Тема 1.

Сутність і методологічні основи планування

Зміст лекції
1. Планування як наука.
2. Процес і характеристика принципів планування.
3. Методи планування.
4. Класифікація планування і планів.
5. Функціонування системи планування на підприємстві.

1. Планування – процес складання плану діяльності підприємства на майбутній – плановий період, та

передбачення контролю за його виконанням, корегування його в зв’язку зі зміною економічних і політичних
обставин як на підприємстві, так і поза його межами. План – кількісне відображення цілей і розробка шляхів
їх досягнення, мотивована модель дій, створена на основі прогнозу економічного середовища і поставленої
мети.
План підприємства – передбачена і підготовлена на плановий період програма організаційно-технічного,
економічного і соціального розвитку підприємства, його підрозділів і техніко-економічні результати, які
повинні бути досягнуті в плановому періоді в результаті реалізації цієї програми.

2. Процес планування:
1. Аналіз господарської діяльності за звітний період.
2. Маркетингові дослідження.
3. Розробку та укладання договорів контрактів.
4. Складання плану на плановий період.
5. Оптимізацію плану, метою якої є забезпечення в майбутньому максимальних результатів.
6. Контроль за реалізацією плану.
7. Корегування плану в процесі його виконання в поточному плановому періоді.
Основні принципи: науковість і точність; послідовність інтересів підприємства і держави; матеріальна
зацікавленість працюючих; єдність планування; безперервність процесу; масовість; гнучкість.

3. Методи планування:
1. Розрахунковий (здійснюється за певним алгоритмом або формулами).
2. Балансовий (узгодження потреб з необхідними ресурсами).
3. Матричний (побудова взаємозв’язків між виробничими підрозділами і показниками діяльності).
4. Нормативний (розрахунки відбуваються за допомогою норм і нормативів).
5. Базовий або екстраполяційний (планові показники розробляються від досягнутого рівня).
6. Математичний (пов’язаний із застосуванням оптимізаційних математичних моделей).
7. Графічний (побудова графіків, діаграм).
8. По факторний (планові показники визначають на основі впливу найбільш важливих чинників).
9. Пробно-статистичний (використовують фактичні статистичні дані за минулі роки і середні величини при
встановленні планових показників).
10. Інтерполяційний (підприємство визначає мету на майбутнє, встановлює довжину планового періоду і
проміжні планові показники).

4. Види планування в залежності від об’єкта, мети, тривалості планового періоду, характеру завдань:
1. З точки зору обов’язковості планових завдань: директивне, індикативне
2. Залежно від терміну і ступеня деталізації планових розрахунків: довгострокове (перспективне),
середньострокове (тактичне) і короткострокове (поточне ) планування.
3. За складом планових рішень: стратегічне, поточне (тактичне) планування.
4. В залежності від змісту планування: техніко-економічне, оперативно-календарне.
5. За суб’єктом планування: плани підприємства, цеху, відділу.
6. За об’єктом розроблення: виробничі, технічного розвитку, ресурсні, трудові, інвестиційні.
7. Бізнес план – документ, який є результатом комплексного дослідження основних сторін діяльності
підприємства (опис новостворюваного чи реконструкцію діючого).
8. Проект – задум (проблема, завдання) і необхідні засоби його реалізації із метою досягнення бажаного
економічного, технічного, технологічного чи організаційного результату.

5. Напрями планування на підприємстві:

 Прогресивний метод (спосіб «знизу-вгору») – від нижчих рівнів підприємства до вищих.
 Ретроградний метод («зверху-донизу») – виходячи із планування підприємства, шляхом деталізації
його показників зверху донизу по ієрархії.
  Круговий метод («зустрічне планування») – синтез вищерозглянутих методів, передбачає розробку
планів у два етапи: 1) «зверху-вниз» розробляється поточне планування за основними цілями; 2)
«знизу-вгору» розробляється кінцевий план на основі деталізованих планів.

Тема 2. Маркетингова комунікаційна політика та засоби комунікації

Зміст лекції
1. Сутність маркетингової політики комунікацій.
2. Визначення і класифікація реклами і стимулювання збуту.
3. Характеристика персонального продажу.
4. Цілі і засоби зв'язків з громад кістю і прямого маркетингу.
5. Визначення і цілі виставок і ярмарок.
6. Визначення і напрямки брендинга і спонсорства.
7. Інтегровані маркетингові комунікації на місці продажу.
1. Маркетингова комунікаційна політика – перспект. курс дій підприємства, спрямований на
забезпечення взаємодії з усіма суб'єктами маркет. системи з метою задоволення потреб споживачів і
отримання прибутку.
Комплекс просування товару або комунікаційний mіx – поєднання осн. і синт. засобів маркет.
комунікацій.
Основні засоби: реклама, стимулювання збуту, зв'язки з громадкістю, персон. продаж, прям.
маркетинг.
Синтетичні засоби: виставки, ярмарки, спонсорство, брендинг, інтегр. маркет. комунікації.
2. Реклама – довільна плат. форма неперсон. презентації і просування ідей, товарів, послуг, осіб через ЗМІ.
Завдання: створення і підтримання високого рівня популярності ідей, товарів, послуг; підвищення іміджу
підприємства і її продукції; підтримання належної уваги і зацікавленості споживачів.
Класифікація реклами за об'єктами:
 Реклама продуктів (ідей, товарів, послуг).
 Реклама підприємства (організацій, партій, видат. осіб).
Класифікація реклами за цілями:
 Інформативна реклама – інформація про товари, їх види, показники якості, призначення, особливості.
 Переконуюча реклама – заохочення віддати перевагу визнач. товару, переконує в необхідності придбати
товар.
 Нагадуюча реклама – нагадування про товар, місце, умови продажу і використання.
 Підкріплююча реклама – підтвердження доброї думку про товар після його купівлі і використання.
 «Обличчя К» – підкреслення статусу підприємства.
Основні носії реклами: газети, журнали, телебачення, радіо, вулич. реклама, презент. засоби, реклам. листи.
Стимулювання збуту – використання короткотерм. заходів, розрахованих на швид. реагування ринку у
відповідь на пропонування підприємством своєї продукції.

3. Персональний продаж – інд. усне пред'явлення товару, послуги під час бесіди з конкр. споживачем із
метою здійснення купівлі-продажу товару.
Завдання продавців:
 Працівники підприємства спілкуються з клієнтом на відстані, приймають і передають замовлення.
 Агенти, представники, комівояжери налагоджують нові зв'язки з клієнтами і підтримують наявні.
 Продавці спеціалізованих магазинів консультують і обслуговують клієнтів і добре обізнані з функціями
товару, умовами його експлуатації.
 Продавці магазинів самообслуговування беруть участь у розміщення товарів, їх презентації,
стимулюванні збуту в місцях торгівлі.
Елементи «мистецтва» персонального продажу – уміння долати негатив. враження і заперечення клієнта, які
проявились на стадіях демонстрування і презентації.

4. Зв'язки з громадкістю, PR (англ. public relations – громадські зв’язки) – організація громад. думки, яка
сприяє успіш. функціонуванню і досягненню поставл. цілей.
Основні цілі: формування і підтримка сприятл. іміджу; надання інформації про підприємство; регулювання
позиції на ринку з урахуванням громад. думки.
Прямий маркетинг (англ. direct marketing – директ-маркетинг) – безпосередня інтеракт. взаємодія
продавця/виробника товару з кінц. споживачем, розрахований на отримання відгуку або здійснення угоди.
Основні цілі: привертання уваги отримувача; стимулювання купівлі і створення передумов для повт.
купівель; розвиток трив. стосунків з отримувачем.
 Основні засоби: пряме пошт. звернення, телемаркетинг, реклама з прям. відгуком, маркетинг на основі
каталогу, Інтернет-маркетинг, рекл. проспекти.
5. До групи синтетичних засобів маркетингової комунікації відносять:
 Виставка-показ – інформування громадкості шляхом демонстрування засобів в різн. галузях діяльності
або майб. перспектив.
 Ярмарок – ек. виставка зразків, яка відповідно до звичаїв тієї країни, на території якої вона проводиться,
становить велик. ринок товарів, діє у визначені терміни протягом обмеж. періоду часу в одн. місці і на
який експонентам дозволяється представляти зразки продукції для укладання торг. угод в нац. і
міжнарод. масштабах.
Виставка носить інформативний характер, а ярмарок – містить комерційний аспект.

6. Брендинг – діяльність зі створення і реалізації бренду і управління ним.

Бренд – образне поєднання самого товару або послуги з набором властивих йому характеристик, очікувань і
асоціацій, які виникають у споживача товару.
Спонсорство (англ. underwriting, sponsoring – спонсорство) – система взаємовигід. відносин між спонсором,
який є постачальником коштів, ресурсів і послуг, і реципієнтом – стороною, яка їх отримує в особі індивідів і
підприємств, з метою досягнення спонсором маркет. комунік. цілей.

7. Інтегровані маркетингові комунікації на місці продажу або «реклама на місці продажу» – компл. синт.
засіб, який вимагає знання елементів і прийомів реклами, стимулювання збуту, персон. продажу, зв'язків із
громадкістю, виставки у місцях продажу.
Мерчандайзинг (англ. merchandise – товари, сприяння продажу будь-якого товару) сприяє інтенсив.
просуванню товарів у роздріб. торгівлі без акт. участі спец. персоналу – вдале розміщення товарів у торг. залі,
ориг. оформлення вітрин, організація презентацій з роздачею сувенірів, наданням знижок і пільг.
Основні цілі: заохочення покупця до купівлі; інтенсифікація процесу продажу; представлення «товарів-
новинок»; інформ. забезпечення покупця.
Основні засоби:
 зовнішні – вивіски, світл. табло, вітрини, ай-стопери;
 внутрішні – реклам. викладки товарів, щити, плакати, демонстрац. зала.
 Тема 3. Планування обсягу виробництва продукції
Зміст лекції
1. Виробнича програма підприємства і її зміст.
2. Розподіл і оптимізація виробничої програми.
3. Планування обсягів виробництва продукції і вартісному виразі.

1. Виробнича програма – головний розділ планів підприємства. Завдання виробничої програми:

 визначення необхідного обсягу виробництва продукції у плановий період, який відповідає
номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажу;
 обумовлення завдання по введенню в дію нових виробничих потужностей, потребу в
матеріально-сировинних ресурсах, чисельності персоналу;
 визначення складу, кількості і обсягу продукції, яка повинна бути виготовлена у плановий
період і поставлена споживачам.
 max задоволення потреб споживачів у високоякісній продукції, яка випускається
підприємствами при найкращому використанні їх ресурсів і отриманні max прибутку.
Виробнича програма складається із 2-х розділів: плану виробництва продукції в натуральному (умовно-
натуральному) вигляді і плану виробництва у вартісному вигляді.

2. Схема планування виробничої програми.

Оптимальна виробнича програма – програма, яка відповідає структурі ресурсів підприємства і забезпечує
найкращі результати його діяльності за прийнятим критерієм. Мета оптимізації:
 планування оптимальної структури номенклатури продукції;
 визначення max можливого обсягу виробництва продукції і економічної межі нарощування.

3. Обсяг виробництва продукції у натуральних вимірниках встановлюється на основі обсягу поставок:

