Тема 2.

Формування педагогічної техніки учителя

фізичної культури
1. Поняття «педагогічна техніка» та основні помилки в роботі
учителя початківця;
2. Зовнішній вигляд, техніка рухів учителя фізичної культури;
Управління емоційним станом;
3. Культура мовлення учителя фізичної культури;
4. Педагогічна гнучкість учителя фізичної культури.
 1. Поняття педагогічна техніка та основні помилки в роботі учителя
початківця
1.1. «Поняття педагогічна техніка»
В секретах успіху вчителів-майстрів виявляється відточеність прийомів
педагогічного впливу, майстерна постановка і вирішення
найрізноманітніших практичних завдань. Важлива роль тут належить
спеціальним умінням: мобілізації учнів на інтенсивну пізнавальну діяльність,
вміння ставити запитання, спілкуватись з колективом і окремою особистістю,
вести спостереження, володіти своїм настроєм, голосом, мімікою, рухами.
«Вихованець сприймає вашу душу і ваші думки не тому що знає, що у вас в
душі, а тому що бачить вас, слухає вас», – говорив А.С. Макаренко.
Педагогічна техніка якраз сприяє гармонічній єдності внутрішнього
змісту діяльності учителя і зовнішнього його виразу. Майстерність педагога
– в синтезі духовної культури і педагогічно доцільної зовнішньої виразності.
Педагогічна наука відводить педагогічній техніці службову роль і не
зводить до неї сутність педагогічної майстерності. Але не можна кидатися і в
іншу крайність. Не зневажливість технікою, а оволодіння нею перетворює
педагогічну техніку в тонкий інструмент вирішення важливих педагогічних
завдань, що стоять перед учителем.
В поняття «педагогічна техніка» прийнято включати наступні групи
компонентів. Перша група компонентів пов’язана з умінням педагога
управляти своєю поведінкою. Володіння своїм організмом (міміка,
пантоміміка); управління емоціями, настроєм (зняття лишньої психічної
напруги, створення творчого самопочуття); соціально-перцептивні здібності
(увага, спостережливість, уява); техніка мовлення (дихання постановка
мовлення, дикція, темп мовлення).
Друга група компонентів педагогічної техніки, пов’язана з умінням
впливати на особистість і колектив, розкриває технологічну сторону процесу
виховання і навчання. Дидактичні, організаторські, конструктивні,
комунікативні уміння, технологічні прийоми постановки вимог, управління
педагогічним спілкуванням, організація колективних творчих справ
складають основу даної групи компонентів.
Чи знаєте ви, як виглядає ваше обличчя в хвилину радості, гніву,
розчарування, здивування, нудьги, засмучення? Це зовсім не дрібниці!
Уміння розмовляти правильно і виразно, уміння жестом, мімікою, поглядом
виразити свої почуття і відносини, уміння управляти своїм психічним
станом, бачити себе зі сторони в значній мірі визначає успішність
педагогічного спілкування.
 Якщо учитель володіє педагогічною технікою, то зуміє найбільш повно
розкрити, виразити все багатство своєї особистості в тій мірі, звичайно, в
якій він цим багатством володіє. Якщо ж педагог не володіє цими уміннями,
то навіть усе хороше і цінне, що є у вчителя, буде приховано від учнів, він не
здатний зацікавити учнів справою, ні вплинути особистим прикладом.
1.2. Основні помилки в роботі вчителя початківця
В педагогічній діяльності, нажаль, допускається багато почилок як у
викладанні, так і в міжособистісних відносинах. Помилки властиві далеко не
кожному учителю початківцю. Тим не менш, вони зустрічаються доволі
часто і тому потребують спеціального розгляду, а також практичних
рекомендацій з метою їх уникнення і подолання.
Комунікативні помилки відносяться до манери поведінки учителя
(дивиться в сторону, на протилежну стіну, на стелю, з’являється надмірна
жестикуляція); зневага власною гігієною; відсутність відчуття такту.
Помилки, що стосуються дисципліни: відсутність чітких правил,
надмірно жорстокий стиль, невиправдана поблажливість, надмірне
захоплення індивідуальним підходом – працює тільки із слабкими чи з
сильними учнями; школярі представленні як безлика маса.
Постановка голосу: розмовляють надто тихо, а в класі можуть бути
слабочуючі діти чи надто голосно, переходячи на крик; надто швидко чи
повільно; використовує зайві складні слова.
Усі ці помилки заважають педагогу ефективно впливати на учнів.
Ліквідація їх в процесі навчання у ВНЗ – одне із найважливіших завдань
підготовки учителя до керівництва навчально-виховним процесом.

2. Зовнішній вигляд, техніка рухів учителя фізичної культури

Зовнішній вигляд вчителя. Перше, що сприймає учень – це

інформація, яка йде від зовнішнього вигляду і манер вчителя, тобто «іміджу»
педагога.
«Імідж» в перекладі з англійської означає «образ», який включає: одяг,
міміку, ходу, поставу, жести, манери, голос людини.
Зовнішній вигляд вчителя, безумовно, створює робочий або неробочий
настрій на уроці, полегшує або ускладнює спілкування з учнями, сприяє або
створює перепони у взаєморозумінні. Костюм вчителя сприймається
школярами і як показник шанобливого або зневажливого ставлення до них.
Зовнішній вигляд вчителя завжди повинен сприяти вирішенню
педагогічного завдання – ефективному впливу на формування особистості
школяра.
 Міміка. Міміка – мистецтво висловлювати свої думки, почуття,
настрій, стан рухом м’язів обличчя. Часто-густо вираз обличчя і погляд
здійснює на учнів сильніший вплив, ніж слова. Жести і міміка, підвищуючи
емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню.
