди, які
усвідомлюють свої владні прагнення, намагаються їх приховати або раціоналізувати.
Мотивація влади - це сукупність прагнень людини до одержання впливу на індивідуумів чи
групи за допомогою засобів влади (таких, наприклад, як примус і привілегіі, позитивне і негативне
підкріплення у формі схвалення або покарання). У разі виникнення розбіжності між домаганнями на
керівництво та реальними можливостями влади виникає мотиваційне напруження, і людина прагне
збільшити рівень контролю і впливу на інших. Боротьба за високе становище в адміністративній
ієрархії являє собою приклад таких дій.
1. Мотиваційні профілі. Місце прагнення до влади в мотиваційній системі особистості
Важливе значення має встановлення місця мотивації влади у мотиваційній системі
особистості. Досить поширеною є думка, що прагнення до влади переважає в цій системі, що воно є
найважливішим регулятивним чинником діяльності. Владолюбців можна розподілити на тих, хто має
владу і намагається її посилити, та тих, хто лише її домагається. Але, очевидно, не слід
перебільшувати значення влади як спонукального чинника, адже будь-які мотиви чи потреби здатні
стати рушійною силою поведінки і діяльності людини.
Рівень розвитку і домінування певних мотивів і потреб особистості можна подати у вигляді
мотиваційного профілю. Порівняльний аналіз мотиваційних профілів індивідуумів свідчить, що між
ними існують значні відмінності. Можна виділити групу людей, у котрих домінує мотивація влади
(наприклад, це менеджери, політики, які посідають високе становище в ієрархії влади). В той же час є
люди, для яких прагнення до набуття влади над іншими людьми не має істотного значення. У
мотиваційних профілях цих людей переважають інші прагнення і потреби (як-от прагнення досягати
високих успіхів у праці чи прагнення до емоційних взаємин з людьми). Вони значно більше прагнуть
спілкуватися, досягати високих результатів у діяльності, ніж контролювати інших.
2. Егоцентрична і соціоцентрична влада
Використання влади може служити створенню приємних переживань унаслідок
підпорядкування навколишніх своїй волі (і спричинення безпорадності й слабкості іншої людини),
що приводить до підвищення самооцінки. Але воно може служити і груповим інтересам, цілям групи
чи організації. З моральної точки зору наміри суб'єкта влади можуть оцінюватися як погані й хороші,
законні чи незаконні. Саме в цьому сенсі Д.Мак-Клелланд розрізняє два види мотивів, називаючи їх
особистісно орієнтованою й соціоорієнтованою владою.
У першому випадку люди прагнуть до влади не задля того, щоб досягнути певних суспільне
важливих цілей, а з тих причин, що наявність її дає їм задоволення. Такі люди використовують усі
можливі засоби примусу, щоб здобути й збільшити контроль над іншими. Міжособистісне
домінування - це для них самоціль, становить сенс їхнього життя. В структурі їхньої мотивації інші
48
прагнення ( як-от пізнавальна чи комунікативна потреба) не відіграють особливої ролі.
Люди, в яких переважає соціоцентрична мотивація влади, прагнуть до неї, оскільки вона дає
змогу досягати певних суспільних цілей (служить на користь іншим людям). У такому разі людина
не лише прагне до абсолютного домінування (панування) над іншими людьми, але й стурбована
інтересами справи.
Це протиставлення, однак, є досить умовним. У реальних умовах підприємець чи політик в
одних ситуаціях може керуватися особистими, а в інших - суспільними потребами. Є підстави
стверджувати, що люди з соціоцентричною мотивацією не прагнуть до постійного збільшення свого
впливу, їх задовольняє становище, коли вони можуть найкращим чином служити цілям групи чи
певного суспільного інституту (держави, підприємства, церкви тощо). У той же час егоцентрична
мотивація передбачає наявність прагнення до все більшої концентрації влади у власних руках.