ОВі = ОПі – Гп(з) + Гк(з),
де ОВі – обсяг виробництва і-го виду продукції в натуральних одиницях;
ОПі – обсяг поставок (обсяг продажів) і-го виду в натуральних одиницях;
Гп(3), Гк(3) – запаси готової продукції на складі відповідно на початок і кінець планового періоду в
натуральних одиницях.
Величина запасу готової продукції на кінець планового періоду визначається виходячи із терміну зберігання
продукції на складі і тривалості планового періоду: Гк(з) = ОПі ТЗБЕРі / Д,
де ТЗБЕРі – середній термін зберігання і-го виду продукції на складі, днів;
Д – тривалість планового періоду, днів.
Вартісні показники виробничої програми: обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, умовно-чистої
продукції, нормативної вартості обробітку, валового і внутрішньозаводського обороту, обсяг
незавершеного виробництва.
Товарна продукція (ТП) – загальна вартість усіх видів готової продукції, робіт і послуг виробничого
характеру, що буде підготовлена до реалізації. До обсягу товарної продукції належить готова продукція,
послуги, капітальний ремонт свого підприємства, ремонтні роботи, напівфабрикати і запчастини на
сторону, капітальне будівництво для непромислових господарств власного підприємства, роботи,
пов'язані з освоєнням нової техніки, тара.
Обсяг товарної продукції (ТП): ТП = Nі  Ці + Р,
 де Nі – випуск продукції і-го виду в натуральних одиницях;
Ці – гуртова ціна підприємства одиниці виробу і-го виду, грн.;
п – кількість видів продукції, що виготовляється на підприємстві;
Р – вартість робіт та послуг на сторону, грн.
Валова продукція (ВП) – продукція у вартісному виразі, незалежно від ступеня її готовності:
ВП = ТП – (НЗВп – НЗВк) – (Іп – Ік),
де НЗВп, НЗВк – вартість залишків НЗВ відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.;
Іп, Ік – вартість інструменту для власних потреб на початок і кінець планового періоду, грн.
Валовий оборот підприємства (ВО) – обсяг валової продукції незалежно від того, де вона буде
використана, в межах підприємства, чи поза ним.
Внутрішньозаводський оборот підприємства (ВЗО) – кількість продукції, яка використовується
всередині підприємства для подальшої переробки.
Реалізована продукція (РП) – продукція, яка відвантажується споживачеві, за яку надійшли кошти на
розрахунковий рахунок підприємства-постачальника або мають надійти у зазначений термін:
РП = ТП + (Гп – Гк) + (ВВп – ВВк),
де Гп , Гк – залишки готової нереалізованої продукції відповідно на початок і кінець року, грн.;
ВВп , ВВк – залишки відвантаженої продукції, за яку час оплати не настав, і продукція на відвантаження, що
зберігається у покупців відповідно на початок та кінець планового періоду, грн.
Виробнича програма – саме та кількість продукції, яку потрібно виробити в плановому році, щоб
забезпечити план продажу (план реалізації).
Чиста продукція (ЧП) – вартість створена на підприємстві; може бути обчислена як сума основної і
додаткової зарплати працівників підприємства з відрахуваннями на соціальні заходи і прибутку:
ЧП = ТП – (М + А),
де М – матеріальні витрати на виробництво продукції, грн.;
А – сума амортизаційних відрахувань за відповідний період, грн.
Показник умовно-чистої продукції (УЧП): УЧП = ЧП + А.
Величина НЗВ у вартісному вигляді (НЗВ): НЗВ = (N  С  Тц  Кнз) / Д,
де N – кількість виробів в натуральних одиницях;
С – собівартість одного виробу, грн.;
Тц – тривалість циклу виготовлення одного виробу, робочих днів;
Кнз – коефіцієнт наростання затрат при виготовленні виробу:
Кнз = (М + 0,5С!) / С!
Кнз = (Со + 0,5Сп) / Со + Сп,
де М – сума матеріальних витрат на виробництво одного виробу, грн.;
С! – собівартість одиниці виробу без матеріальних витрат, грн.;
С0 – одноразові витрати на початок циклу виготовлення продукції, грн.;
Сп – поточні витрати на виробництво, грн.
 Тема 4. Оперативно-календарне планування, регулювання виробництва та бізнес-планування
Зміст лекції
1. Зміст і завдання оперативно-календарного планування.
2. Характеристики системи оперативно-календарного планування.
3. Види систем оперативного планування.
4. Особливості оперативно-календарного планування на підприємствах одиничного типу.
5. Особливості оперативно-календарного планування на підприємствах серійного типу.
6. Особливості оперативно-календарного планування на підприємствах масового типу.
7. Призначення і структура Бізнес-плану.

1. Сформована на кожному етапі планування виробнича програма підприємства повинна бути деталізована
у часі і доведена до конкретних виробничих підрозділів на етапі оперативно-календарного планування.
Основні завдання оперативно-календарного планування на підприємстві:
 забезпечення ритмічного виробництва відповідно до встановлених обсягів і номенклатури і
своєчасного виготовлення і постачання продукції споживачам;
 забезпечення рівномірності і комплектності завантаження устаткування, працівників і площ;
 забезпечення max безперервності виробництва;
 створення умов для розвитку передових форм організації праці.
Календарне планування – деталізація річної виробничої програми підприємства за строками запуску-
випуску кожного виду продукції і за виконавцями – в основних виробничих підрозділах першого рівня
(заводах виробничого об'єднання або цехах), а всередині – на виробничих дільницях і робочих місцях.
Диспетчерське регулювання – процес, який забезпечує оперативне регулювання процесу виробництва
шляхом систематичного обліку і контролю за виконанням змінно-добових завдань, поточної підготовки
виробництва, оперативного усунення недоліків і відхилень, що виникають.

2. Характеристики системи оперативно-календарного планування:

 Планово-облікова одиниця – сукупність робіт, яку розглядають як єдине ціле при плануванні,
обліку, аналізі і оперативному регулюванні виробництва.
 Планово-обліковий період – відрізок часу (зміна, доба), на який формуються планові завдання.
Таблиця 1. Планово-облікові одиниці і сфера їх застосування.
Виробництво
Планово-облікова одиниця
одиночне дрібносерійне серійне багатосерійне масове
Виробниче замовлення – комплекс робіт, які
виконуються на договірних із замовником + + +
засадах.
Вузловий комплект – вузол або складальна
+ + +
одиниця виробу.
Груповий комплект – технологічно і
конструктивно однорідна група деталей, які
мають спільні планово-організаційні ознаки: + + +
черговість подачі на складання, однакова
періодичність запуску-випуску.
Машинокомплект – містить повний комплект
+ + + +
вузлів і деталей, які входять до виробу.
Добокомплект – складається з деталей, вузлів
і всіх виробів, які підлягають виготовленню
протягом доби і застосовуються при
відсутності у виробничій програмі + + + + +
підприємства провідного виробу (виробу-
представника).
Умовний машинокомплект – формується
шляхом зведення всієї номенклатури + + + +
продукції до умовного виробу.
Деталь – планово-облікова одиниця
застосовується при незмінності виготовлення
продукції у серійному і масовому + + +
виробництві.

3. Система оперативного планування виробництва – сукупність різних методик і технологій планової

роботи, що характеризується ступенем централізації, об'єктом регулювання, складом календарно-
планових показників, порядком обліку і руху продукції і оформленням облікової документації.
Подетальна система призначена для умов високоорганізованого і стабільного виробництва. За системою
планується і регулюється рух виконаних робіт, технологічних операцій і виробничих процесів по кожній
деталі на певний плановий період-час, зміну, день, тиждень.
Позамовна система застосовується, в основному, в одиничному і дрібносерійному виробництві з його
різноманітною номенклатурою і невеликим обсягом продукції, що випускається, невеликим обсягом
виробничих послуг. Об'єкт планування – окреме виробниче замовлення, що містить декілька однотипних робіт
конкретного споживача-замовника.
Покомплектна система оперативного планування застосовується в серійному і масовому виробництві.
Основна планово-облікова одиниця – різні деталі, що входять до збірного вузла або загального комплекту
товарів, згрупованих за певними ознаками.

4. Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою виготовлення різних виробів

одиницями або невеликими серіями за окремими замовленнями без регулярної повторюваності у плановому
періоді або повторюваності через нерівні проміжки календарного часу.
Головне завдання – забезпечення своєчасного виготовлення різних виробів відповідно до узгоджених
термінів, встановлених замовниками, а також рівномірного завантаження і роботи усіх виробничих
підрозділів і ланок при більш коротких виробничих циклах і менших витратах на виготовлення
продукції.
Особливість – тісний взаємозв'язок роботи виробничо-диспетчерського відділу підприємства з
роботою служб технічної підготовки виробництва: відділами головного конструктора, механіка.
Системи оперативно-календарного планування:
 позамовна – при короткому циклі складання виробу (до одного місяця);
 комплектно-вузлова і комплектно-групова системи (більше одного місяця).
Тривалість окремих процесів складання (tск): tск = Трн / (ЧКвн.по),
де Трн – нормативна трудомісткість складальної операції, норм-год.;
Ч – чисельність робітників, які виконують цю складальну операцію, осіб;
Квн. пл – плановий коефіцієнт виконання норм.
Послідовність розробки замовлення в одиничному виробництві.

5. Серійне виробництво характеризується випуском більш обмеженої номенклатури виробів періодично

повторювальними серіями.
Головне завдання – забезпечення періодичності виготовлення виробів відповідно до плану при
повному та рівномірному завантаженні устаткування, площ, робітників.
Основний норматив – визначення серії виробів і нормативного розміру партій запуску заготівок,
деталей у виробництво.
Мin розмір партій деталей (ПДmin) визначається на підставі встановленого завчасно припустимого відсотка
витрат часу на підготовчо-заключні роботи: ПДmin = Тпз /(Тшт),
де Тпз – норма підготовчо-заключного часу на партію, хв.;
Тшт – норма штучного часу на одну деталь із урахуванням коефіцієнта виконання норм, хв.;
 – коефіцієнт припустимих витрат часу на переналагодження устаткування (приймати 0,06-0,1).
Групи методів визначення розміру партії предметів праці:
1. Методи встановлення розміру партії, виходячи тільки із трудових параметрів:
ППmin = (1 - )Тпз /(Тшт),
де ППmin – min розмір партії предметів праці, шт.;
 – коефіцієнт припустимих втрат часу на переналагодження обладнання (=0,03-0, 10 залежно від виду
обладнання і типу виробництва – менше значення для багатосерійного виробництва);
Тпз– час підготовчо-заключних робіт, які приходяться на партію деталей, хв.;
Тшт – норма штучного часу, хв.
2. Методи встановлення розміру партії, виходячи з визначення сумарних min витрат, пов'язаних із
переналагодженням і збереженні запасів, залежних від розміру партії:
 де Nр – річний обсяг випуску, шт.;
Внал – витрати на наладку та інші роботи по підготовці до запуску, грн.;
Сд – собівартість деталі (предмету праці), грн.;
Кн – коефіцієнт, що враховує витрати на збереження запасів.
Періодичність запуску-випуску деталей в обробку, або ритм серійного виробництва (R3-В):
R3-В = ПП / Nc.д
де ПП – прийнятий розмір партій, шт.;
Nc.д – середньодобова потреба у даній деталі.

6. Масове виробництво характеризується стійким випуском обмеженої номенклатури виробів, великими

обсягами випуску, високим рівнем безперервності та ритмічності виробничого процесу, широко
застосовуваним методом потоку.
Головне завдання – організація і забезпечення безперервного руху деталей, виконання цих операцій у
встановленому ритмі роботи.
У масовому виробництві використовуються такі подетальні системи: за тактом потоку; за термінами
міжцехових подач; за стандартними термінами міжцехових подач; «на склад».
Календарне планування масового виробництва здійснюється на основі застосування системи «за ритмом
випуску», яка базується на вирівнюванні продуктивності усіх виробничих ланок за розрахованим тактом
випуску готових виробів.

7. Бізнес-план – документ, що включає всі основні сторони діяльності підприємства, його виробничі,
комерційні, соціальні проблеми. Бізнес-план покликаний допомогти досвідченим керівникам у конкурентній
боротьбі, новому поколінню підприємців одержати національні й іноземні інвестиції. Бізнес-план дозволяє
вирішувати такі основні задачі:
- обґрунтування економічної доцільності напрямків розвитку підприємства;
- розрахунок очікуваних фінансових результатів діяльності;
- визначення намічуваного джерела фінансування реалізації обраної стратегії;
- підбор працівників, що здатні реалізувати даний план.
Структура і зміст строго не регламентуються.
 Тема 5. Характеристика ритмічності та методика визначення
Зміст лекції
1. Визначення і методи ритмічності виробництва.
2. Методи оцінки рівномірності і ритмічності.

1. Рівномірне виробництво – виробництво продукції відповідно до плану графіка.

Ритмічна робота – випуск продукції рівними частками за будь-які однакові проміжки робочого часу. 
Ритмічність виробництва – виробництво у рівні проміжки часу однакового обсягу продукції на всіх
стадіях виробничого процесу.
Ритмічна робота є основною умовою своєчасного випуску та реалізації продукції. Неритмічність погіршує
всі економічні показники діяльності підприємства. Все це призводить до погіршення фінансового становища
підприємства, підвищення собівартості продукції, зменшення прибутку. 

2. Подекадний метод оцінки ритмічності полягає в тому, що розраховуються, а потім зіставляються планові
і фактичні відсотки по декадах, відхилення від запланованих відсотків свідчить про рівень ритмічної або
неритмічної роботи.
Плановий відсоток ритмічності (Крт. пл) за декаду: Крт. пл = Дд / Дм 100%,
де Дд – кількість робочих днів у декаді;
Дм – кількість робочих днів за місяць.
Фактичний відсоток визначається відношенням декадного фактичного випуску продукції у відповідних
вимірниках до загального обсягу продукції, виробленої за місяць.
Метод оцінки за допомогою коефіцієнта рівномірності (Кр) виконання виробничої програми:
Кр = ВПфі / ВПплм,
де ВПфі – фактичний випуск продукції за і-тий день, але не більше планового, тис. грн.;
ВПплм – план випуску продукції на місяць, тис. грн.
Для оцінки ритмічності роботи підрозділів або підприємства використовується коефіцієнт ритмічності,
розрахований за допомогою коефіцієнта варіації (Кv): Кр = 1 – Кv.
При рівномірному виробництві і випуску продукції значення коефіцієнта варіації ближче до 0, а коефіцієнт
ритмічності = 1.
 Тема 6. Матеріально-технічне забезпечення виробництва (МТЗ)
Зміст лекції
1. Зміст планування МТЗ.
2. Зв'язок плану МТЗ з іншими розділами плану підприємства.
3. Ефективність використання матеріальних ресурсів.
4. Планування потреби в матеріальних ресурсах.
5. Запаси і регулювання їх розмірів.
6. Управління запасами.