Обличчя, як і увесь зовнішній вигляд, виражає впевненість, схвалення,
осуд, незадоволення, радість, захоплення, байдужість, зацікавленість,
обурення. Широкий діапазон почуттів виражає посмішка, що свідчить про
духовне здоров’я і моральну силу людини. Виразні деталі міміки – брови та
очі. Підняті брови виражають подив, зсунуті – зосередження, нерухомі –
спокій та байдужість, якщо в русі – захоплення. Мімічні вирази несуть біля
70% інформації, тобто очі, погляд, обличчя людини здатні сказати більше,
ніж вимовлені слова. Чоло, брови, рот, очі, ніс, підборіддя – це частини
обличчя, які виражають основні людські емоції: страждання, гнів, радість,
здивування, страх, відвертість, щастя, інтерес, смуток тощо.
Естетична виразність вчителя виявляється і в зібраності, стриманості в
рухах, у скупому, виправданому жесті, у поставі і в ході. Вчителю
протипоказана метушня, неприродність жестів, кволість. Навіть в тому, як
він входить до дітей, як пройдеться по спортивному залу – у всіх цих
«дрібничках» сила його впливу на школярів. У всіх ваших рухах, жестах,
погляді діти повинні відчувати стриману силу, дуже велику впевненість в
собі. Саме такий – спокійний, привітливий, впевнений – вчитель найбільш
виразний як людина та найбільш сильний як вихователь.
Пантоміміка – це рухи тіла, рук, ніг. Вона допомагає виділяти
головне, малює образ. Гарна, виразна постава вчителя фізичної культури
виражає внутрішній стан особистості. Пряма хода, зібраність говорить про
впевненість вчителя у своїх силах, знаннях. У той же час сутулість, опущена
голова, кволі руки свідчать про внутрішню слабкість людини, її
невпевненість у собі.
Вчителю необхідно виробити манеру правильно стояти перед учнями
на уроці. Усі рухи і пози повинні притягувати учнів своєю витонченістю і
простотою. Естетика пози не терпить поганих звичок. Не слід розкачуватися
назад-вперед, переступати з ноги на ногу, вертіти в руках сторонні предмети
(свисток, ключі), потирати ніс, почухувати голову, смикати себе за вухо,
спиратися на стіну спортивної зали. Жест вчителя повинен бути обмеженим і
стриманим, без різких широких замахів і гострих кутів. Бажані круглі жести
та скупа жестикуляція.
Техніка мови. Процес правильного сприйняття учнями навчального
матеріалу залежить від досконалості мови вчителя.
 Діти особливо чутливі до мовних даних вчителя. Неправильна вимова
будь-яких звуків викликає у них сміх, монотонна мова навертає нудьгу, а
невиправдана інтонація, гучна патетика у задушевній бесіді сприймається як
фальш і викликає недовіру до вчителя.
Дихання. Дихання виконує фізіологічну функцію – забезпечує
життєдіяльність організму. Але одночасно воно виступає і енергетичною
базою мови. Мовне дихання називається фонаціонним (від грецької phono –
звук). У повсякденному житті, коли наша мова переважно діалогічна,
дихання не викликає складнощів. Але на уроках, особливо коли вчителю
необхідно багато говорити, пояснювати матеріал, нетреноване дихання дає
про себе знати: може збільшитися пульс, почервоніти обличчя, з’явитися
задишка. Із чотирьох існуючих видів для мовного дихання використовують
діафрагмально-реберне дихання, яке здійснюється за рахунок зміни обсягу у
поздовжньому та поперечному напрямах внаслідок скорочення діафрагми,
міжреберних дихальних м’язів, а також черевних м’язів.
Голос. Для голосу вчителю необхідна, насамперед, сила звуку. Сила
залежить від активності роботи органів мовного апарату. Чим більший тиск
повітря, що вдихається через голосову щілину, тим більша сила звуку.
Важливою умовою гучності голосу є його політність. Цим терміном
фахівці визначають здібність посилати свій голос на відстань та регулювати
гучність, що особливо важливо для вчителя фізичної культури.
Істотне значення мають гнучкість і рухливість голосу, уміння легко
змінювати його, підкоряючись змісту, слухачам. Рухливість голосу – це зміна
його за висотою. Висота – тональний рівень голосу. Діапазон – об’єм голосу.
Кордони його визначаються найвищим і найнижчим тонами. Звуження
діапазону веде до появи монотонності.
Добре поставленому голосу властиве багатство тембрального
забарвлення. Тембр – забарвлення звуку, яскравість, а також його м’якість,
теплота, індивідуальність. У звучанні голосу завжди присутній основний тон
та низка обертонів, тобто додаткові звуки більш високі за частотою, ніж в
основному тоні. Чим більше цих додаткових тонів, тим яскравіша,
барвистіша, соковитіша звукова палітра людського голосу.
Дикція. Для вчителя фізичної культури чіткість вимови – професійна
необхідність, що сприяє правильному сприйняттю його мови. Дикція – це
виразність і чіткість у вимові слів, складів і звуків.
Удосконалення дикції пов’язане, насамперед, з відпрацюванням
артикуляції – рухів органів мови. Цьому слугує спеціальна артикуляційна
гімнастика, яка включає, по-перше, вправи для розминки мовного апарату,
по-друге, вправи для правильного відпрацювання кожного голосного та
приголосного звуку.
Ритміка. Швидкість в цілому і тривалість звучання окремих слів,
складів, а також пауз у поєднанні з ритмічною організованістю, розміреністю
мови складають її темпоритм.
Швидкість мови залежить від індивідуальних якостей вчителя, змісту
його мови та ситуації спілкування. Чим важливіше слово, текст, тим
повільніша мова.
Важку частину матеріалу вчитель висловлює у повільному темпі, у
подальшому можна говорити швидше. Обов’язково уповільнюється мова,
коли потрібно сформулювати той або інший висновок – визначення, правило,
принцип, закон. Слід враховувати і ступінь збудження учнів. Чим більше
збуджений учень, тим повільніше і тихіше слід говорити вчителю.