3. Інструментальна та внутрішня мотивація влади
Влада часто застосовується тоді, коли інша людина не схильна сприяти (або й навіть заважає)
задоволенню потреб суб'єкта й досягненню його цілей. Використання влади в такому разі має на меті
зробити іншу людину більш поступливою, а мотивація влади є інструментальною (тобто влада є не
самоціль, а засіб, інструмент досягнення інших цілей).
Прикладом такої інструментальної дії влади є її рольове використання. Від людей, котрі
займають керівні позиції в соціальних групах, очікується, що вони будуть піклуватися щодо
дотримання членами цих груп певних норм поведінки. Статус дає ім джерела влади, тобто
можливість і засоби корекції поведінки інших людей.
Неінструментальна, або "внутрішня" мотивація влади - це прагнення до використання влади
заради неї самої. У цьому разі мотивуючим є відчуття влади. Коли людину спонукає до певних дій
задоволення, насолода від влади, то це свідчить про наявність внутрішньої мотивації влади, власне
прагнення до влади. А якщо людина застосовує владу для досягнення деяких зовнішніх цілей, то в
такому разі має місце інструментальна мотивація влади (інструментальне використання влади як
засобу).
4. Влада, афіліація і досягнення
Яка ж існує залежність між профілем мотивації людини, котра має владу, та ефективністю її
дій? Д. Мак-Клелланд, аналізуючи мотиваційні профілі підприємців, які посідають чільне становище
в ієрархії влади, встановив: найкращих результатів досягають ті з них, хто має сильну мотивацію
влади і слабко виражену потребу в становленні емоційних взаємин з навколишніми. Мотиваційний
профіль менеджерів, котрі досягають помірних результатів, зовсім інший. Як правило, у них домінує
афіліативна мотивація - прагнення до спілкування, емоційних контактів з іншими людьми. Вони
більше прагнуть до встановлення дружніх стосунків з іншими, а не до застосування влади щодо них.
У той же час сама по собі реалізація влади не дає їм достатнього задоволення. Така мотивація знижує
ефективність управління організацією. Влада інколи потребує відмови від деяких власних бажань,
від занадто близьких стосунків з навколишніми.
Афіліація (від англ. affiliate - приєднувати, приєднуватися) - це прагнення людини до
спілкування, до взаємин з іншими людьми, потреба належати до певної групи. Тенденція до афіліації
зростає в небезпечній та стресовій ситуаціях. Належність до певної групи, наявність поблизу інших
людей загалом є позитивним фактором, оскільки знижує рівень тривожності, пом'якшує наслідки
стресу.
Але вплив афіліації на успішність управління, на ефективність діяльності не є однозначним.
Коли у керівника переважає не прагнення досягати успіхів у роботі, а бажання (потреба) бути у
злагоді і згоді з усіма підлеглими (тобто коли афіліативна мотивація г домінуючою), навряд чи слід
сподіватися на значні досягнення.
Оптимальним є таке поєднання, коли керівні адміністративні посади обіймають люди з
високим мотивом влади, з високим мотивом досягнення і низьким мотивом афіліації. Показник Д + В
- А (Д - досягнення, В - влада, А - афіліація) співвідноситься з економічними показниками фірм
значно сильніше, ніж окремо взяті мотиви досягнення, влади або афіліації. С.Кок, дослідивши
мотиваційні профілі керівництва фірм, склав прогноз економічного розвитку підприємств на
наступних десять років. За цей період із 7 фірм з мінімальним показником (Д+В-А) 5 зійшли зі сцени.
Поєднання Д + В-А в будь-якому разі дає кращий прогноз економічного розвитку (досягнень), ніж
кожен з цих мотивів окремо.
5. Ерозія ("псування") влади
49
 Одним із найцікавіших феноменів є явище так званої ерозії, або "псування" влади. Воно
полягає в тому, що з часом суб'єкти влади (керівники) приймають усе менш раціональні рішення,
причому водночас слабшає й їхня воля до дій. Найбільша небезпека загрожує тим, хто займає
найвищі посади. Це пов'язано з тим, що в процесі реалізації керівних функцій контроль над іншими
людьми за допомогою засобів влади приносить людині все більше задоволення. Суспільна користь
замінюється особистим задоволенням. Суб'єкти влади стають усе більш егоцентричними.