1. Основне завданням плану МТЗ – визначення оптимальної потреби підприємства в матеріальних

ресурсах для здійснення виробничо-господарської і комерційної діяльності.
Потреба до витрачання встановлює кількість матеріалів, які необхідні підприємству для виконання плану
обсягу продаж та інших робіт, пов'язаних із виробництвом і реалізацією продукції, для ремонтно-
експлуатаційних потреб, капітального будівництва.
Потреба до постачання показує, скільки підприємство повинно отримати матеріалів із зовнішніх джерел.
Частини плану МТЗ: розрахунок потреби в матеріально-технічних ресурсах; баланс МТЗ.
Зміст планування МТЗ: визначення потреби в матеріалах, устаткуванні, паливі, енергії на базі норм їх
витрачання; розрахунок норм запасів усіх ТМЦ на плановий період; облік, контроль і аналіз виконання
планів забезпечення; поточне регулювання забезпечення виробничих підрозділів підприємства.
Матеріальний баланс: Пвп + Пнзв.п + Пр.е + Пк + Пз = Ооч + Онзв.п + Мв.р + ОПс,
де Пвп – потреба в виконанні виробничої програми, грн.;
Пнзв.п – потреба в поповненні незавершеного виробництва, грн.;
Пр.е – потреба в ремонтно-експлуатаційних роботах, грн.;
Пк – потреба на капітальне будівництво, грн.;
Пз – потреба в формуванні перехідних запасів, грн.;
О0Ч – очікуваний залишок на початок планового періоду, грн.;
ОНЗВ. П – залишок матеріалу в незавершеному виробництві на початок планового періоду, грн.;
МВ.Р – величина мобілізації внутрішніх ресурсів, грн.;
ОПС – обсяг постачання матеріалів зі сторони, грн.

2. Визначення потреби в матеріально-технічних і енергетичних ресурсах проводиться як в натуральному,

так і в вартісному виразі з метою узгодження цього розділу плану з планами по витратах, фінансовим планом.

Рис. 1. Зв'язок плану матеріально-технічного забезпечення з іншими розділами плану підприємства.

3. Ефективність використання ресурсів підприємства визначається за допомогою показників використання

матеріальних ресурсів:
1. Загальні показники:
 Матеріаловіддача у вартісному виразі визначається на рівні галузі і підприємства як відношення
продукції в грошовому виразі до витрачених на її виробництво матеріальних ресурсів, і показує,
скільки вироблено продукції в грошовому виразі на 1 грн. матеріальних ресурсів: МВ=ВП/МВ,
 де Мв – матеріаловіддача;
ВП – вартість валової продукції, тис. грн.;
МВ – вартість матеріальних витрат, тис. грн.
 Матеріаломісткість показує величину витрат матеріальних ресурсів на виробництво одиниці продукції
(роботи): ММ=МВ/ВП,
де Мм – матеріаломісткість.
2. Конкретні показники:
 Коефіцієнт використання характеризує міру використання сировини і матеріалів на виробництво
продукції і визначається як відношення корисних (чистих, теоретичних) витрат сировини і матеріалів
до норми їх витрат на виробництво одиниці продукції.
 Витратний коефіцієнт є оберненою величиною коефіцієнту використання.
 Коефіцієнт виходу (вилучення) продукції із сировини визначає, скільки одержано чистого продукту і
який рівень відходів.

4. Методи визначення потреби в ресурсах – способи встановлення кількості матеріальних ресурсів,

потрібних для здійснення виробничої і іншої діяльності підприємства. Основні дані для визначення потреби –
погоджені з попитом пропорції підприємства щодо виробництва товарів і послуг і норм витрат на їх
виготовлення.
Метод прямого розрахунку дозволяє одержати науково обґрунтовані дані про величину планових витрат
матеріалів. Суть: розрахунки планової потреби матеріальних ресурсів проводяться шляхом множення норми
витрат на відповідний обсяг виробництва чи роботи у плановому періоді. Методом прямого розрахунку
визначається потреба в сировині і матеріалах для випуску готової продукції при встановлених нормах їх
витрат: Пм =НвіNі,
де Нві – норма витрат матеріалу на і-й виріб;
Nі – виробництво і-го виробу в плановому періоді;
n – кількість видів виробів, для яких використовується даний вид матеріалу.
Планові нормативи визначають питомі витрати матеріалів на одиницю продукції чи обсяг виробництва –
коефіцієнт використання матеріалів (Квм), який визначається як відношення чистої маси виробу (М ч) до
норми витрат матеріалу (НВ): Квм = Мч / Нв.
При плануванні виробництва нової продукції, для якої не встановлені норми витрат матеріалів, потреба в
них визначається методом аналогії: Пм = Нвб  Nн  К,
де Нвб – норма витрат матеріалу на аналогічний базовий виріб;
Nн – запланований випуск нового виробу в натуральному виразі;
К – коефіцієнт, який враховує особливості матеріалу при виробництві нового виробу.
При багатономенклатурному виробництві потреба в матеріалах визначається за типовим представником,
тобто виробом, що найбільш повно відображає витрати матеріалів на всю групу (партію) продукції: Пм = Нвт
 Nг,
де Нвт – норма витрат на типового представника;
Nг – програма випуску всіх виробів даної групи.
Якщо на момент розрахунку на підприємстві відсутні дані про обсяг виробничої програми в натуральному
виразі, а також норми витрат матеріальних ресурсів, то потреба в них визначається методом динамічних
коефіцієнтів: Пм = Вмф  Івп  Ін,
Вмф – фактичні витрати матеріалів за минулий період;
Івп – індекс зміни виробничої програми;
Ін – індекс середнього зниження норм витрат матеріалів у плановому періоді.
У таких галузях як металургійна, харчова, виробництві будівельних матеріалів використовується метод
рецептурного складу: Ппр = ВЧj  Nj,
де Ппр – продукція придатна для обробки;
ВЧj – чорнова вага j-го виробу (деталь);
Nj – програма виробництва j-х виробів.
Потреба в матеріалах для поповнення НЗВ розраховується з врахуванням тривалості виробничого циклу і
планового випуску продукції: Пнзв = (НЗВк – НЗВоч)Нв,
де НЗВК – обсяг НЗВ на кінець планового періоду;
НЗВОЧ – очікуваний обсяг НЗВ на початок періоду (очікуваний залишок);
Нв – норма витрат матеріалу на виріб (деталь);
n – кількість найменувань виробів (деталей).

5. Складовою частиною річної потреби підприємства в матеріальних ресурсах є їх потреба на утворення

виробничих запасів сировини і матеріалів.
Поточний (складський) запас – призначений для безперервного забезпечення виробництва в період між
двома поставками матеріалів: ПТmax = Вд  tн,
 де Вд – середньодобові витрати матеріалу в натуральному вимірі;
tн – інтервал між надходженням чергових партій матеріалів у днях.
Сезонний запас – створюється на зимовий період або у випадках, якщо поставки залежать від сезону
року.
Підготовчий запас – необхідний на час підготовки доставлених на підприємство матеріалів для
виробничого споживання: Пд = Вд  tn,
де tn – час на підготовку матеріалів, днів.
Технологічний запас – час на підготовчі операції із виробничими запасами до можливого їх
використання в технологічному процесі.
Страховий запас – гарантує безперервність виробництва у випадках відхилень від прийнятих
інтервалів постачань і визначається в межах до 50 % поточного запасу: Стр = Вд  tm,
де tm – час термінового поповнення запасу в днях, або за стандартних інтервалів постачання – середнє
відхилення від нього.
Знаходження матеріалів у дорозі – транспортний запас – визначається як різниця між часом перебігу
вантажу від постачальників до споживачів і часом обороту платіжних документів.
Загальна норма виробничих запасів за видами матеріальних ресурсів в днях (Здн):
Здн = Тр + Пд + Тх + Пт + Стр,
де Тр – транспортний запас;
Пд – підготовчий запас;
Тх – технологічний запас;
Пт – поточний запас;
Стр – страховий (гарантійний) запас.

6. Управління запасами – встановлення моментів подачі замовлень на закупку чи виробництво товарів

для поповнення запасів, і прийняття рішень про кількість замовлень чи їх обсяг; включає розробку
норм запасів, їх планування, облік, аналіз, контроль за фактичним станом і оперативне регулювання.
Нормування направлене на прискорення оборотності коштів, вкладених у запаси. Але не менш важливим є
те, що запаси повинні забезпечити ритмічність виробництва і своєчасне постачання продукції до споживача.
Оптимальний рівень запасів для підприємств по постачанню, яке гарантує надійність споживачів,
оцінюється в розмірі біля 90 днів обігу.
Основна мета управління виробничими запасами – організація поставок продукції виробничо-технічного
призначення, за якої, з одного боку, відбувається економія коштів на організацію поставок, утримання
запасів, зменшуються втрати від мобілізації оборотних коштів, від можливого псування ресурсів при їх
тривалому зберіганні, а з іншого боку – зменшуються втрати, які можуть виникнути внаслідок дефіциту
необхідної продукції.
Вибір найбільш оптимальної стратегії для управління МТЗ залежить від попиту на ту чи іншу статтю
запасів.
Рух складських запасів матеріалів планують за схемою «max-min» – запаси поповнюються до рівня не
нижчого за їх min величину, а після надходження чергової партії не бувають більшими за встановлену max
кількість. Витрата матеріалів із запасу визначаються попитом або швидкістю їх використання. Величина
виробничого запасу обґрунтовується його нормою, що являє собою середній, на час планового періоду, запас
матеріалу в днях його середньодобового споживання, який буде на кінець планового періоду як перехідний.
Для забезпечення цих умов замовлення на чергову поставку матеріалів видається за такої величини
поточного запасу, якої вистачить для роботи, поки замовлений матеріал надійде – точка замовлення (Т33): Тзз
= Пд + Стр + Вд  tз,
де tз – час у днях від моменту оформлення замовлення до надходження чергової партії.
Оптимальною є така партія поставки (Пм), яка забезпечує min сумарні витрати (Вмс) на придбання (Вмп) і
зберігання (Вмз) матеріалів, тобто коли Вмс = Вмп +Вмзmin.
Вмп = Пмр / Пм Втз, Вмз = Пм / 2 Цм  Квр,
де Пмр – річна потреба у матеріалах;
Втз – ТЗВ на одну партію поставки;
Пм – партія поставки;
Цм – ціна одиниці матеріалу без урахування ТЗВ;
Квр – коефіцієнт, що враховує втрати від відволікання коштів у запаси й витрати на зберігання.
 Тема 7. Виробнича потужність та методика визначення
Зміст лекції
1. Види виробничої потужності.
2. Фактори впливу на виробничу потужність.
3. Методика розрахунку виробничої потужності.
4. Визначення максимально можливого випуску продукції за наявної потужності.
5. Система показників виробничої потужності.

1. Виробнича потужність підприємства – max можливий випуск продукції необхідної якості в

передбаченій номенклатурі за певний час (зміну, добу, місяць, рік) при повному завантаженні
обладнання і виробничих площ у прийнятому режимі роботи з урахуванням застосування передової
технології, організації виробництва і праці.
Етапи обґрунтування виробничої програми:
1. Визначення max обсягу випуску виробів, який повинен бути забезпечений наявною виробничою
потужністю підприємства.
2. Обчислення необхідної кількості введення в дію нових потужностей за рахунок технічного
переозброєння або розширення підприємства.
Причини вибуття потужності: знос і вибуття обладнання; збільшення трудомісткості виготовлення виробів;
зміна номенклатури і асортименту продукції, що випускається; зменшення фонду робочого часу; закінчення
терміну лізингу обладнання.
Перспективна виробнича потужність відображає очікувані зміни номенклатури продукції, технології й
організації виробництва, закладені в плановому періоді.
Проектна виробнича потужність являє собою величину можливого випуску продукції умовної
номенклатури в одиницю часу, задану при проектуванні чи реконструкції виробничої одиниці.
Діюча потужність підприємства відображає його потенційну здатність виробити протягом календарного
періоду max можливу кількість продукції, передбаченої планом.
Вихідна виробнича потужність у вартісному виразі, тобто потужність на кінець розрахункового періоду
(року) (Впвих, грн): Впвих = Впвх + Впвв - Впвив,
де Впвх – виробнича потужність на початок періоду, грн.;
Впвв – введена в плановому періоді виробнича потужність, грн.;
Впвив – виведена за плановий період виробнича потужність, грн.
Середньорічна виробнича потужність (Впсер.р, грн.) підприємства, цеху:
Впсер.р = Впвх + Впвв  к/12 – Впвив  (12-к)/12,
де к – кількість місяців експлуатації обладнання з певною потужністю протягом року.