Для досягнення виразності звучання слід майстерно користуватися
паузами, логічними та психологічними. Без логічних пауз мова безграмотна,
без психологічних – безжиттєва. Паузи, темп та методика мови у сукупності
складають інтонацію. Монотонна мова викликає нудьгу, знижує увагу та
інтерес. Мова вчителя повинна приваблювати своєю природністю, мовними
засобами і, на відміну від звичайної бесіди, бути контрастною, виразною.

3. Управління емоційним станом

Управління емоційним станом. Діяльність під пильним наглядом

вчителів, дітей, батьків, тобто «на виду» відображається на злагодженості
думок вчителя, стані його голосового апарату, фізичному самопочутті (ноги
стають «дерев’яними», руки як палки), психічному стані (страшно бути
смішним, здаватися невмілим). Все це вимагає знань та умінь здійснювати
психофізичне налаштування на майбутній урок, управляти своїм емоційним
станом під час спілкування. Умови для розвитку цього такі: глибоке
усвідомлення соціальної ролі своєї професії, розвиток відчуття обов’язку,
педагогічна зіркість, емоційна чуйність, а також потяг до самоаналізу та
адекватної самооцінки.
4. Культура мовлення учителя фізичної культури
4.1. Внушаюча сила слова
Орторське мистетство досягло високого рівня ще в Стародавньому
світі:Єгипті, Асиро-Вавилонії, Індії, Китаї. Відомо, що жерці були
майстерними ораторами. Однак батьківщиною красномовства вважається
Стародавня Греція, тут почала закладатися його теорія. Риторика вважалась
навіть «царицею мистецтв» – її вплив був настільки сильним на вирішення
державних справ, настільки ефективно вона впливала на почуття і розум
людей.
До V ст. До н. е., коли цілком склалася культура ораторської мови,
стало очевидним, що завдання оратора потрійне:
1. роз’яснити (щось);
2. спонукати (до певного мислення, рішення, а тим більше до дії);
3. доставляти слухачам задоволення.
Причому «потішання слухачів» свіжою і сміливою думкою і
благородними почуттями, напричлад, добра і справедливості,
громадянського обов’язку і патріотизму, вважалось особливо важливим
завданням оратора.
Грецькі ритори майстерно володіли правилами у формами усного
мовлення, законами логіки, особливо суджень і доказів. Такі оратори, як
Георгій, Ісей, Есхіл, Філократ і особливо Демосфен, уміли вселити свої
думки і почуття масі людей, нерідко спонукаючи їх до практичних дій.
Усе сказане вкзує на необхідність цілеспрямованого розвитку
ораторського мистецтва. Ця робота складна і багатогранна. Ще Марк Туллій
Цицерон відзначав: «Красномовство це дещо таке, що дається важче ніж
здається, і народжується з дуже багатьох знань і страждань».
В Росії питанням красномовства приділяли івагу М. Ломоносов,
Н.Кошанський, М.Спіранський в «Правилах вищого красносовства»
відзначає: «… красномовство це дар приголомшувати душі, переливаючи в
них свої пристрасті, і сповіщаючи їм образ своїх понять».
Чи потрібно дозволити, яке випадкове значення має живе слово,
особливо для педагога, чий обов’язок розуміти і впливати. Тільки людська
природа обдарувала здатністю розмовляти. І цей дар природній для нас, як
повітря, тямущо ми часто про нього навіть не думаєм. Між тим слово, мова –
це могутня сила здатна піднести людину до вершин щастя і повернути її в
пучину відчаю, подарувати їй радість і принести горе. Слово може
підтримати, втішити, вселити впевненість, вселити приємне. Але воно може
образити, збудити підозру, заплямувати, ранити і навіть вбити. Враховуючи
те, що В.А. Сухомлинський вказував, що «багато шкільних конфліктів,
нерідко закінчуються великою бідою, мають своїм джерелом невміння
учителя розмовляти з учнями».
Значення мовного спілкування для педагога дуже велике і має
теоретичне і практичне значення, так як розкриває уміння запевнити,
переконати, уміння навчити правильної мови.
Вселяючу силу слова яскраво демонструють різні письменники і поети
в своїх творах.
 «Словом можна вбити, словом можна врятувати, словом можна полки
за собою повести» – відзначає Вадим Шевнер.
Бразильський письменник Фигейдеро в своїй байці «Езоп» найбільш
широко розкриває усі сторони мови людини:
«Древньогрецький філософ Ксанф, пригощаючи начальника сторожі
Афін Агнотоса, наказав своєму рабу принести найкращу страву. Езоп подав
язик. На питання, чому Езоп вважає язик клащою стравою, він відповів:
4. Язик – це те, що нас об’єднує, коли ми розмовляємо. Без азика ми не
могли би передати наші думки. Язик – ключ науки, зброя правди і розуму.
Язик допомагає творити міста. Язиком виражається любов. Язиком вчать,
переконують, наставляють. Язиком моляться, роз’ясняють, співають. Язиком
описуютть, звеличують, доводять і стверджують. Язиком ми вимовляєм
священе слово «мати». Язиком ми говоримо «так». Язиком наказують
військам перемогти.
Після цього філософ наказав своєму рабу принести з ринку найгіршу
страву. І Езоп знову приніс язик. І на питання Ксанфа «Чому?». Езоп
відповів:
5. Язик – це найгірше, що є в світі. Це джерело усіх інтриг, початок усіх
чвар і винуватець усіх суперечок. Використовують язик безталанні поети, що
стомлюють нас на площах і філософи, що не вміють думати. Язик бреше,
приховує, лихословить, виражає боязкість, клянчить, осипає прокляттями,
підлабузнюється, знищує, клеветає, зраджує, спокушає. Язиком ми говоримо
«помри», «каналія» (нероба, мерзотник), «негідник». Язиком ми говоримо
«ні». Ось чому нема нічого гіршого ніж язик!»