Проблема збереження і розширення зони контролю стає для них найважливішою. Вони
розширюють мережу контролюючих або репресивних засобів. Бажаючи виправдати свої кроки,
можуть створювати міфи про ворогів.
Соціоцентрична мотивація влади зменшує ймовірність виникнення ерозії влади. У той же час
егоцентрична мотивація інтенсифікує ерозію. Значну роль при цьому грають такі внутрішні фактори
як структура суспільного інституту і принцип ротації (заміни) керівних кадрів.
І в побуті існує така думка, що тривале перебування на керівній посаді призводить до того, що
рішення, які приймає керівник, стають усе менш ефективними і раціональними, що виникають
корупційні й патологічні явища. Влада як організуюча сила, як кажуть, "псується".
Суб'єкти влади (політики, менеджери тощо) проявляють демократичний або автократичний
стиль реалізації влади, позитивні або негативні підкріплення. Цей стиль, спочатку ефективний, з
часом може втратити свою практичну спрямованість і цінність. Нові умови часто вимагають нових
форм управління, тоді як керівники зберігають старі форми і стратегії управління. Настає рутинізація
влади, що зумовлює бюрократизацію апарату влади.
Випробувані методи реалізації влади з часом стають анахронізмом; схеми рішень і засоби
контролю не дають очікуваного ефекту. Політики і менеджери, які гірше за інших пристосовуються
до нових умов і настійно захищають старі методи керівництва, приймають усе гірші рішення, все
гірше здійснюють функції організації й реалізації планів.
Важливим методом профілактики ерозії влади є ротація і заміна на керівних посадах. В
багатьох закладах і структурах визначений максимальний термін виконання керівної функції. Нові
люди, як правило, демонструють більшу інноваційність, творчість і ентузіазм, але їм бракує досвіду.
6. Зростання прагнення до влади внаслідок її реалізації (задоволення)
Особистість прагне до влади, оскільки влада приносить задоволення, стає джерелом насолоди,
дає змогу досягати своїх цілей. Досить поширеним є переконання, що немає межі задоволення
мотиву влади. Існує думка, що влада, як і будь-який інший потяг, ніколи не буває насиченою.
Реалізація влади підпорядковується тим же законам, що і наркоманія. Збільшення влади ніколи не
дає суб'єкту повного задоволення. Навпаки, воно викликає ще більше прагнення контролювати інших
і впливати на них. Чим більше влади, тим сильнішим є прагнення до її розширення. Така тенденція
пояснюється тим, що задоволення від влади виступає як підкріплення, що і спонукає вдаватися до
дій, спрямованих на наступну реалізацію мотиву влади.
Але ця тенденція не є абсолютною. За певних умов досягнення відповідної міри впливу
приносить задоволення і людина не прагне до подальшого поширення своєї влади. Вона не стільки
намагається розширити, скільки прагне утримати її якомога довше. Якщо це дійсно так, то існує
можливість насичення владою.
Хоча явище ерозії влади одночасно детерміновано багатьма факторами, ми докладно
зупинимося лише на мотиваційних чинниках, зокрема на явищі функціональної автономії. Воно
полягає в тому, що з часом засоби, котрі служили задоволенню потреб, автономізуються і стають
самостійними потребами. Наприклад, людина збирає гроші для того, щоб не бути голодною і
забезпечити собі дах над головою. Однак може трапитися й так, що фінансові засоби стануть
самоціллю, набудуть автономного значення. Тоді людина починає робити гроші заради грошей
(часто навіть на шкоду власному здоров'ю, сім'ї тощо).
Можливо припустити, що однією з причин ерозії ("псування") влади є явище її автономізації.