2. При розрахунку потужності беруть до уваги наступні фактори:

 структура і величина основних засобів;
 якісний склад обладнання, рівень фізичного і морального зносу;
 передові технічні нормативи продуктивності обладнання, використання площ, трудомісткість
виробів, вихід продукції із сировини;
 прогресивність технологічних процесів;
 режим роботи підприємства;
 ступінь спеціалізації, рівень організації виробництва і праці;
 якість сировини і ритмічність поставок;
 фонд робочого часу обладнання.
Календарний фонд часу (ФК) виробничого обладнання є базою для розрахунку інших видів фонду робочого
часу в плануванні і визначається як добуток числа днів у даному календарному періоді (Дк ) на число годин на
добу (Т): Фк = ДкТ.
Режимний або номінальний фонд робочого часу (Фр) машини (агрегату) залежить від числа календарних
днів ( Дк) і числа неробочих днів (Дн) на рік, а також від прийнятого на підприємстві режиму змінності роботи
на добу: Фр = (Дк-Дн)t,
де t – середнє число годин роботи машини на добу в робочі дні за прийнятим режимом змінності з
врахуванням скороченої тривалості зміни в святкові дні, або: Фр = [(Дк - Дс)  tз – Дсп  tсп]  пз,
 де Дс – число вихідних і святкових днів у плановому періоді;
tз – тривалість робочої зміни, годин;
Дсп – число передвихідних (передсвяткових) днів зі скороченою тривалістю робочої зміни;
tсп – час, на який скорочена тривалість робочої зміни в передсвяткові і передвихідні дні, год.;
п3 – режим змінності роботи підприємства (1, 2, 3 зміни).
Плановий (ефективний, дійсний) (Фп) фонд робочого часу обладнання дорівнює різниці між режимним
(номінальним) фондом (Фр ) і сумою витрат часу на ремонт, налагодження, переналагодження цього
обладнання протягом планового періоду:
Ф = Фр – (Тtп + Тtр) = Фр  (1 – (tр + tп)/100),
де Тtр , tр – витрати часу на ремонт даного обладнання, відповідно в годинах та у відсотках до режимного
фонду;
Тtп, tп – витрати часу на налагодження, переналагодження обладнання відповідно в годинах та у відсотках до
режимного фонду.

3. Дані для розрахунку виробничої потужності: плановий фонд робочого часу одиниці обладнання; кількість
одиниць обладнання; продуктивність обладнання; трудомісткість виробничої програми; досягнутий
коефіцієнт виконання норми виробітку.
Виробнича потужність підприємства визначається за потужністю провідних цехів, дільниць, поточних ліній,
станків (агрегатів).
Провідні підрозділи – виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси
(операції) і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції.
Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції.
Якщо підприємство випускає кілька видів продукції, то виробнича потужність визначається окремо для
кожного виду виробів. У розрахунки виробничої потужності підприємства включають:
 усе діюче і недіюче внаслідок несправності, ремонту і модернізації устаткування основних
виробничих цехів;
 устаткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуатацію в основних цехах
протягом розрахункового періоду;
 понаднормативне резервне устаткування;
 понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному
устаткуванню основних цехів.
Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними нормами
продуктивності устаткування, використання виробничих площ і трудомісткості виробів, нормами виходу
продукції з урахуванням застосування прогресивної технології і досконалої організації виробництва.
Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться max можливий річний фонд часу (кількість
годин) роботи устаткування. На підприємствах із безперервним процесом виробництва – є календарний фонд
(8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупинок
устаткування.
Розрахунок виробничої потужності підприємства повинен проводитись у такій послідовності: агрегати з
групи технологічного обладнання – виробничі дільниці – цехи (корпуси, виробництва) – підприємство у
цілому.
Загальний вигляд виробничої потужності (Вп ) провідного цеху, дільниці або групи технологічного
устаткування з виготовлення однорідної продукції: Вп і = Пв  Ф'еф  КУс, Впі = Ф'еф  КУс/Тр,
де Впі – потужність і-го виробничого підрозділу підприємства одиниць продукції;
Пв – продуктивність устаткування у відповідних одиницях виміру продукції за годину;
Ф'еф – ефективний річний фонд часу роботи одиниці устаткування, год.;
КУС – середньорічна кількість устаткування;
Тр – трудомісткість виготовлення одиниці продукції з урахуванням коефіцієнта виконання норм:
Тр = tо/Кв.н.,
де tо – норма часу на виготовлення одиниці продукції (годин);
Кв.н – коефіцієнт виконання норм часу.
Потужність: Впі = (Ф'еф  КУс  Кв.н.)/ tо.
Виробнича потужність залежить від характеру підприємств, цехів, рівня їх спеціалізації, якими визначається
організаційний тип виробництва.
На неперервно-потокових лініях, а також на конвеєрі: Впі = Ф'еф / r,
де r – такт робочої лінії чи конвеєра.
В умовах потоково-масового виробництва при вузькій спеціалізації робочих місць визначається потужність
групи робочих місць, які виконують дану операцію при обробці конкретної деталі:
Впі = (Ф'еф  РМ) / Тр.
В умовах серійного виробництва розрахунок виробничої потужності ускладнюється тим, що за кожним
робочим місцем закріплюється велика кількість деталеоперацій: Впі = (Ф'еф  КУс) / Тр.пр,
 де Тр.пр – технічно розрахована норма часу на обробку комплекту деталей виробу – представника на даній
групі устаткування.

4. Мах можливий випуск продукції може бути досягнутий з урахуваннями змін ряду чинників: зменшенням
простоїв устаткування, підвищенням коефіцієнта змінності його роботи, удосконаленням організації
виробництва, впровадженням технічних заходів.
Алгоритм розрахунку виробничої програми (плану виробництва продукції) і її обґрунтування виробничою
потужністю:
1. Аналіз портфеля замовлень.
2. Перерахунок асортименту портфеля замовлень на один вид продукції, прийнятий як виріб-представник.
3. Аналіз використання середньорічної виробничої потужності в звітному періоді.
4. Планування коефіцієнту використання виробничої потужності в плановому періоді.
5. Визначення можливого випуску продукції на основі діючих виробничих потужностей.
6. Порівняння проекту виробничої програми з виробничою потужністю по кожному виробу-представнику.
Розрахунки виробничої потужності використовуються для обґрунтування виробничої програми потужністю
підприємства, а також для складання балансу, який відображає зміни величини потужності протягом
планового періоду і характеризує вихідну потужність (Вп ):
Впвих = Впвх + Впот + Впр  Впн - Впвв,
де Впвх – вхідна потужність підприємства, тобто потужність на початок планового періоду;
Впот – збільшення потужності впродовж планового періоду внаслідок здійснення організаційно-технічних
заходів;
Впр – нарощування виробничої потужності шляхом реконструкції або розширення підприємства;
Впн – збільшення "+" або зменшення "-" виробничої потужності у зв'язку зі змінами у номенклатурі та
асортименті виготовлюваної продукції;
Впвв – зменшення виробничої потужності внаслідок її вибуття, тобто виведення з експлуатації технічно
застарілого та фізично спрацьованого устаткування.

5. Коефіцієнт використання проектної потужності (Кпп) характеризує рівень використання введеної в дію
нової потужності з метою досягнення стабільного випуску продукції, не нижчого, ніж передбаченого
проектом рівня; визначається як відношення фактичного випуску продукції, передбаченого проектом, до
величини проектної потужності в аналогічних одиницях.
Коефіцієнт використання діючої виробничої потужності (Кдп) характеризує рівень використання діючої
виробничої потужності, яка за величиною може значно відрізнятися від проектної; визначається як
відношення планового або фактичного обсягу валової, товарної, реалізованої або чистої продукції на значення
потужності відповідного виду.
Рівень використання середньо-розрахункової або нормативної величини виробничої потужності
характеризується коефіцієнтом нормативної величини потужності (Кнп): Кнп = Вп / Впн,
де Впн – розрахункова нормативна величина виробничої потужності.
Коефіцієнт змінності роботи обладнання (Кзм) – ділення планової розрахункової або фактичної
машиномісткості продукції, що виготовляється, на дійсний річний фонд часу роботи всього встановленого
обладнання при його роботі в одну зміну: Кзм = Ті / Фд,
де Ті — сумарна розрахункова планова або фактична машиномісткість продукції.
Коефіцієнт пропорційності (Кпр): Кпр = Кзм.вст / Кзм.н,
де Кзм. вст – коефіцієнт змінності роботи встановленого устаткування;
Кзм. н – нормативний коефіцієнт змінності.
Фондовіддача: Фв = ВП(ТП) / Sср,
де ВП(ТП) – обсяг валової (товарної) продукції підприємства, грн.;
Sср – середньорічна вартість основних засобів, грн.
 Тема 8. Планування персоналу та оплати праці
Зміст лекції
1. Характеристика і класифікація персоналу.
2. Порядок планування персоналу.
3. Планування продуктивності праці.
4. Планування фонду оплати праці.

1. Персонал (кадри) підприємства – сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну
підготовку і (або) мають досвід практичної діяльності і забезпечують господарську діяльність суб'єкта
господарювання.
Залежно від функцій, які виконують працівники на підприємстві:
 персонал основної діяльності;
 персонал неосновної діяльності.
Залежно від характеру функцій, що виконуються:
 керівники – працівники, що займають керівні посади на підприємствах і їх заступники;
 спеціалісти – працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні роботи;
 службовці – працівники, що виконують суто технічну роботу;
 охорона – працівники сторожової і пожежної служби підприємств;
 учні – особи, що проходять професійну підготовку на підприємстві;
 робітники – категорія персоналу, яка безпосередньо зайнята у процесі створення матеріальних
цінностей, виконання робіт і надання послуг.
Професія – особливий вид трудової діяльності, здійснення якої потребує певних теоретичних знань і
практичних навичок.
Спеціальність – різновид трудової діяльності в межах даної професії, який має специфічні особливості і
потребує від працівника додаткових знань і навичок.
Кваліфікація – рівень знань і трудових навичок, необхідний для виконання робіт певної складності за
відповідною професією чи спеціальністю.
Кваліфікована праця – праця, що потребує спеціальної підготовки працівників, знань, умінь і навичок для
виконання певних видів робіт.
За рівнем кваліфікації робітники виконують різні за складністю роботи ї мають неоднакову професійну
підготовку:
 висококваліфіковані – робітники, які виконують особливо складні і відповідальні роботи і мають великий
практичний досвід;
 кваліфіковані – робітники, що виконують складні роботи і мають значний досвід;
 малокваліфіковані – робітники, що виконують нескладні роботи і мають певний досвід;
 некваліфіковані – робітники, які виконують допоміжні і обслуговуючі роботи і не потребують спеціальної
підготовки.

2. Розділи кадрового планування на підприємстві: планування потреби в робочій силі і джерел залучення
робочої сили; планування підвищення кваліфікації і кар'єри; планування використання і втрат працівників;
планування витрат на реалізацію всього комплексу кадрових завдань.
Мета планування чисельності працівників – формування високопрофесійного, оптимального за чисельністю
складу персоналу для ефективної господарської діяльності і стабільного цивілізованого соціально-
економічного розвитку трудового колективу підприємства.
Елементи планування:
 прогнозування спеціалізації і виробничого профілю підприємства;
 прогнозування номенклатури і обсягів виробництва продукції, робіт і послуг;
 вивчення і аналіз попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці;
 аналіз наявності працівників і потреби їх в розрізі структурних підрозділів, професій;
 розробка програм формування і використання персоналу з урахуванням застосування інновацій НТП,
зарубіжного і національного досвіду, прогресивних і міжнародних норм.
 Вихідні дані при плануванні персоналу – виробнича програма, норми витрат праці, баланс робочого часу.
Явочна чисельність включає всіх працівників, які з'явилися на роботу.
Облікова чисельність на дату – показник чисельності працівників облікового складу на певну дату звітного
періоду.
Середньооблікова чисельність працівників за звітний місяць обчислюється шляхом підсумовування
чисельності працівників облікового складу за кожний календарний день звітного місяця, тобто з 1 по 30–31
(по 28–29), включаючи святкові (неробочі) і вихідні дні й ділення одержаної суми на число календарних днів
звітного місяця.
Чисельність працівників облікового складу за вихідний або святковий (неробочий) день приймається на
рівні облікової чисельності працівників за попередній робочий день.
Різниця між обліковою і явочною чисельністю характеризує резерв, що має використовуватись для заміни
тих, хто не виходить на роботу з поважних причин.
Плинність персоналу (ПлП): ПлП = КЗ/Ч,
де КЗ – кількість звільнених працівників з усіх причин, осіб;
Ч – середньооблікова чисельність працівників, осіб.
Стабільність персоналу: СП = ЗСР/Ч,
де СП – стабільність персоналу (середній стаж роботи на даному підприємстві);
ЗСР – загальна сума років роботи на даному підприємстві всього персоналу.
Рівень дисципліни персоналу (РД): РД = НяР/Тф,
де НЯР – неявки на роботу, людино-днів;
Тф – фактично відпрацьовано, людино-днів.
Відповідність кваліфікації робітників ступеню складності виконуваних ними робіт (ВК):
ВК = СТРрб/СТРрт,
де СТРрб – середній тарифний розряд групи робітників;
СТРрт – середній тарифний розряд робіт, що виконуються.
Способи визначення планової чисельності основних робітників (Ч плор):
1. За трудомісткістю виробничої програми.
2. За нормами виробітку.
3. За нормами обслуговування.
При визначенні планової чисельності основних робітників (Ч плор) за трудомісткістю виробничої програми
необхідно враховувати плановий обсяг робіт у нормо-годинах (Оплнор-год), плановий реальний фонд робочого
часу одного середньооблікового робітника в годинах (Ф плрч) і плановий коефіцієнт виконання норм (Кплвн): Чплор
= Оплнор-год / (Фплрч  Кплвн).
Планова чисельність окремих груп основних робітників, зайнятих на аналогічних роботах, за нормами
виробітку (Чплор): Чплор = Оплнат / (Фплрч  Кплвн  НВпл),
Оплнат – плановий обсяг робіт (продукції, послуг) в натуральних одиницях виміру;
НВпл – планова норма виробітку в натуральних одиницях за 1 годину.
Планова чисельність основних робітників за нормами обслуговування: Чплор = (КОЗКя.о)/НО,
де КО – загальна кількість обладнання, яку необхідно обслуговувати робітникам;
З – кількість змін роботи обладнання;
Кя.о – коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову: Кя.о = 100/(100 – НР),
де НР – плановий відсоток невиходів робітників на роботу.
Коефіцієнт приведення явочної чисельності до облікової: НО = Фрч / Тно,
де НО – норма обслуговування (кількість одиниць обладнання, яке має обслуговуватись одним робітником),
одиниць;
Фр.ч – фонд робочого часу (за зміну, місяць);
Тно – норма часу обслуговування.
Нормативи чисельності (НЧ) визначаються через норми обслуговування або норми часу:
НЧ = Ор / НО  Кя.о, НЧ = (Ор  Тно) / Фрч,
де Ор – обсяг робіт;
НО – норма обслуговування, виражена в таких самих одиницях, що й обсяг роботи;
Фрч – фонд робочого часу (за зміну, місяць);
Тно – норма часу обслуговування для відповідного періоду.
Після визначення планової чисельності і структури персоналу необхідно скласти баланс робочої сили і
визначити додаткову потребу з кожної категорії персоналу, яка визначається у вигляді облікового складу: Ч д =
(Чк – Чп) + (Чпл  ПВ) / 100,
де Чд – додаткова потреба у персоналі, осіб;
Чп і ЧК – облікова чисельність працівників на початок і кінець планового періоду, осіб;
Чпл – середньооблікова чисельність працівників у плановому періоді, осіб;
ПВ – планові втрати працівників, %.
 Загальну потребу у спеціалістах (Чс) можна розрахувати як суму (або різницю) чисельності спеціалістів на
підприємстві на початок планового періоду (Чсп) і величини додаткової потреби (або зменшення) спеціалістів
(Чсд): Чс = Чсп ± Чсд.

3. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що

виробляється одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік), або
кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання одиниці роботи чи
послуги).
Виробіток (В) – кількість виробленої продукції (обсягу робіт чи послуг), що припадає на одного
середньооблікового працівника за певний період; визначається методом прямого розрахунку:
В = О/Т, або В = О/Ч,
де О – обсяг виробленої продукції (виконаних робіт чи наданих послуг);
Т – затрати робочого часу;
Ч – середньооблікова чисельність працюючих.
Трудомісткість (Тр) – показник, що характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто обернена
величина виробітку): Тр = Т/О.
Методи вимірювання продуктивності праці залежать від специфіки виробництва:
 Натуральний метод: обсяг виробленої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних
одиницях.
 Трудовий метод: використання на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де
обсяг виробленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо-годинах.
 Вартісний (грошовий) метод: використання вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна,
реалізована, чиста продукція). Перевага – можливість порівняння різнорідної продукції із витратами на
її виготовлення на окремому підприємстві або в галузі.
Розмір чистої продукції розраховується як різниця між обсягом валової продукції і елементами
упредметненої праці, тобто витратами на сировину, матеріали, напівфабрикати, паливо, енергію,
амортизаційні відрахування: ОЧП = ОВП – МВ,
де ОЧП – обсяг чистої продукції;
ОВП – обсяг валової продукції;
МВ – матеріальні витрати.
Види трудомісткості в залежності від складу затрат праці:
1. Технологічна трудомісткість (ТТ), яка включає всі затрати праці основних робітників:
ТТ = ТВ + ТП,
де ТВ – затрати праці основних робітників-відрядників;
ТП – затрати праці основних робітників-почасовиків.
2. Трудомісткість обслуговування (ТОб) – всі затрати праці допоміжних робітників.
3. Виробнича трудомісткість (ТВнр) – всі затрати праці основних і допоміжних робітників:
ТВнр = ТТ + ТОб.
4. Трудомісткість управління (ТУ) – затрати праці керівників, спеціалістів, службовців.
5. Повна трудомісткість (Т) – трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:
Т = ТТ + ТОб+ТУ, або Т = ТВ + ТП + ТОб+ТУ, або Т = ТВнр+ТУ.
Види трудомісткості за характером і призначенням:
1. Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання
певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами.
2. Фактична трудомісткість визначає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або
виконання певного обсягу робіт.

3. Планова трудомісткість характеризує затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання
певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів,
передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.
Фактори зростання продуктивності праці на підприємствах:
 матеріально-технічні (вдосконалення техніки, застосування нових видів сировини);
 організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, вдосконалення системи управління);
 економічні (вдосконалення методів планування, систем оплати праці);
 соціальні (створення відповідного психологічного клімату, нематеріальне заохочення);
 природні умови і географічне розміщення підприємств.
Планування продуктивності праці здійснюється методом прямого розрахунку і пофакторним методом.
Планування продуктивності праці методом прямого розрахунку (ППпл.) – визначення планового рівня
продуктивності праці шляхом ділення запланованого обсягу випуску продукції (виконаних робіт, наданих
послуг) у вартісному виразі на планову чисельність персоналу основної діяльності:
ППпл = Опл / Чпл,
 де Опл – плановий обсяг випуску продукції, грн.;
Чпл – планова чисельність промислово-виробничого персоналу, осіб.
Планування продуктивності праці поширеним методом – розрахунок зростання продуктивності праці через
економію чисельності працівників під впливом різних факторів.
Основний показник всіх планово-економічних розрахунків – вихідна чисельність персоналу основної
діяльності (Чвих): Чвих = Опл / ППбаз, або Чвих = Чбаз  Кпло / 100,
де Опл – плановий обсяг випуску продукції, грн.;
ПП6аз – продуктивність праці (виробіток) за базовий період, грн.
Чбаз – чисельність промислово-виробничого персоналу за базовий період, чол.;
Кпло – зростання обсягу виробництва за плановий період, %.
Приріст продуктивності праці від вивільнення чисельності за рахунок кожного фактора (ППі):
ППі = Еі  100 / (Чвих – Езаг),
де Еі – економія чисельності працюючих за даним фактором, осіб;
Чвих – вихідна чисельність працюючих, осіб;
Езаг – загальна економія чисельності промислово-виробничого персоналу, осіб.
Величина зростання продуктивності праці в цілому за рахунок дії усіх факторів (ПП):
ПП = Езаг  100 (Чвих – Езаг).

4. Планування зарплати включає планування фонду зарплати і середньої зарплати.

Плановий фонд зарплати (ФЗП) – вся сума коштів, що виділяється для оплати праці працівників за виконану
роботу і відпрацьований час, а також суми виплат і доплат, які передбачені державними законодавчими
актами і діючими преміальними системами у запланованому періоді.
Вихідні дані для визначення розміру планового ФЗП персоналу: виробнича програма; трудомісткість
продукції; чисельність працівників за категоріями, професіями і кваліфікацією; тарифна система; штатний
розпис працівників, спеціалістів, службовців; законодавча база України.
ФОП на основі нормативів його приросту:
ФОПпл = ФОПбаз  (100 + Но  Опр + Нпл  ППпр + Нв  Впр) / 100,
де ФОП – ФОП у базовому періоді;
баз

Но, Нпп, Нв – нормативи приросту ФОП, відповідно за приріст обсягів виробництва, продуктивності праці і
зниження витрат на 1 грн. продукції;
Опр, ППпр, Впр – відповідно приріст обсягів виробництва, продуктивності праці, зниження витрат на одну
гривню продукції.
ФОП на основі нормативного методу: ФОПпл=0пл  Н,
де Опл – плановий обсяг виробництва продукції у вартісному виразі;
Н – норматив затрат зарплати промислово-виробничого персоналу на 1 грн. вартості продукції.
Укрупнений плановий ФОП: ФОПпл = ФОПбаз  Кпло / 100  Еі  ЗП,
де Еі – зміна чисельності працівників під дією основних техніко-економічних чинників, осіб;
Кпло – темп зростання обсягу виробництва (обсяг виробництва в плановому періоді по відношенню до
базового), %;
ЗП – середня зарплата одного працівника у плановому періоді, грн.,
ФОП = ЗП  Чпл,
де Ч – планова чисельність працівників, осіб.
пл

Прямий ФЗП робітників-погодинників (ФЗП): ФЗПплрп = ГТСі  Чплрп  Тпл,

де п – кількість груп робітників-погодинників різних розрядів;
ГТСі – годинна тарифна ставка робітників-погодинників і-го розряду;
Чплрп – планова чисельність робітників-погодинників і-го розряду;
Тпл – корисний фонд робочого часу одного середньооблікового робітника в плановому періоді.
 Тема 9. Класифікація та планування витрат виробництва
Зміст лекції
1. Мета і завдання розробки плану собівартості продукції.
2. Класифікація витрат і групування витрат за економічними елементами.
3. Складання зведеного кошторису витрат на виробництво і планової калькуляції.

1. Мета планування собівартості – економічно обґрунтоване визначення величини витрат, необхідних у

плановому періоді для виробництва кожного виду і всієї промислової продукції підприємства, які відповідає
вимогам щодо якості.
Мета розробки плану витрат підприємства – визначення планових економічно обґрунтованих витрат щодо:
 валового, товарного і реалізованого обсягу господарської діяльності з виробленої продукції (наданих
послуг, виконаних робіт, придбаних товарів);
 здійснення загальногосподарського управління підприємством;
 виконання господарських операцій по збуту продукції;
 сплати податкових платежів;
 здійснення капітальних інвестицій;
 виконання господарських операцій у сфері фінансової діяльності.
Вихідні дані для планування витрат:
 планові обсяги виробництва, придбання і реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) у натуральному і
вартісному виразах;
 обсяги капітальних інвестицій щодо забезпечення обсягів господарської діяльності;
 норми витрат матеріальних ресурсів для здійснення господарської діяльності;
 ціни на матеріально-технічні ресурси та послуги сторонніх організацій, необхідних для господарської
діяльності;
 облікові ціни підприємства на ресурси, необхідні для здійснення господарської діяльності;
 норми затрат праці, розрахунки чисельності і професійного складу працівників, умови оплати їх праці,
що визначаються на підприємстві;
 економічні нормативи;
 плани організаційно-технічних заходів.
Результати планових розрахунків виражаються показниками абсолютної величини, відносного рівня і
динаміки витрат, що обчислюються для одиниці або до загального обсягу випуску певного виду продукції і
продукції, що реалізується.
Абсолютна величина витрат – її сума на плановий або звітний період.
Відносний рівень витрат – відношення витрат до обсягу продукції.