Внушауча сила слова повинна використовуватись і в педагогічному
процесі, безпосередньо і виховних цілях. Галузь знань, яка займається
вивченням навіювання в процесі навчання, називається дидактогенією.
4.2. Особливості усного мовлення
Є два способи вираження думок – усний і письмовий. Вони
взаємопов’язані і, неодмінно, допомагають один одному. Але разом з тим,
хіба ми не спостерігаємо інколи, як людина, що вміє писати, ладно і
правильною літературною мовою, губиться при усному виступі, не може
ясно і зрозуміло сказати декілька слів? І навпаки, є не мало людей, які вдало
виступають публічно, але виявляються безпорадними у спробах передати ті
ж самі думки в письмовій формі.
Оскільки для вчителя і тренера важливим елементом професійної
майстерності є усне мовлення, необхідно розглянути деякі особливості.
Усне слово – це, перш за все, слово живе, виразне. Усне мовлення
відрізняється від писемного тим, що воно володіє специфічним арсеналом
засобів для передачі думок і почуттів. Слово майже завжди супроводжується
інтонацією, мімікою і жестикуляцією.
Монотонна мова, абсолютно позбавлена цих додаткових засобів
виразності, спостерігається дуже рідко, наприклад, при читанні документів
на суді, коли вимагається абсолютна об’єктивність викладення, відсутність
якої небуть оцінки матеріалу.
Жести, міміка, інтонація виконують дуже важливу функцію: через них,
той хто говорить передає своє відношення до предмету мови, через них
інколи він сповіщає слухачам те, що не можливо передати одним тількт
словом, те, що спеціалісти сценічного мистетства називають «підтекстом»,
чи мовною інтонацією.
Отже, перша відмінність усного мовлення від писемного – це
емоційний підтекст, інтонація. Інтонація дозволяє нам повно і яскраво
висловлюватись поряд зі словом, замість слова, всуперес слову.
Інтонацією управляють: тон, тембр, темп і і течія мовлення.
«Тон створює музику», – говорить францюзьке прислів’я. Іноді вся
сутність діла заключається в тоні, яким вимовляється фраза чи речення.
В звучанні мови зазвичай відображається внутрішній стан, того хто
говорить в момент вимовляння ним слів. Збагачена правдивою і
мприродньою мовною інтонацією, усне мовлення переконує і захоплює
сильніше. Якісні відтінки усного мовлення не мають кордонів: сумний,
радісний, гордий, принижений, зневажливий, добрий, злий, захоплюючий і т.
п.
Загальний тон ведення заняття передбачає емоційний пафос,
психологічний настрій, що з’являється в мовній виразності викладення
матеріалу, у вдалій жестикуляції викладача, що відображає стан його
внутрішньої активності.
Загальний тон припіднесення навчального матеріалу визначає одразу
декілька факторів:
1. Кожному конкретному змісту оптимально відповідає певний тон.
Недоліки, які при цьому спостерігаються:
– Зміст матеріалу має яскравий, конкретно-образний характер, а тон
викладення сухий, неемоційний, або навпаки, абстрактно-
теоретичний матеріал передбачає спокійний потік думки, а викладач
в свою чергу подає цого в підвищено-емоційних тонах. Школярі
зазвичай відчувають таку невідповідність, неагують на неї негативно.
2. Відношення самого викладача до змісту навчального матеріалу,
його внутрішня позиція. Це може бути відношення проникливості,
байдужості, щирої зацікавленості і старанності, що обов’язково придає
викладенню той чи інший тональний відтінок. Недоліки:
– факти чи події, що викладаються об’єктивно обумовлюють їх високу
позитивну оцінку, а відношення викладача до них негативне.
Наслідком цього бувають «занижений» тон викладання і
послаблення контакту з класом.
3. Система прийомів, умінь, засобів якими володіє викладач для
вираження ситуації, що утворилася і власної позиції (сюди відноситься,
наприклад, голосова експресія). Недоліки:
– слабкий голос, що не відповідає змісту, який повинен бути поданий
більш сильно;
– мовна монотонність, тоді коли зміст обумовлює необхідність
різноманітних голосових інтонацій;
– підклесленність форми викладання, що сприйпається школярами як
помилковий пафос.
4. Особистість викладача в цілому, його характер, темперамент,
сукупність ідейно-моральних форм, які своєрідно прикрашають викладене,
надаючи йому поважний, серйозний чи навпаки, іронічний тон. Недоліки:
– викладачу час від часу властиві такі якості, які обумовлюють явно
помилковий «менторський» по відношенню до класу тон. В такому
випадку реакція школярів майже завжди негатина, і вдповідно,
контакт неглибокий і нестійкий.
Тембр – індивідуальне звукове забарвлення голосу. Голос – це сукня
нашої мови, а сукня може пасувати і не пасувати, може бути маленькою і
вузькою або надто довгою і широкою, так і голос буває нечітким, різким,
горловитим, неприємним. Тембр голосу – явище вроджене, але це не означає,
що ним немоливо управляти. Голос проходить певну школу розвитку і
формування. На жаль для багатьох, ця школа обмежується наслідуванням в
дитячі роки, а між іншим, існують спеціальні, дуже прості і ефективні вправи
для розвитку голосу (прочитування звуків, проговорювання скоромовок,
читання віршованих рядків з конкретним чегуванням гучності і швидкості
вимовляння кожного окремого рядка).