Керівна посада (і влада як її атрибут) спочатку можуть бути лише засобами. З часом вони стають
незалежними цілями (тобто людина реалізує вже владу задля неї самої). Сам процес її реалізації
починає приносити задоволення, викликає почуття гордості. Влада дає людині багато привілеїв.
Суб'єкти влади (політики, менеджери і керівники різних рангів) починають спрямовувати свою увагу
на сам процес панування і контролю (саме це приносить їм найбільше задоволення). Влада втрачає
свою організуючу і керівну силу, стає "владою для влади".
7. Джерела (засоби) влади
50
 Для успішного впливу на мотивацію і поведінку іншої людини суб'єкт, який застосовує владу,
повинен мати в своєму розпорядженні певні ресурси, тобто засоби підкріплення, впливу. Такі
ресурси називають джерелами, або засобами влади. Психологи виділяють шість видів джерел влади:
1. Влада винагородження, її сила визначається очікуванням Б того, якою мірою А в змозі
задовольнити його (Б) потреби.
2. Влада примусу (покарання), її сила визначається очікуванням Б тієї міри, якою А здатний
покарати його за небажані для А дії.
3. Нормативна влада. Мова йде про засвоєні Б норми, згідно з якими А має право
контролювати дотримання певних правил поведінки і в разі необхідності наполягати на них.
4. Влада еталона. Ґрунтується на ототожненні Б з А і прагненні бути схожим на А.
5. Влада експерта (знавця). Її сила залежить від того, які знання, навички, здібності Б
приписує А.
6. Інформаційна влада. Цей вид влади має місце в тих випадках, коли А володіє інформацією,
за допомогою якої може спонукати Б передбачити наслідки своєї поведінки.
Між людьми існують відмінності в силі прагнення до примноження і збільшення своїх джерел
влади. Лише володіння джерелами влади (і відчуття влади, що супроводжує це) може бути кінцевою
метою, досягнення котрої саме по собі, без будь-якого застосування влади до іншої людини,
приносить задоволення. З точки зору одержання задоволення від влади відчуття влади (відчуття того,
що ти маєш владу) є більш значущим, ніж вплив на інших людей. Бажаними джерелами влади
можуть бути престиж, керівна посада, статус, матеріальне становище, можливість контролю над
інформацією. Згідно з результатами дослідження Вінтера, у студентів, які обіймають керівні посади у
студентському самоуправлінні, рівень мотивації влади значно перевищує середній.
8. Реалізація влади
Перед тим як діяти, суб'єкт повинен передбачити деякі моменти:
1. Усвідомити, які джерела (засоби) влади він має у свому розпорядженні. Потім він має
прийняти рішення щодо їх використання.
2. Правильно оцінити мотивацію людини, на яку він прагне впливати.
3. Виходячи з точки зору цієї людини, визначити силу своїх джерел влади (тобто визначити,
як ця людина оцінює можливості його впливу, силу засобів влади, якими він може скористатися).
4. Співвіднести витрати і можливі результати. Таке співвіднесення витрат і користі важливе
тому, що Б може чинити опір впливу А і спробувати в свою чергу застосувати владу. Проблема
співвіднесення витрат і результатів виникає в зв'язку з особливостями різних джерел влади.
Варто розрізняти актуальну та потенційну владу. А не обов'язково повинен вдаватися до
рішучих кроків, аби показати Б ті джерела влади, які є в його розпорядженні. Б може передбачити це,
виходячи із власного досвіду або з доступної йому інформації.
На реалізацію влади також впливають такі внутрішні бар'єри як побоювання зворотних дій,
цінності, витрати, недостатня впевненість у собі, культура й суспільні норми. Існують різноманітні
засоби впливу:
1) переконання;
2) погрози;
3) обіцянки;
4) винагороди;
5) насилля, примус;
6) зміна оточення.
9. Сфери використання влади
У різних сферах свого життя люди здійснюють неоднакову кількість владних вчинків. Вони
можуть обмежуватися сферою особистого життя (впливом на дружину і дітей), професійною сферою
(впливом на підлеглих і колег) тощо. Анекдотичним є образ керівника, досить авторитарного на
роботі і покірного біля своєї дружини.