2. Витрати підприємства є комплексним показником, в якому при плануванні повинна бути відображена
велика кількість факторів, що впливають на його рівень.
Зовнішні фактори: зміна цін на ресурси, які підприємство одержує від постачальників; зміна розмірів min
зарплати і обов'язкових платежів.
Внутрішні фактори: зміна продуктивності праці; зміна трудомісткості і матеріаломісткості продукції.
Таблиця 1. Класифікація витрат для потреб планування.
Ознаки Види витрат
1. Місце виникнення на Зведені по підприємству, структурних підрозділах, цехах, дільницях,
підприємстві центрах витрат, центрах відповідальності
2. Об'єкти господарської За об'єктами господарської діяльності (продукція, роботи, послуги,
діяльності господарські процеси, деталі, замовлення)
3. Характер виробництва Основне, допоміжне, обслуговуюче виробництво
4. Зв'язок з обсягами господарської
Постійні, змінні, умовно-постійні, умовно-змінні
діяльності
5. Спосіб перенесення витрат на
Прямі, непрямі
об'єкт
6. Час виникнення Витрати минулого періоду, звітного періоду, майбутніх періодів

Вхідні витрати (залишок готової продукції на початок звітного періоду),

7. По відношенню до джерел
поточні витрати (виробнича собівартість готової продукції звітного
покриття
періоду), вихідні витрати (собівартість реалізованої продукції)

8. За калькуляційними ознаками За елементами витрат, за статтями калькуляції

9. Місце здійснення контролю За місцями формування, за центрами відповідальності

10. Можливість регулювання Регульовані, нерегульовані

11. Мета формування Визначення собівартості, прибутку, оцінка альтернативного варіанту

Звичайні, основні, операційні, інвестиційні, фінансові, надзвичайні,
12. Вид діяльності
виробничі, адміністративні, збутові, постачання, невиробничі
13. За єдністю складу
Одноелементні, комплексні
(однорідністю) витрат
14. За календарними періодами Поточні, довгострокові, одноразові
15. За доцільністю витрачання Продуктивні, непродуктивні

3. Витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), групуються за статтями калькуляції:

 сировина і матеріали;
 купівельні напівфабрикати і комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх
підприємств та організацій;
 паливо й енергія на технологічні цілі;
 зворотні відходи (вираховуються);
 основна зарплата;
 додаткова зарплата;
 відрахування на соціальні заходи;
 витрати на утримання і експлуатацію устаткування;
 загальновиробничі витрати;
 втрати від браку;
 інші виробничі витрати;
 попутна продукція (вираховується).
Витрати на виробництво продукції у вартісному виразі формують її виробничу собівартість.
Послідовність планування витрат:
 складання кошторису витрат і калькулювання собівартості продукції і послуг допоміжних цехів;
 складання баланс розподілу продукції і послуг допоміжного виробництва за калькуляційними
напрямами і за внутрішньозаводськими підрозділами-споживачами;
 складання кошторису витрат на утримання і експлуатацію устаткування, загальновиробничих і інших
виробничих витрат за цехами основного виробництва з наступним узагальненням їх по підприємству;
 калькулювання виробничої собівартості одиниці продукції за видами;
 складання зведеного кошторису витрат на виробництво з розрахунками до нього.
Планова (нормативна) калькуляція – розрахунок планової (нормативної) собівартості одиниці продукції,
здійснений за статтями витрат.
В сучасних економічних умовах ціна реалізації: Ц=ВС+АВ+ВЗ+П+ПДВ,
де Ц – ціна;
ВС – виробнича собівартість продукції (робіт, послуг);
АВ – визнані адміністративні витрати;
ВЗ – витрати на збут продукції;
П – сума прибутку.
 Тема 10. Фінансове планування на підприємстві
Зміст лекції
1. Зміст і завдання фінансового плану.
2. Принципи фінансового планування.
3. Основні елементи оперативного фінансового планування.
4. Планування потреби у фінансових ресурсах.
5. Формування планів оновлення продукції.
6. Інвестиційне планування для техніко-економічного обґрунтування планових нововведень.

1. Фінансування – залучення необхідних коштів для покриття потреби підприємства в основному і

оборотному капіталі.
Внутрішнє фінансування – за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток,
амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здавання в оренду майна.
Зовнішнє фінансування – за рахунок коштів, не пов'язаних з діяльністю підприємства: внески власників,
кредит, зобов'язання боржників, державні субсидії.
Для об'єктивної оцінки поточних і майбутніх фінансових потреб на підприємстві складається фінансовий
план, тобто план формування, розподілу і використання фінансових ресурсів.
Основна мета – взаємоузгодження доходів і витрат у плановому періоді.
При перевищенні доходів над витратами сума перевищення спрямовується до резервного фонду.
При перевищенні витрат над доходами, визначається сума дефіциту фінансових ресурсів, яку можна
одержати за рахунок кредитів, позик, випуску цінних паперів.
Фінансові плани за тривалістю дії:
 довгострокові (перспективні) на період 3-5 років із розбивкою по роках;
 поточні (на рік із розбивкою по кварталах);
 оперативні (на квартал із розбивкою по місяцях).
Розділи фінансового плану:
 джерела формування і надходження коштів;
 приріст активів підприємства;
 повернення залучених коштів;
 витрати, пов'язані з внесенням обов'язкових платежів до бюджету і державних фондів;
 покриття збитків минулих періодів.
Основні завдання фінансового планування:
 забезпечення виробничої і інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;
 визначення напрямків ефективного вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання;
 виявлення і мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок поліпшення використання
матеріальних, трудових і грошових ресурсів.

2. Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показників дохідної і витратної частини.

Фінансове планування – визначення обсягу фінансових ресурсів, необхідних для виробничо-господарської
діяльності підприємства, а також джерел їх надходження.
Принципи фінансового планування: наукова обґрунтованість; використання засобів обчислювальної
техніки; єдність фінансових планів; безперервність; стабільність, тобто незмінність показників фінансових
планів.
У процесі планування визначається: дохід від реалізації продукції і інший операційний дохід.
Витрати, пов'язані з основною діяльністю, розраховуються за функціями:
 виробництво – розраховуються виробнича собівартість продукції;
 управління – розраховуються необхідні адміністративні витрати;
  витрати на збут продукції – розраховуються витрати підприємства, пов'язані з реалізацією продукції.
Інвестиційна діяльність – придбання і реалізація тих необоротних активів, а також фінансових інвестицій,
які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.
Фінансова діяльність – діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу
підприємства.
Звичайна діяльність – будь-яка основна діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або
виникають унаслідок її проведення.

3. Оперативне фінансове планування – складання і використання платіжного календаря, який складають на

квартал із розбивкою по місяцях або на місяць із розбивкою по декадах.
У платіжному календарі:
 відображається весь грошовий обіг підприємства, основна частина якого проходить через
розрахунковий, валютний, позиковий і інші рахунки підприємства в банку.
 фіксуються всі види грошових платежів і надходжень підприємства незалежно від їх джерел і
напрямків використання;
 показана можливість фінансовим службам забезпечити оперативне фінансування, виконання
розрахункових і зобов'язань, фіксувати поточні зміни платоспроможності підприємства;
 вказана конкретизація поточного фінансового плану;
 контролюється платоспроможність підприємства.
Касовий план – план обороту готівки підприємства, необхідний для контролю за їх надходженням і
витрачанням.

4. Капітал – сума коштів, необхідна для започаткування і здійснення виробництва (діяльності).

Авансований капітал – грошова сума, яка вкладається власником у певне підприємство з метою одержання
прибутку. Він витрачається на придбання засобів виробництва і найом робочої сили.
Основний капітал – частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці і обертається
протягом кількох періодів виробництва.
Оборотний капітал – та частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання на ринку предметів
праці і оплату праці робочої сили.
Потреба в оборотних коштах є одним із об'єктів фінансового планування.
Метод прямого розрахунку забезпечує розробку обґрунтованих норм і нормативів на кожному підприємстві
з урахуванням багатьох факторів, які пов'язані з особливостями постачання, виробництва та реалізації
продукції.
Визначення потреби в оборотних коштах здійснюється через їх нормування:
 у разі заниження – можливі перебої у постачанні й виробничому процесі, зменшення обсягу
виробництва та прибутку, виникнення прострочених платежів і заборгованості, інші негативні явища в
господарській діяльності;
 у разі надлишку – нагромадження надмірних запасів сировини, матеріалів; послаблення режиму
економії; створення умов для використання оборотних коштів не за призначенням.
Для забезпечення безперервного процесу виробництва і реалізації продукції на підприємстві створюються
виробничі запаси. У складі виробничих запасів найбільшу питому вагу мають сировина, матеріали й покупні
напівфабрикати.
Норматив оборотних коштів для цих запасів: НОК = ОВМ,
де НОК – норматив оборотних коштів для сировини, матеріалів і покупних напівфабрикатів, грн.;
ОВ – одноденні витрати сировини, матеріалів, напівфабрикатів, грн.;
N – норма оборотних коштів, днів.
Норматив оборотних коштів для готової продукції (НГП) визначається як добуток норми оборотних коштів
у днях (N) і одноденного випуску товарної продукції в плановому році за виробничою собівартістю (ТП):
НГП=ТПN.
Для визначення min суми грошових коштів, які потрібні підприємству для виробничо-господарської
діяльності у плановому році, застосовується метод оборотності грошей:
1. Оборотність грошових коштів: ОГК = 360 діб / Тц.об,
де ОГК – оборотність грошей, кількість оборотів за рік;
Тц.об – цикл обороту грошей, кількість днів між купівлею сировини, матеріалів і надходженням виручки від
продажу готової продукції.
2. Мin необхідна сума грошових коштів: ГКmin = Вр / ОГК,
де ГКmin – min сума грошових коштів, тис. грн.;
Вр – річні витрати на купівлю матеріалів, заробітну плату, дивіденди, тис. грн.
 Тема 11. Характеристика та планування податків
1. Зміст, функції та призначення податків.
2. Класифікація податків та податкових платежів.

1. Податки - це обов'язкові платежі, які встановлює держава для юридичних і фізичних осіб з метою
формування централізованих фінансових ресурсів, що забезпечують державні потреби.
Крім податків є інші форми акумуляції грошових коштів до бюджетів та інших державних фондів:
1) плата (за що?) (плата за спеціальне використання природних ресурсів, землю) - обумовлює певну
еквівалентність відносин платника з державою - платник перераховує кошти до бюджету, одночасно
отримуючи можливість використання певних ресурсів чи послуг;
Розмір плати залежить від розміру ресурсів, що використовуються, а надходження плати
державі визначається державною власністю на ці ресурси.
2) збори (на що?) (відрахування у Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, внески у
фонд сприяння зайнятості) - передбачають цільове призначення платежів - вказані надходження вводяться
для фінансування конкретних цілей.
3) інші платежі - фінансові санкції та штрафи, кошти від продажу державної та комунальної
власності, гранти, добровільні пожертвування.
Зміст податків реалізується через їх функції:
1) фіскальна - за допомогою податків формуються фінансові ресурси держави, що дає їй можливість
виконувати свої функції. Податки виступають основним джерелом доходів бюджетів різних рівнів і мають
бути:
а) постійними - означає, що податки повинні надходити до бюджету рівномірно протягом року в чітко
встановленні строки;
б) стабільними, тобто мати високу ступінь гарантії того, що передбачені ЗУ «Про бюджет» на
поточний рік доходи будуть отримані в повному обсязі.
в) рівномірно розподілені у територіальному розрізі.
2) регулююча - за допомогою податків держава може стимулювати чи стримувати темпи виробництва,
збільшувати чи зменшувати накопичення капіталу та платоспроможність населення, сприяти вирішенню
соціальних проблем.
3) стимулююча - за допомогою податків, пільг та санкцій держава стимулює технічний прогрес,
збільшення робочих місць, капітальні вкладення та розвиток підприємництва.
4) перерозподільча - за допомогою податків здійснюється перерозподіл сукупного доходу
суспільства.
5) контрольна - дає можливість кількісно відобразити податкові надходження та співставити їх з
потребами держави в фінансових ресурсах.
Соціально-економічний характер податку проявляється в одночасному існуванні податку як
фіскального інструменту формування дохідної частини бюджету, а також як інструменту економічного
регулювання вартісних пропорцій розподілу ВВП. В цьому і проявляється природа податку.

2. Податки можна класифікувати за наступними ознаками:

1) за формою оподаткування:
 - прямі податки - встановлюються безпосередньо щодо платників, їх розмір залежить від масштабів
об’єкта оподаткування. До прямих належать всі прибуткові та майнові податки.
- непрямі податки - сплачуються не виробником, а споживачем. Такі податки не зменшують об’єкту
оподаткування, а збільшують ціну товару (ПДВ, акцизний збір, мито).
2) за економічним змістом об’єкта оподаткування:
- податки на доходи - стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб (податок на прибуток
підприємств, податок на доходи фізичних осіб);
- податки на споживання - сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні (непрямі
податки).
- податки на майно - встановлюються щодо рухомого та нерухомого майна (податок на нерухоме
майно,транспортний податок).
3) в залежності від рівня державних структур, які встановлюють податки:
- загальнодержавні податки - встановлюються вищими органами влади (в Україні ВРУ) держави і є
обов’язковими до сплати за єдиними ставками на всій території країни, незалежно від того, до якого бюджету
(державного чи місцевого) вони зараховуються.
- місцеві податки та збори - обов’язкові платежі, які встановлюються місцевими органами влади і є
обов’язковими до сплати за встановленими ставками тільки на певній території. Місцеві податки та збори
надходять виключно до місцевих бюджетів.
Сьогодні в Україні нараховується загальнодержавних податки та збори:
1) податок на прибуток підприємств;
2) податок на доходи фізичних осіб;
3) податок на додану вартість;
4) акцизний податок;
5) екологічний податок;
6) рентна плата;
7) мито;
Місцеві податки та збори.
1. До місцевих податків належать:
1) податок на майно (податок на нерухоме майно, відмінне і від земельної ділянки, плата за землю,
транспортний податок)
2) єдиний податок.
3. До місцевих зборів належать:
1) збір за місця для паркування транспортних засобів;
2) туристичний збір.
3. Місцеві ради обов’язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки,
єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

У фіскальній практиці існує 3 варіанти запровадження місцевих податків:

1) місцеві органи влади базового рівня управління встановлюють місцеві податки згідно з переліком
та в межах граничних розмірів, які затверджуються найвищим органом влади в державі;
2) встановлення місцевих податків як надбавки до загальнодержавних (США)
3) повна автономія запровадження місцевих податків (Італія, Японія).