Багатьом учителям важко об’єктивно судити про особливості свого
розвитку. Доводиться зтикатися з педагогами, що говорять в залі чи класі
надто тихо, при цьому учням важко розбирати сказане, чи зовсім нічого не
зрозуміло. В залі, де учні не чують слів викладача, виникає незрозуміле
переглядування і шум. Якщо вказувати вчителям на ці недоліки, то видно, що
вони як правило не усвідомлюють усієї серйозності положення. І це є
проблема. Перевірити рівень гучності свого голосу не важко. Достатньо
просто запитати школярів в строю, чи виразно вони чують те, що він
говорить. Окремих випадках учитель непримінно знижує голос, тим самим
змушуючи учнів слухати його уважніше. Однак, такий прийом не бажаний,
так як увага учнів повинна бути зосередженою на предпеті пояснення, а не на
голосі учителя. Іноді педагог проводить урок так, що його голос лунає на
весь зал, що також дуже стомлює. Існують деякі загальні рекомендації:
– під час промовляння матеріалу поза учителя повинна бути вільною,
не ускладнювати дихання;
– у невеликій аудиторії бажано намагатись створити «домашню»
природню інтонацію, «зберігати тишу», посилюючи голос тільки в
необхідних випадках;
– у великій аудиторії (спрортивний зал) необхідно розмовляти
голосно, але також слідкувати за тим, щоб залишалась можливість
для збільшення діапазону гучності. Не починати відразу дуже
голосно і взагалі граничну силу свого голосу використовувати в
самих крайніх випадках;
– виробити свій мовний стиль;
– знаючи недоліки свого голосу – підвищену гучність чи навпаки
слабкість, необхідно свідомо регулювати гучність, тренувати
гнучкість голосу, намагатись знизити неприємний ефект.
Експерименти і спеціальні дослідження показали, що процес
сприйняття мови відбувається не тільки через слуховий канал, але і через
наші мовні органи. Коли ми сприймаємо мову, то разом із тим хто говорить
ніби «мікропроговорюєм» її, виробляючи м’язеві скорочення, мікрорухи,
синхронно з тим, кого слухаєм (сприймаєм).
Психологами відзначена цікава закономірність: якщо співак співає з
напруженням, чи читець вимовляє свій монолог з голосовим
перевантаженням, то в залі обов’язково виникає «масовий кашель» , у
глядачів починає першіти в горлі чи з’являються неприємні відчуття в
гортані.
Темп мови – швидкість з якою промовляється текст. Іноді викладачі
говорять або надто швидко, або надто повільно. В першому випадку учні
просто не встигають зрозуміти про що говорить учитель. В другому – вони з
нетерпінням чекають, коли вже викладач продовжить пояснення матеріалу.
Через відсутність комунікативних навичок в мові учителя іноді виникають
непотрібні паузи і розриви. Може увійти в дурну звичну заповнювати їх
звуками «е-е-е». Другою негативною манерою може бути заповнення пауз
словами-паразитами чи навіть цілими фразами. Багато учителів не
усвідомлюють недоліків в своїй мові до тих пір поки їм на це не вкажуть. Але
як тільки ви почнете уважно слідкувати за собою, кількість слів-паразитів
зменшується.
Враховуючи особливості темпу мови, необхідно пам’ятати, що складну
частину матеріалу учитель повинен викладати уповільненим темпом.
Обов’язково уповільнюючи мовлення, коли потрібно сформулювати той чи
інший висновок – визначення, правило, принцип, закон. Голос учителя
повинен бути яскравим, звучним, чітким. І тут особливе місце займає дикція.
Дикція – це ясність і чіткість у вимовлянні слів, складів і звуків. Але
не слід вважати, що хороша дикція – це ретельне вимовляння кожного звуку,
наприклад, в таких словах, як «що», «звичайно». Необхідно слідкувати, щоб
не було звучання «крізь зуби», не ковтати закінчення слів. Існують нескладні
вправи для ліквідації шепелявості, картавості, вялості голосу.
І, насамкінець, плив мови. Щоб позбавитись від монотонності мови,
неохідно говорити природньо, як в житті. Відомий дослідник судової мови
П.С. Пороховщиков дає наступну пораду: «Остерегайтесь говорить
ручейком: вода стуится, журчит, лепечит и скользит по мозгам слушателей
не оставля в них следа. Чтобы избежать умомительного однообразия, надо
составить речь в таком порядке, чтобы переход от одного раздела к другому
требовал перемены интонации… Неверно взятый тон может погубить целую
речь».
Велику роль в мові відіграє логічний наголос – це звуковий жест, що
вказує. Виділяється монотонно-ударна інтонація, коли логічний наголос
ставлять майже на кожне слово. Така манера швидко стомлює слухачів,
монотонно-згасаюча – початок фрази вимовляється голосно, а потім іде спад,
голос згасає, і кінець слова ковтається.
Велика роль паузи. Паузою відділяється перехід від одного питання до
іншого. Корисно відділяти паузами найбільш важливі місця, висновки,
докази.
Друга особливість усного мовлення – імпровізація.
В письмовому мовленні можна ретельно обдумати кожну фразу, кожне
слово, замінити невдалі вирази більш правильними, точними, закреслити вже
написане і написати новий текст, перечитати іже закінчену роботу і внести в
неї будь-які виправлення.
В усному мовленні нічого подібного зробити не можна. Педагог може
скласти попередній план, може ясно уявити себе, про що він буде говорити,
може навіть написати текст, але коли він буде говорити перед класом, а не
читати попередньо складений текст, тобто дійсно користуватися усним
мовленням, йому необхіно буде шукати слова на ходу, в значній мірі
імпровізувати.
 А так як ми знаєм, що «слово не горобець – вилетить, не спіймаєш», то
повинні спрямовувати усі зусилля до того, щоб не сказати лишнього, і
виразити свої думки більш тактично, точно.