При розумінні влади як засобу досягнення цілей (інструментальна мотивація влади)
відмінності в дії влади у різних сферах життя визначаються такими факторами:
1. Силою мотиву й особистісною значущістю цілей, досягнення яких можливе лише за умови
активного сприяння іншої людини.
2. Відсутністю готовності іншої людини сприяти за власним бажанням (або сумнів у цьому).
3. Типом і силою джерел (засобів) влади, які дають можливість впливати на мотивацію іншої
51
людини (тобто наявністю засобів, які дають змогу використовувати владу).
Мотив влади актуалізується і реалізується в тих сферах життя, в яких людина має в своєму
розпорядженні найбільше джерел влади (тобто засобів впливу на інших людей). Доступність
(можливість використання) джерел влади приводить до збільшення кількості дій, спрямованих на
вплив на інших людей. Чим доступнішими є джерела (засоби) влади, тим частіше суб'єкт прагне
впливати на поведінку інших. Так, Д.Кіпніс ставив своїх досліджуваних у позицію менеджера,
вказуючи в одному випадку на широкий спектр санкцій, котрими вони можуть скористатися щодо
робітників (ситуація влади), а в іншому - лише пропонував їм бути менеджерами (нейтральна
ситуація). Незважаючи на те, що всі робітники справилися зі своїми обов'язками задовільно,
менеджери в ситуації влади вдвічі частіше намагалися впливати на поведінку підлеглих, ніж у
нейтральній ситуації.
10. Психологічні теорії мотивації влади
Розглянемо детально найвідоміші теорії мотивації влади.
"Воля до влади" в теорії А. Адлера
Прагнення до влади (домінування над іншими), згідно з Адлером, — основна рушійна сила
поведінки і діяльності людини. Замість сексуального потягу, який, за Фрейдом, є чи не єдиним
чинником (спонукальним фактором) поведінки людини, Адлер вводить інший потяг - прагнення до
влади. Згідно з положеннями його "індивідуальної психології", прагненням до влади над іншими
людьми суб'єкт намагається компенсувати своє відчуття неповноцінності, комплекс меншовартості.
Нестача здібностей, різноманітні тілесні вади, залежність дитини від дорослих переживаються як
комплекс меншовартості. Прагненням до влади людина намагається компенсувати цей комплекс.
Наприклад, хлопчик, у якого є фізичні вади, інтенсивно розвиває певні здібності і прагне до влади з
метою компенсувати свій фізичний дефект.
Відповідно до відчуття меншовартості (і своєї слабкості) людина прагне відчути власну силу.
Часом прагнення подолати свій дефект (вади) набуває форм гіперкомпенсації, інтенсивного розвитку
певних здібностей, які дають змогу суб'єктові компенсувати власні вади і слабкості (і таким чином
позбавитися почуття меншовартості). На думку А.Адлера, зі слабкості народжується сила, вади і
дефекти (точніше, прагнення їх компенсувати, відчути свою силу і самоствердитись) спонукають
особистість розвиватися, вдосконалювати себе. Так, прагнення позбавитися мовних вад спонукало
Демосфена розвивати ораторські здібності і стати найкращим оратором Стародавньої Греції;
прагнення уникнути почуття неповноцінності (внаслідок низького зросту), відчути свою силу і
самоствердитись спонукало Наполеона розвивати інтелект й інші здібності.
Адлер стверджує, що головною рушійною силою поведінки й діяльності людини є прагнення
до переваги, домінування над іншими людьми. Саме прагнення до влади є тим чинником, який
зумовлює активність суб'єкта.
Невротичне прагнення до влади в теорії К.Хорні
Відчуття влади, на думку К.Хорні, може виникнути у нормальної людини в результаті
реалізації (або усвідомлення) своїх здібностей і сили, її прагнення до влади може викликатися також
політичними, сімейними обставинами, ідеєю тощо. Однак невротичне прагнення до влади, як
стверджує Хорні, виникає з тривожності, ненависті та відчуття власної меншовартості. Тобто
нормальне прагнення до влади виникає з відчуття сили, а невротичне - зі слабкості.