4) за способом стягнення:
- розкладні податки - спочатку встановлюються в загальній сумі відповідно до потреб держави в
доходах, а потім цю суму розкладають на окремі частини по територіях;
- окладні (квотарні) податки - передбачають встановлення спочатку ставок, а відтак і розміру
податку для кожного платника окремо. Загальна величина податку формується як сума платежів
окремих платників.
5) за способом зарахування податкових надходжень:
- закріплені - обов’язкові платежі, які закріплені за певним рівнем бюджетної системи;
- регулюючі - можуть надходити до різних бюджетів (акцизний збір).
6) за суб’єктом оподаткування:
 - податки з юридичних осіб (податок на прибуток, комунальний податок);
- податки з фізичних осіб (податок на доходи фізичних осіб);
- змішані (плата за землю,транспортний податок ).
7) по відношенню до джерела сплати:
- податки, що включаються у валові витрати та собівартість;
- податки, що включаються в ціну товару;
- податки, що сплачуються з прибутку або капіталу.

Тема 12. Планування прибутковості підприємства

Зміст лекції
1. Теоретичні аспекти визначення прибутковості підприємства.
2. Методи розрахунку прибутку.
3. Характеристика показників прибутковості підприємства.
4. Порядок розрахунку основних показників оцінки фінансового стану підприємства.

1. Прибуток – та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й

комерційну діяльність підприємства.
Види прибутку:
 Валовий прибуток (збиток) – різниця між чистим доходом від реалізації продукції (товарів, робіт,
послуг) і собівартістю реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг).
 Прибуток (збиток) від операційної діяльності – алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого
операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут, інших операційних витрат.
 Фінансовий результат від операційної діяльності – алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної
діяльності, фінансових і інших доходів (прибутків), фінансових і інших витрат (збитків).
 Прибуток від звичайної діяльності – різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування
і сумою податків із прибутку. Збиток від звичайної діяльності дорівнює збитку від звичайної
діяльності до оподаткування і сумі податків на прибуток
 Чистий прибуток (збиток) – алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності і
надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку і податків з надзвичайного прибутку
 Обліковий прибуток (збиток) – сума прибутку (збитку) до оподаткування, визначена в
бухгалтерському обліку і відображена у Звіті про фінансові результати за звітний період.
 Податковий прибуток (збиток) – сума прибутку (збитку), визначена за податковим законодавством
об'єктом оподаткування за звітний період.

2. На підприємствах виробничої сфери можуть бути застосовані три методи розра хунку прибутку від
реалізації продукції: прямого розрахунку, за показником витрат на 1 грн. продукції, економічний
(аналітичний) метод.
При методі прямого розрахунку прибуток розраховується за окремими видами продукції, що виробляються і
реалізуються:

,
де Попер – операційний прибуток від реалізації планового обсягу продукції, грн.;
Прі – прибуток від реалізації і-го виробу, грн.
Розрахунок прибутку на основі показника витрат на 1 грн. продукції може застосовуватись по підприємству
в цілому з розрахунку прибутку від випуску і реалізації всієї продукції. Передбачається використання даних
про виробничі витрати, реалізацію продукції за попередній період, а також очікувану їх зміну, що
прогнозується в наступному періоді.
Економічний (аналітичний) метод дає змогу визначити загальну суму прибутку і вплив на неї зміни окремих
чинників: обсягу виробництва (реалізації) продукції; собівартості продукції; рівня гуртових цін і
рентабельності продукції; асортименту та якості продукції.

3. Прибутковість підприємства вимірюється двома показниками – прибутком і рентабельністю.

Отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу:
1. Розподіл прибутку.
 2. Розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємства після здійснення
платежів у бюджет.
Елемент, який має важливе значення в плануванні прибутку – точка беззбитковості («поріг
рентабельності»), тобто така виручка від реалізації, при якій підприємство не має збитків, але ще не має і
прибутків. При цьому витрати підприємства дорівнюють його доходам:

де Впост – постійні витрати, грн.;

Взм – змінні витрати на одиницю продукції, грн.;
Ц – гуртова ціна, грн.
Рентабельність – відносний показник ефективності роботи підприємства, який у загальній формі
обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів).

Рентабельність активів
*100.

Рентабельність власного капіталу .

Рентабельність акціонерного капіталу .

Рентабельність продукції

*100.
Прибуток на звичайну акцію :

,
де П – прибуток, грн.;
Пд – сплачені податки, грн.;
ДПА – дивіденди на привілейовані акції, грн.;
КЗА – кількість звичайних акцій, грн.
Цінність акції:
РЦА – ринкова ціна акції, грн.
Рентабельність акції:

Доа – дивіденд на одну акцію, грн.

Ра

4. Порядок розрахунку основних показників оцінки фінансового стану підприємства.

Коефіцієнт автономії
Ка =

Кфс =
Коефіцієнт фінансової стійкості

Коефіцієнт мобільності
Км =

Коефіцієнт заборгованості
Кз =

Коефіцієнт ділової активності

Кд.а. =
Коефіцієнт ефективності
використання фін. ресурсів Кеф. рес. =
 Кім =
Коефіцієнт іммобілізації

Км =
Коефіцієнт модернізації

Клікв. =
Коефіцієнт ліквідності

Тема 13. Виробничий процес, типи та методи організації виробництва

Зміст лекції
1. Характеристика і принципи виробничого процесу.
2. Типи виробництв на підприємстві.
3. Потоковий вид виробничих процесів.
4. Непотоковий вид виробничих процесів.
5. Структура виробничого циклу.

1. Виробничий процес – сукупність взаємопов'язаних дій людей, засобів праці та природи,

потрібних для виготовлення продукції. Основними елементами виробничого процесу є процес праці,
предмети та засоби праці.
Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес – сукупність дій по зміні та
значенню стану предмета праці.
За призначенням виробничі процеси поділяються на основні, допоміжні та обслуговуючі.
Основні процеси – це процеси безпосереднього виготовлення основної продукції) підприємства,
яка визначає його виробничий профіль, спеціалізацію і поступає на ринок як товар для продажу.) Всі
процеси у ряді виробництв поділяються на стадії: обробну, випускну (складальну). Разом вони
створюють основне виробництво. До допоміжних належать процеси виготовлення продукції, яка
використовується на самому підприємстві для забезпечення правильного протікання основних
процесів.
Виробничий процес і окремі його операції повинні бути раціонально організовані у просторі і
часі. Принципи: спеціалізація, пропорційність, паралельність, прямоточність, безперервність,
ритмічність, автоматичність, гнучкість, гомеостатичність.

1. Типи виробництв на підприємстві по випуску продукції:

- одиничне – виготовляється і ремонтується широка номенклатура продукції в невеликій кількості;
 - серійне – виготовляється і ремонтується широка номенклатура періодично повторюваної
продукції; розділяють великосерійне, середньосерійне, дрібносерійне;
- масове – характеризується виготовленням у великій кількості тих самих виробів, протягом
тривалого часу.

2. Потокове виробництво – найбільш раціональна форма організації виробництва, засноване на

ритмічній повторюваності погоджених у часі основних і допоміжних операцій, виконуваних на
спеціалізованих робочих місцях, розташованих по ходу технологічного процесу. Ефективна
діяльність потокового виробництва – досягнення ритмічності виробництва, збільшення випуску
продукції, підвищення якості, зменшення втрат робочого часу. Для визначення економічного ефекту
виробництва використовуються показники річного економічного ефекту:
Т= К , Ер= П1-По ,
П1-По К
де Т – строк окупності, рік;
К – розмір капітальних вкладень, грн.;
П1-По – приріст прибутку в порівнянні з базою, грн.
Ер – коефіцієнт ефективності капітальних вкладень, значення якого повинно порівнюватися з
нормативним значенням коефіцієнта Ен, який установлений Міністерством Економіки України на
рівні=0,15-0,16.
Для визначення економічного ефекту будівництва використовуються показники річного
економічного ефекту:
Т= К , Ер=Ц – СВ .
Ц – СВ К
Види потокових ліній:
- безперервно-потокова лінія використовуються в масовому чи великосерійному виробництві;
- переривані-потокові лінії – застосовується в тих випадках, коли не вдається при проектуванні
потокової лінії досягти синхронності операцій; повне завантаження робочих місць може бути
досягнута шляхом застосування багатоверстатного обслуговування чи сполучення професій при
можливості виконання одним робітником двох чи декількох подібних операцій;
- перемінно-потокові лінії – використовуються в серійному виробництві: випускається кілька
виробів, конструктивно і технологічно подібних.
Основні параметри потокових ліній: такт, ритм, якість робочих місць, довжина робочих зон,
швидкість руху конвеєра.
- Такт потокової лінії (Time of production line) – інтервал часу, за який сходять з лінії вироби,
що рухаються один за одним.
- Ритм потокової лінії (Rhythm of production line) – інтервал часу, за який сходить з потокової
лінії відповідна транспортна партія виробів одного і того ж виду. 

3. Непотоковий вид виробничих процесів характерний для одиничних типів виробництва з

непостійною номенклатурою виробів. Ознаки:
- на робочих місцях, як правило, обробляються різноманітні за конструкцією і технологією
виготовлення предмети праці. Кількість кожного з них є невеликою і недостатньою для повного
завантаження устаткування;
- робочі місця розміщуються за однотипними технологічними групами без відповідного зв'язку з
послідовністю виконання операцій. Наприклад, групи токарних, фрезерних, свердлильних та інших
верстатів;
- предмети праці переміщуються в процесі обробки за складними маршрутами. Це великою
мірою впливає на збільшення перерв між операціями;
- предмети праці часто поступають на проміжні склади і чекають звільнення робочого місця для
виконання наступної операції.
Непотоковий метод може застосовуватись і в серійному виробництві відповідно до номенклатури
й асортименту виробів. Залежно від кількості виробів і їх номенклатури непотоковий метод може
мати різні модифікації. За умов одиничного виробництва він здійснюється переважно у формі
одинично-технологічного методу. Процес обробки предметів праці проходить індивідуально згідно з
наведеним вище порядком одиницями або невеликими партіями. У серійному виробництві цей метод
набуває форми партіонно-технологічного або предметно-групового.
 
4. Виробничий цикл – календарний період часу, протягом якого виріб або партія виробів, що
обробляються, проходять усі операції виробничого процесу або певної його частини і
перетворюються на завершений продукт.
Інтервал календарного часу від початку першої виробничої операції до закінчення останньої
називається тривалістю виробничого циклу в часі, яка вимірюється в днях, годинах, хвилинах,
залежно від виду виробу та стадії оброблення.
Структура виробничого циклу:
1. Робочий час:
1.1 Основні операції – оброблювальні, складальні, заготівельні.
1.2 Допоміжні операції – транспортні, контрольні.
2. Час перерв:
3.1 Міжзмінні перерви.
3.2 Міжопераційні перерви.
3.3 Перерви пов’язані з режимом роботою підприємства.
Технологічний цикл обробки партії предметів на одній операції: Тm = n x t/ M,
де Тm – технологічний цикл в одиницях часу, хвилин;
n – кількість предметів у партії;
t – тривалість обробки одного предмета;
М – кількість робочих місць, на яких виконується операція.

Тема 14. Організація трудових процесів і робочих місць

Зміст лекцій
1. Сутність і завдання організації праці.
2. Поділ і кооперація праці на підприємстві.
3. Обслуговування робочих місць.
4. Характеристика умов праці.
5. Характеристика робочого часу і режиму праці і відпочинку.

1. Організація праці – сукупність технічних, організаційних, санітарно-гігієнічних заходів, що забезпечують

ефективніше використання робочого часу, устаткування, виробничих навичок і творчих здібностей кожного
члена колективу, усунення важкої ручної праці і здійснення сприятливих впливів на організм людини.
Мета організації праці складається з двох взаємопов’язаних частин: підвищити дохідність підприємства або
коефіцієнт корисної дії робочої системи, тобто виробляти більшу кількість продукції належної якості при
низьких витратах; гуманізувати працю шляхом зниження високого навантаження на працівників та
підвищення безпеки праці.
Основні практичні завдання організації праці:
 розроблення і поліпшення процесів, методів та умов праці;
 проектування і раціоналізація робочих місць, машин, інструментів, допоміжних засобів, процесів
обробки предметів праці з урахуванням характеру трудових процесів.
Об’єкт організації праці: робочі системи (робочі місця) або системи праці різної величини, ієрархічного
рівня і складності.

2. Поділ праці – відокремлення різних видів робіт, які являють собою часткові процеси створення
продукції і закріплення їх за робочими місцями, дільницями виробничого процесу. Форми поділу праці на
підприємстві: операційна, функціональна, технологічна, професійно-кваліфікаційна.
Поділ праці на виробництві нерозривно пов’язаний з кооперацією праці, яка передбачає певні
співвідношення і взаємодії видів праці.
 Кооперація праці – об’єднання виконавців для скоординованої участі в одному або різних, але пов’язаних
між собою процесах праці. Виходячи з конкретних організаційно-технічних умов і особливостей виробництва,
на підприємстві основні форми кооперації праці: міжцехова, внутрішньоцехова і внутрішньодільнична.
Велике значення для організації трудових процесів має встановлення раціональних меж поділу і
кооперації праці.