Якщо імпровізація неминуча, для всякого, навіть продуманого
мовлення (крім тих випадків, коли оратор запам’ятав продуманий текст
напам’ять і вимовляє його буквально, нібито читає напам’ять), то тим більше
потрібно сказати про виступ, що раніше не підготовлений. Найчастіше
імпровізація спосотерігається при неспоіванному обговоренні якого-небуть
питання. Наприклад, ви слухаєте доповідача і виступаючих в дебатах, і ви не
згодні з чимось і хочете заперечити. Але підготуватись ретельно не має часу.
Ви швидко продумуєте основне, що хочете говорити; можливо вспієте
скласти план, подумати з чого почати і чим закінчити, які висновки зроьити,
але все це – лише, в загальних рисах, без точних формулювань. Імпровізація
у вашій мові буде відігравати вирішальну роль. Ви швидко, в процесі мови,
повинні мобілізувати наявний матеріал і не втрачаючи ні секунди знайти для
нього словесну форму.
У імпровізації є свої переваги перед завчасно написаною промовою.
Необхідність в найкоротший термін підібрати необхідні думки і слова
створює в оратора емоційний, душевний підйом. Навіть спокійна людина,
виступаючи з промовою, в деякій мірі відчуває хвилювання, його мислення
стає більш інтенсивним, уява більш активною, відчуття більш сильними, авсе
це звичайно позитивно впливає на підбір слів і на виразність їх передачі.
Але імпровізація усної мови має і слабкі сторони, оскільки не завжди і
не всякий оратор може привести в стан готовності необхадний матеріал.
Буває, що оратор говорить путано, повторюється, засмічує мову
непотрібними словами. Це створює неприємне враження, часто викликає
колючі зауваження з боку слухачів. Щоб цього уникнути, необхідно
продумати мову, її основні положення, щоб таким чином створити міцний
фундамент для імпровізації. І звичайно, потрібно добре знати предмет про
який йде мова.
Третя особливість усного мовлення – безпосередність спілкування
оратора з слухачами, тобто контакт з аудиторією. Звичайно і писемне
мовлення, будь то твір школяра чи наукове дослідження, розраховане на
«аудиторію», на вчителя. Але читач існує лише в уяві.
Інше діло – в усному мовленні. Слухачі в певній мірі співрозмовники.
Вони зазвичай мовчки сприймають мову педагога, оратора, але реагують на
цю мову виразом обличчя, на якому можна прочитати запитання,
нерозуміння, зацікавленість., солідарність чи незгоду, навіть протест чи
обурення.
 Досвідчений педагог бачить цю реакцію аудиторії, слідкує за тим, що в
даний момент переживають його школярі і відповідно до цього
перебудовується, вносить в свою мову новий матеріал, нові інтонації.
Яскравою ілюстрацією в цій стороні усного мовлення можуть
слугувати згадки чеховського професора про те, що він читав лекції
студентам (розповідь «Скучная история»): «Когда я читаю лекцию, передо
мной полтораста лиц, непохожих одно на другое, и триста глаз, глядящих
мне прямо в лицо. Цель моя – победить эту «многоловную» гидру. Если я
каждую минуту, когда читаю, имею ясноэ представление о степени ее
внимания и о силе разумения, то она в моей власти.
Другой мой проивник во мне спмом. Это – безконечное разнообразие
форм, явлений и законов и множество ими обусловленых своих и чужих
мыслей. Каждую минуту я должен иметь ловкость выхватить из этого
громадного материала самое важное и нужное, и так же быстро, как течет
моя речь, облекать свою мысль в такую форму, котрая была бы доступна
разумению «гидры» и возбуждала бы ее внимание, причем надо зорко
следить, что бы мысли передавались не по мере ее накопления, а в известном
порядке, необходимом для правильной компоновки картины, какую я хочу
нарисовать.
Далее, я стараюсь, чтобы моя речь была литературна, определения
кратки и точны, фраза возможно проста и красива. Каждую минуту он
должен осаживать себя и помнить, что в моем распоряжении имеется только
час и сорок минут. Одним словом, работы не мало. В одно и тоже время
приходится изображать из себя ученого, и педагога, и оратора, и плохо дело,
ести оратор победит в вас педагога и ученого или наоборот».
Загальні слова, загальні роздуми, стандарті штамповидні вирази, як
правило не торкають серця слухачів. Логічно витримана мова, але позбавлена
конкретики і свіжих, нових думок, повторюючи загальні місця, не може
слугувати взірцем.
Коли немає контакту з аудиторією мова тікає «в повітря».
На уроці учителю не слід тримати себе так, ніби він виступає з
ораторської трибуни. Він повинен говорити просто, розповідати , а не
пророчити. Для встановлення контакту найбільш доречна невимушена
манера спілкування з класом. Звертаючись до учнів, учитель повинен
якомога частіше звертатися по імені, це сприяє створенню благополучного
психологічного клімату.
Насамкінець дуже важливою умовою успішного використання усного
мовлення є уміння володіти своїми почуттями під час виступу. Інколи
школярі зустрічають нас не так, як ми припускали. Початок не був
захоплюючий, жарт нікогог не розвеселив, а на обличчях учителів замість
зацікавленості чи хоча б скептизму – відверта нудьга. Що ж робити?
Образитись, адже ви так ретельно готувались до заняття? Ні! Перестроїтись.
Витягнути з пам’яті найцікавіше, що б могло розрухати і зацікавити
школярів. Учительповинен контролювати свій гнів, не ображати і не
звинувачувати школярів в «тупості».
Отже знання власного усного мовлення дозволить педагогу
ціленаправлено вдосконалювати ораторські навики.
4.3. Культура мовлення
Культура мовлення слугує важливим показником духовного багатства,
культури його мислення і є могутнім засобом формування особистості
школяра. Словосполучення «культура мовлення» чи «мовна культура»
застосовується у трьох значеннях:
а) культура мови – це, перш за все, ознаки і властивості, сукупність і
система яких говорять про її комунікативну досконалість;
б) культура мови – це сукупність навичок і знань людини, що
забезпечують доцільне і неускладнене використання мови в цілях
спілкування;
в) культура мови – це галузь лінгвістичних знань про мову, як
сукупності і системі її комунікативних якостей.