Культура, соціальне оточення істотно впливають на розвиток прагнення до влади. Та
обставина, що невротики у нашій європейській культурі прагнуть до влади як засобу заспокоєння,
пояснюється тим, що у нашому соціумі влада та престиж можуть дати почуття безпеки. Таке
прагнення до домінування розвивається тоді, коли кохання, любов та афіліація не знімають
тривожності, коли на шляху потреби в коханні (любові) виникають значні перешкоди і труднощі.
Прагнення до влади служить захистом від безпорадності, котра є чи не найголовнішим
елементом тривожності. Невротик не може змиритися зі своєю безпорадністю і слабкістю. Він
намагається уникати ситуацій, які нормальна людина вважає за звичайні (наприклад, керівництво,
пораду чи допомогу інших людей, залежність від людей або від обставин). Чим сильніше невротик
відчуває пригніченість своїми внутрішніми заборонами, тим менше він здатний до самоствердження.
Чим слабшим він себе відчуває, тим з більшою тривожністю йому доводиться уникати всього, що
може "засвітити" ( виявити) його слабкість.
Невротичне прагнення до влади служить захистом від відчуття своєї слабкості й
безпорадності. Невротик розвиває ідеал сили, який підтримує його віру у власну силу й
52
спроможність подолати будь-які труднощі й обставини. Для нього слабкість - це не лише небезпека,
але й ганьба. Він поділяє людей на сильних і слабких, захоплюється першими і зневажає других.
Зневага до всіх, хто слабший за нього, хто погоджується з ним, хто поступається йому, -
найхарактерніша риса невротичної особистості. Невротик також з презирством ставиться до
слабкості в собі. Він не схильний визнавати власної слабкості, прагне будь-що приховати її.
Важливою рисою невротичної особистості є її прагнення нікому й ніколи не поступатися і не
здаватися. Погодитися з думкою іншої людини або прийняти пораду сприймається як слабкість.
Часом вони впадають в іншу крайність і лише з одного остраху поступитися вдаються до
протилежного. Невротик вимагає, щоб світ пристосовувався до нього, замість того, щоб самому
пристосовуватись до світу. Така невротична установка негативно впливає на емоційні стосунки з
іншими людьми. Кохання (любов) передбачають, що людина поступається іншій людині. Чим
меншою мірою індивідуум здатний на таку "капітуляцію" (поступку), тим гіршими будуть його
стосунки з коханою (коханим).
Іншою невротичною установкою є прагнення наполягати на своєму. Невротика постійно
дратує небажання інших робити те, що він від них очікує. Якщо чоловік чи коханець не виправдовує
очікувань невротичної жінки (наприклад, коли він спізнюється, не телефонує тощо), вона відчуває,
що її не люблять. Замість того, щоб визнати, що вона гнівається, тому що інша людина не
підкорилася її бажанням, вона пояснює (сприймає) цю ситуацію як ознаку своєї непотрібності. У неї
виникає почуття, що її не люблять.
К.Хорні зауважує такий цікавий факт: невротична дівчина не може кохати "слабкого"
чоловіка, оскільки відчуває зневагу до будь-якої слабкості. Але вона також не ладить із "сильним"
чоловіком, адже прагне диктувати йому свою волю. Отже, людина, котра могла б її повністю
задовольнити, повинна бути надзвичайно сильним героєм і водночас бути настільки слабкою (або
демонструвати свою слабкість), щоб з готовністю виконувати усі її бажання.
Додатковою особливістю, що виникає як наслідок нав'язливого бажання домінувати, є
нездатність людини встановлювати рівноправні стосунки з іншими людьми. Якщо вона не стає
лідером, то почуває себе залежною, безпорадною і "втраченою".