3. Робоче місце – частина виробничої площі, яка оснащена всім необхідним устаткуванням, інструментом,
пристроями і призначена для виконання трудових операцій певної частини виробничого процесу.
Кожне робоче місце має свою специфіку, пов’язану з особливостями організації виробничого процесу,
різноманітністю форм конкретної праці у виробництві:
За типом виробництва – одиничне, серійне масове.
За числом виконавців – індивідуальне, колективне.
За кількістю змін – однозмінне, багатозмінне.
За місцем розташування – у приміщенні, на відкритій місцевості, на висоті, під землею.
За кількістю обладнання, що обслуговується – одноверстатне, багатоверстатне.
За видом операцій – основне, допоміжне.
За ступенем рухомості – рухоме, стаціонарне.
За рівнем механізації і автоматизації – ручне, механізоване, напівмеханізоване, автоматизоване.
Організація робочого місця – створення певного комплексу організаційно-технічних умов для
високопродуктивної і безпечної праці. 
Основні напрями в організації робочих місць: раціональна спеціалізація; ефективне розміщення
устаткування, оснащення предметів праці; освітлення робочої площі; обслуговування; умови безпечної і
високопродуктивної праці.
Робоча зона – тримірний простір, що обмежується досяжністю рук у горизонтальній і вертикальній
площинах з урахуванням повороту корпуса на 180° та переміщення робітника на один-два кроки. У цій зоні
розташовуються знаряддя та предмети праці, що постійно використовуються в роботі.
Під системою обслуговування розуміють регламентацію обсягів, термінів і методів виконання
допоміжних робіт із забезпечення робочих місць усім необхідним.
Завдання обслуговування полягає в скороченні або усуненні затрат праці основних робітників, у
забезпеченні вільного під’їзду міжопераційного і внутрішньоцехового транспорту безпосередньо до робочого
місця для доставки необхідних компонентів.

4. Умови праці – сукупність взаємопов’язаних виробничих, санітарно-гігієнічних, психофізіологічних,

естетичних і соціальних чинників конкретної праці, які визначають стан виробничого середовища та
впливають на здоров’я і працездатність людини.
Працездатність визначається здатністю людини виконувати певну роботу протягом заданого часу і
залежить від чинників як суб’єктивного (настрій, ставлення до праці), так і об’єктивного (стать, вік, стан
здоров’я, рівень кваліфікації, тощо) характеру.
Працездатність проявляється у підтримці заданого рівня діяльності протягом певного часу і
обумовлюється двома основними групами факторів – зовнішніми і внутрішніми.
Зовнішні – інформаційна структура сигналів (кількість і форма подання інформації), характеристика
робочого середовища (зручність робочого місця,освітленість, температура і т.п.), стосунки в колективі.
Внутрішні – рівень підготовки, тренованість, емоційна стійкість.

5. Важливим завданням у поліпшенні організації праці є встановлення найдоцільніших режимів праці та

відпочинку. Режим роботи підприємства передбачає кількість змін на добу, тривалість зміни в годинах,
тривалість робочого тижня і загальний час роботи підприємства протягом календарного періоду (доба, місяць,
квартал, рік). Виходячи з цього режими праці та відпочинку підрозділяються на внутрішньозмінні, добові,
тижневі й річні.
Внутрішньозмінні режими праці та відпочинку – порядок чергування часу роботи та відпочинку протягом
робочої зміни.
Добовий режим праці та відпочинку організовують з урахуванням закономірності добового ритму
фізіологічних процесів людини; передбачає встановлення змінності роботи, часу початку і закінчення роботи в
змінах і тривалості змін. Добовий режим роботи підприємства може бути однозмінний, двозмінним,
трьохзмінним або четирехсменним.
Тижневий (місячний) режим праці та відпочинку включає графік виходів на роботу (графік змінності);
визначається кількістю робочих і неробочих днів і годин за тиждень (місяць), порядком чергування робочих
днів і днів відпочинку, чергуванням роботи в різні зміни.
Режим праці та відпочинку регулюється Кодексом законів про працю України. Робоче місце за умовами
праці оцінюється з урахуванням впливу всіх чинників виробничого середовища і трудового процесу на
працюючих.
 Тема 15. Організаційне-виробниче забезпечення якості та конкурентоспроможності продукції
Зміст лекції
1. Якість продукції та методи її визначення.
2. Конкурентоспроможність продукції та методи її визначення.
3. Організація технічного контролю ні підприємстві.

1. Якість – сукупність характеристик об'єкта щодо його спроможності задовольняти встановлені і

передбачувані потреби.
Об'єкт –загальне поняття, що може бути індивідуально описане і розглянуте, тобто включає не
тільки продукцію, а й діяльність або процес, організацію або особу.
Властивість продукції – об'єктивна здатність, що виявляється під час створення, експлуатації або
споживання виробу.
При оцінці рівня якості використовують методи:
Диференціальний метод заснований на безпосередньому використанні одиничних показників;
простий, дозволяє виявити відставання або випередження по кожній властивості, що становить
якість, а звідси – визначити шляхи подальшого поліпшення якості товару. Але не дає
однозначної відповіді на питання про перевагу того чи іншого товару, оскільки практично завжди за
одними якісним параметрам краще одна з них, а по інших – інша. Однозначну відповідь можна
отримати лише тоді, коли всі показники оцінюваного товару краще або гірше базових. В інших
випадках необхідно подальше дослідження рівня якості іншими методами.
Комплексний метод заснований на розрахунку комплексного показника, може бути
представлений головним, середньозваженими або інтегральним показниками.
Головний показник характеризує основне або одне з основних складних властивостей товару,
що залежить від ряду його важливих простих властивостей.
Отримана за допомогою головного показника характеристика якості має реальний зміст,
відображає основні техніко-експлуатаційні властивості товару і дає найважливішу оцінку її якості. 
 Середньозважений показник заснований на використанні математичних методів визначення
середньої величини одиничних показників.
За допомогою інтегрального показника можна не тільки однозначно оцінити якість виробу, а й
дати оцінку його конкурентоспроможності.
Експертний метод – має за мету оцінити якість продукції на основі інтуїції та досвіду експертів.

2. Під конкурентоспроможністю продукції заведено розуміти сукупність її властивостей, що

відображає міру задоволення конкретної потреби проти репрезентованої на ринку аналогічної
продукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати якісь вагомі
переваги над виробами інших товаровиробників.
Конкурентоспроможність товарів закладається ще на стадії проектування. У процесі
виробництва матеріалізуються найважливіші (визначальні) елементи конкурентоспроможності
виробів: якість і витрати.
Конкурентоспроможність виробу визначається його здатністю завоювати перевагу
покупця. Якщо покупець (споживач) вибирає з ряду конкуруючих товарів конкурентний товар, то,
значить, саме цей товар має найбільш високу конкурентоспроможність.
При оцінці вигідності покупець оцінює не витрати на створення товару, а його вартість (ціну
придбання).
Для оцінки конкурентоспроможності інтегральний показник якості (конкурентоспроможність)
розраховується з урахуванням витрат на придбання, що включають її ціну, а також витрат на
транспортування і монтаж.
При оцінці конкурентоспроможності техніки побутового призначення, а також іншої продукції
(продуктів харчування, одягу тощо), крім оцінки економічної ефективності, не меншу, а іноді й
основне значення мають соціальні, ергономічні, екологічні та інші показники якості. У цих випадках
для оцінки конкурентоспроможності продукції застосовуються комплексні методи, аналогічно
комплексним методам оцінки якості.

3. Технічний контроль якості продукції – перевірка відповідності продукції чи процесу, від якого
залежить якість продукції, встановленим технічним вимогам; комплексна система оцінки якості
продукції, яка охоплює сукупність контрольних операцій, які виконуються на усіх стадіях
виробництва від контролю якості сировини, матеріалів, напівфабрикатів, які надходять на
підприємство, комплектуючих приладів і виробів, до випуску готових виробів, а також контроль
обладнання, технологічного оснащення тощо.
Основне призначення технічного контролю – запобігання можливим відхиленням від вимог
нормативної документації, що може призвести до браку продукції.
Головні функції технічного контролю:
 контроль технічної і нормативної документації і знань цієї документації виконавцями;
 вхідний контроль сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, які
надходять на підприємство;
 контроль продукції у процесі виробництва;
 інспекційний контроль виробництва;
 контроль обладнання, технологічного оснащення, вимірювального й ріжучого інструменту,
засобів контролю і вимірювання;
 контроль за дотримуванням технологічної дисципліни і наглядання за процесами, які
визначають якість продукції, що виготовляється;
 постійний аналіз стану технологічних процесів і рівня якості, характеристик й причин
виявлених дефектів та вироблення заходів з усунення відхилень;
 контроль за виконанням заходів, рекомендацій і рішень з питань якості продукції.
Технічний контроль є невід'ємною частиною виробничого процесу. Його виконують різні служби
підприємства залежно від об'єкта контролю. Якість готової продукції та її напівфабрикатів
контролює відділ технічного контролю (ВТК).
Головне завдання ВТК – запобігання випуску продукції, яка не відповідає вимогам стандартів,
технічних умов, еталонів, технічної документації, договірним умовам, а також укріплення
виробничої дисципліни і підвищення відповідальності усіх ланок виробництва за якість продукції,
що випускається.
 Тема 16. Комплексна підготовка виробництва випуску нової продукції
Зміст лекції
1. Визначення нової продукції.
2. План оновлення продукції.
3. Стадії підготовки виробництва нового виробу.
4. Розрахунок показників при процесі виробництва нового виробу.
1. Нова продукція – вироби, що виготовляються вперше, також модернізовані вироби, що
отримали нові якісні характеристики.
Проблема планування освоєння нового продукту включає технічну розробку виробу і комплекс
організаційно-економічних заходів, що направлені на задоволення запитів споживачів і збільшення
рентабельності підприємства.
Імовірність невдачі нової продукції – це фактор, що супроводжує процес освоєння нових
виробів на будь-якому підприємстві.
Причини невдач, які спіткають нові продукти:
 недостатній аналіз ринку;
 дефекти самого продукту;
 більш високі, як передбачалося, витрати;
 нечітке визначення термінів;
 конкуренція;
 недостатні зусилля в маркетингових дослідженнях;
 слабкість збутового підрозділу та інші.

2. Основний фактор успіху нового продукту – наявність на підприємстві ефективної системи

планування, що охоплює всі етапи розробки продукту.
 План оновлення продукції складається на основі завдань стратегічного плану:
 якісні та структурні зміни «портфеля» продукції підприємства;
 економічна ефективність виробництва нової (оновленої) продукції;
 норми і нормативи;
 виробництво та реалізація продукції;
 матеріально-технічне забезпечення виробництва нової продукції;
 персонал і оплата праці;
 витрати виробництва нової продукції, прибуток, рентабельність.
Випуск нової продукції містить великий комплекс робіт, що отримав назву «Підготовка
виробництва».

3. Стадії підготовки виробництва нового виробу:

1. Науково-дослідні роботи по створенню продукції – комплекс досліджень, що проводиться з
метою отримання обґрунтованих вихідних даних, принципів та шляхів створення нової або
модернізації продукції, що випускається.
2. Дослідно-конструкторські розробки – комплекс робіт по створенню конструкторської і
технологічної документації, виготовлення і використання дослідних зразків виробів.
3. Технічна підготовка виробництва – сукупність робіт, що забезпечує конструкторську і
технологічну готовність підприємств до випуску нового виробу заданого рівня якості при
встановлених строках, обсягах випуску та витратах. Технічна підготовка містить конструкторську
підготовку – передбачає процес створення комплекту конструкторської документації, необхідної для
виготовлення, її принципів експлуатації; технологічна підготовка містить роботи по створенню та
удосконаленню технологічних процесів, оформленню необхідної документації, проектуванню та
виготовленню технологічної оснастки.
4. Освоєння виробництва – складова частина постачання продукції на виробництво, що включає
обробку і перевірку підготовленого технологічного процесу та оволодіння практичними прийомами
виготовлення продукції. Освоєння виробництва є кінцевою стадією всієї підготовки виробництва,
після чого починається серійний або масовий випуск продукції.

4. На основі встановлених нормативів трудомісткості робіт може бути розрахований цикл

(тривалість) кожного етапу технічної підготовки виробництва у календарних днях (Тц):
Тц = (і  к2  к3) / (Чі  Тзм  кв.н)
де і – трудомісткість стадії (етапу), людино-годин;
Чі – чисельність робітників, які одночасно. виконують дану стадію (етап) робіт, осіб;
Тзм – тривалість зміни, годин;
кв.н – коефіцієнт виконання норм;
к2 – коефіцієнт, який враховує додатковий час на узгодження, затвердження, внесення змін у
технічну документацію та ін., що не передбачені нормативами (к2 = 1,1 ÷1,5);
к3 – коефіцієнт переведення робочих днів у календарні;
к3 = Дк / Др
де Дк – число календарних днів у плановому році.
Др – число робочих днів у плановому році;
Кількість виконавців визначається на основі практичних розрахунків. Якщо величина Тц задана,
то за вищенаведеною формулою визначається кількість виконавців.
Після цього розробляється основний плановий документ – генеральний план-графік технічної
підготовки виробництва нового виробу, який визначає послідовність робіт і загальну тривалість
циклу технічної підготовки виробництва.