Як бачимо, «культура мови» – це складне поняття. Педагог повинен
володіти нормами усного і писемного літературного мовлення, тобто
правилами вимовляння, наголосу, граматики, вживання слів. Досвідченні
викладачі постійно відчувають небезпеку, нерозуміння і спотвореного
розуміння учнями того, що сказано в бесіді і на уроці. Головний засіб
попередження і усунення цієї небезпеки – доступне, логічне і точне
пояснення термінів і слів. О.С. Пушкун цитував одне із висловлювань Р.
Декарта: «Объясняйте значение слов, и вы избавите человечество от
половины его заблюждений».
Вплив мови залежить від багатьох факторів. Лінгвіст Б.Н. Головін в
книзі «Основи культури мови» висуває наступні її компоненти:
– правильність: норми наголосу;
– правильність: норми граматики;
– точність;
– логічність;
– чистота;
– виразність;
– багатство, різноманітність;
– умственность;
 – мовні стилі.
Правильна постановка наголосу, є необхідною ознакою культурної,
грамотної мови. Є немало слів, вимовляння яких служить якби лакмусовим
папером рівня мовної культури. Часто достатньо почути від незнайомої
людини неправильний наголос в слові, щоб скласти не занадто утішну думку
про його освічченість, ступінь загальної культури, рівень інтелигентності.
Розділ присвячений правилам вимовляння і наголосу, в науці про мову
називається орфоепією. Саме слово орфоепія походить від грецького
«орфос» – «прямий», «правильний» і «епос» – «мова». Буквально орфоепія
означає «правильне вимовляння».
Граматична правильність мови – це нормативність у вживанні слів,
побудові словосполучень і речень. Часто зустрічаються помилки, пов’язані із
вживанням чисельників. В мові вчителя повинні переважати прості речення,
які легше сприймаються учнями.
Важливою ознакою культури мови є точнісь. Точність і виразність
мови досягається використанням багатьох засобів мови, наприклад,
синонімів. Синоніми – слова близькі по сенсу, але відрізняються один від
одного різними відтінками.
Знижує якість мовлення тавтологія – повторення одного і того ж
іншими словами. Наприклад «пам’ятні сувеніри», «вільна вакансія»,
«патріот своєї Батьківщини».
Мова педагога, тренера повинна бути не тільки правильною, але і
виразною, образною, емоційною. Це досягається умілим використанням
фразеологічного багатства до якого відносяться прислів’я, приказки, крилаті
вирази і слова («лебедина пісня», «ахілесова п’ята»). Фразеологізмі служать
засобом чіткої характеристики різних явищ дійсності, роблять мову яскравою
і виразною. Педагог повинен пам’ятати, що «мова без прислів’я, всеодно, що
їжа без солі». Посилюють виразність усного мовлення також стилістичні
фігури – епіт, алегорія, гіпербола, іронія, анафора, градація, інверсія та ін.

5. Педагогічна гнучкість учителя фізичної культури

Педагогічна творчість учителя фізкультури розглядається як

перетворювальна діяльність, спрямована на знаходження і застосування
нових, більш ефективних засобів та методів зміцнення здоров'я і всебічний
фізичний розвиток дітей з метою підготовки їх до життя, праці, захисту
Батьківщини.
Творчий підхід до своєї справи є необхідною умовою успішної роботи
вчителя фізкультури. Використання стандартних методів у його професійній
діяльності недопустиме тому, що об'єкти його праці (учні) характеризуються
своїми індивідуальними рисами, є неповторними особистостями. Кожний з
учнів відрізняється від інших за станом здоров'я, рівнем фізичної
підготовленості, ставленням до фізкультури. Крім того, організм, психіка,
духовний світ школярів безперервно розвиваються. За цих умов викори-
стання одного шаблонного методу стосовно до різних учнів гальмує їхній
розвиток. Отже, загальні методи потрібно пристосовувати до індивідуальних
особливостей школярів. Основу творчої діяльності вчителя фізичної культу-
ри становлять професійні знання, вміння та навички, об'єднані в систему
навчально-виховної роботи (технологію).
Творча діяльність розглядається з двох сторін — об'єктивної й
суб'єктивної. З об'єктивної точки зору вона характеризується такими
створеними вчителем засобами, методами, формами організації оздоровчої,
освітньої й виховної роботи, які раніше не застосовувалися в практиці інших
учителів фізкультури (винаходи, відкриття, раціоналізаторські
вдосконалення).
Суб'єктивна сторона творчості відбивається у продуктах діяльності,
які є новими тільки для даного вчителя, а в інших учителів вони вже існували
й використовувалися.
За характером протікання психічних процесів об'єктивні й суб'єктивні
сторони творчості нічим не відрізняються одна від одної. Учитель, який
відкриває для себе раніше відкрите іншими, однак невідоме йому, є такою ж
творчою особистістю, як і винахідник абсолютно нового продукту.
Професійна діяльність учителя фізичної культури може здійснюватися
на двох рівнях: репродуктивно-творчому і власне творчому.
Репродуктивно-творча діяльність учителя спрямована на засвоєння й
закріплення вже наявного досвіду роботи, набутого на даний момент іншими
вчителями фізичної культури. Для цього педагогу необхідно докласти
творчих зусиль — зрозуміти ідею досвіду, проаналізувати та узагальнити
його елементи, пристосувати чужий досвід до умов своєї школи.
Власне творчий рівень досягається у процесі знаходження
оригінальних (тобто таких, які не входять до досвіду інших) засобів і методів
розв'язання завдань фізичного виховання, створення нової системи
навчальної й позакласної роботи з фізкультури та ін.