Теорія влади Е.Фромма
На противагу К.Хорні, яка основну причину невротичного прагнення людини до влади
вбачала у тривозі та бажанні ЇЇ позбутися шляхом домінування над іншими, Еріх Фромм мотивацію
до влади виводив із прагнення індивідуума уникнути ізоляції, самотності. Суб'єкт влади (садист),
згідно з Фроммом, повністю залежить від слабкої людини, котрою володіє. Садисту потрібна
людина, яка йому належить, оскільки його власне відчуття сили ґрунтується на тому, що він може
кимось володіти, керувати. Ця залежність, як правило, є цілком неусвідомлюваною. Так, наприклад,
чоловік може знущатися над своєю дружиною - і при цьому щодня повторювати їй, що вона може в
будь-який момент піти. Але коли жінка справді вирішить залишити його, то він буде у відчаї і
прагнутиме будь-що утримати її. Як стверджує Е.Фромм, він не може жити без неї або когось
іншого, хто був би безпомічною іграшкою в його руках. Садист, на думку вченого, "любить" тих, над
ким відчуває владу, оскільки без них він не зміг би задовольнити цю свою потребу. Прагнення до
влади (садистичне прагнення) допомагає індивідууму уникнути почуття самотності й безсилля. Такі
люди переповнені страхом самотності й почуттям меншовартості. Це відчуття замасковане
компенсаторним прагненням до влади і почуттям власної переваги над іншими людьми. Індивідуум
відчуває себе самотнім у чужому і ворожому світі. Влада і садизм, надаючи йому впевненості,
єднаючи його з іншими людьми, допомагають йому позбутися самотності та соціальної ізоляції. На
думку Фромма, прагнення до влади зумовлюється не силою, а слабкістю, нездатністю особистості
вистояти самому і жити своєю силою. Прагнення до влади - це спроба набути відчуття сили тоді,
коли справжньої сили не вистачає. Влада і сила - це зовсім різні поняття. Можна бути сильним і не
прагнути до влади. Але можна відчувати власне безсилля і компенсаторне прагнути до влади.
Відчуття власної слабкості, імпотенція (не тільки стосовно сексуальної сфери, а в широкому значенні
цього слова), викликає садистське прагнення до панування. І навпаки, коли індивідуум відчуває свою
силу і здатність реалізувати власні можливості, панування над іншими людьми йому не потрібно і він
не прагне до влади.
Е.Фромм запропонував поняття "авторитарний характер". Людина з таким характером
захоплюється владою і хоче підкорятися, але в той же час вона сама прагне бути владою, щоб інші
підпорядковувалися їй. Така людина поділяє усіх інших на сильних і слабких. Сила автоматично
53
викликає її любов і готовність підкорятися. Сила приваблює її сама по собі, тому, що вона - сила. І
навпаки, слабкі індивідууми та організації автоматично викликають зневагу й презирство. Один
лише вигляд слабкої людини викликає бажання напасти, принизити, подавити. Інший суб'єкт може
жахатися лише думки напасти на слабшого, принизити людину, але авторитарна особистість відчуває
тим більшу злість і прагнення принизити, чим слабшою, більш безпомічною є жертва.
Розглянемо прагнення деяких людей чинити опір владі та відкидати будь-який вплив "згори".
Така людина постійно бунтує проти будь-якої влади, навіть проти тієї, що діє в її інтересах і не
вживає репресивних заходів. Інколи ставлення до влади роздвоюється: люди можуть боротися проти
однієї системи влади (особливо коли вони розчаровані її недостатньою силою), і в той же час
підкорятися іншій системі, яка за рахунок своєї більшої сили та більших обіцянок може задовольнити
їхні мазохістичні бажання.
Запитання для самоконтролю
1. Що таке інструментальна та внутрішня мотивація влади?
2. Як пояснити зростання прагнення до влади внаслідок її реалізації?
3. Що таке ерозія влади?
4. Які існують джерела (засоби) влади?
5. Як співвіднести невротичне прагнення до влади в теорії К.Хорні з теорією влади Е.
Фромма?

54