Загалом, усі компоненти педагогічної діяльності (гностичний,
проективно-конструктивний, організаційний, комунікативний) можуть бути
вдосконалені учителем, що працює творчо. Меж вдосконаленню в організації
і проведенні навчально-виховної роботи не існує.
 У програмі з фізичного виховання немає жодної навчальної теми,
засоби й методи вивчення якої не потребували б поліпшення. Наприклад,
молодий учитель фізкультури у перший рік роботи у школі, вивчаючи з
учнями тему «Лазіння по канату в три прийоми», залучив їх до виконання
спеціальних вправ на самому канаті. Через деякий час він виявив, що,
повиснувши на канаті, школярі повільно засвоюють техніку правильного
обхвату каната ногами. Для усунення цього недоліку вчитель поставив поруч
з канатом стілець, з якого учні почали виконувати вправу. Це дало змогу
школярам приділити більше уваги опануванню техніки обхвату каната
ногами.
Однак, і за такої умови слабкі учні не можуть оволодіти цією вправою.
Тоді вчитель пропонує їм вивчати правильне положення ніг не на канаті, а з
гімнастичною палицею в положенні сидячи на лавці. Цей прийом забезпечує
можливість значно підвищити ефективність засвоєння учнями техніки
лазіння по канату. По-перше, набагато знижується тривалість навчання
правильного положення ніг на канаті; по-друге, техніку обхвату каната
ногами опановують водночас два навчальних відділення (10 чоловік); по-
третє, поліпшується якість виконання вправи, бо в нових умовах навчання
увага учнів зосереджується не на м'язових зусиллях, пов'язаних із
необхідністю утримання тіла у висі, а на правильному положенні ніг.
Найважливішою метою власне творчої діяльності вчителя фізичної
культури є опрацювання нових методів навчання. Однак, як свідчить
практика, такі методи винаходяться дуже рідко. Наприклад, новим методом,
розробленим за останнє десятиріччя в шкільній фізкультурі, є метод
«колового тренування».
У масовій практиці творчі зусилля вчителів фізичної культури
найчастіше реалізуються у створенні нових методичних прийомів навчання.
Методичний прийом — це складова частина, деталь методу навчання.
Так, метод «колового тренування» передбачає застосування такого
методичного прийому, як подача команд щодо початку роботи, зміна
снарядів з використанням записів на магнітофонну плівку. У досвіді творчо
працюючого вчителя з великим стажем роботи із спеціальності налічується
сотні оригінальних методичних прийомів, які дають йому можливість значно
підвищувати ефективність технічної і фізичної підготовки школярів. Подібні
прийоми необхідно накопичувати з кожної навчальної теми, включеної у
програму фізичного виховання. Методичні прийоми можуть бути винайдені
самим учителем або запозичені ним у інших педагогів. Велике значення для
збагачення вчителем свого арсеналу методичних прийомів має читання
відповідної літератури, відвідування відкритих уроків, участь у роботі
методичних об'єднань, у науково-практичних конференціях,
прослуховування лекцій, доповідей учених, методистів, передових учителів
фізичної культури, критичний аналіз і узагальнення досвіду своєї роботи з
метою створення нових прийомів навчання.
Вчителями-новаторами розроблено значну кількість цікавих
методичних прийомів. Кращі з них стають надбанням багатьох учителів-
творців.
Одним із перспективних шляхів істотного підвищення ефективності
навчально-виховної роботи з фізкультури є створення «банку» методичних
прийомів навчання з кожної теми, включеної в програму фізичного
виховання. Значне поширення цих прийомів серед учителів дало б змогу
зробити вагомий внесок у розвиток практики, методики і теорії фізичного
виховання, а в кінцевому підсумку сприяло б посиленню творчого
потенціалу вчителів фізкультури загальноосвітніх шкіл.
Великим стимулятором творчості педагога є прагнення до розв'язання
життєво важливих проблем у галузі навчання і виховання учнів. Якщо
вчителю не вдається це зробити за допомогою наявних у нього знань і
досвіду, він починає пошук нових, раніше не відомих йому, знань та способів
діяльності.
Одна із найважливіших проблем сучасної шкільної фізкультури
полягає в тому, щоб віднайти способи спонукання учнів до щоденних
самостійних занять фізичною культурою.
В основі педагогічної творчості лежить розвинуте мислення. Мислення
ж, за словами видатного психолога С.Л. Рубінштейна, являє собою рух знань
у голові. Самі по собі знання ще не породжують мислення, вони є лише
передумовою для розумової діяльності. Однак без знань мислення
неможливе. Встановлено, що будь-які знання через 5-7 років застарівають.
Тому проблема оновлення знань учителя фізичної культури завжди є ак-
туальною.
Серед різних джерел оновлення існуючих і набуття нових знань (участь
у роботі методичних об'єднань, періодичні перепідготовки на обласних
курсах удосконалення вчителів) головним залишається самоосвіта.
До основних форм самоосвіти належать такі:
1) самостійне вивчення науково-методичної літератури;
2) систематичне ознайомлення з новими публікаціями за
спеціальністю (газети, журнали, методичні листи, рекомендації, розробки,
матеріали теоретичних досліджень з фізкультури і суміжних з нею наук —
анатомії, фізіології, біохімії, біомеханіки та ін.).
3) написання рефератів, виступи з повідомленнями перед учителями
фізичної культури;
4) вивчення передового досвіду вчителів фізкультури;
5) самостійний вибір і прослуховування лекцій, доповідей з
актуальних питань теорії й методики фізичного виховання;
6) критичний аналіз чужого і власного досвіду, впровадження у
практику своєї роботи ефективних прийомів навчання й виховання школярів
на уроках і під час позакласної діяльності з фізкультури;
7) кожний учитель-професіонал розробляє самостійно чи з допомогою
методиста програму самоосвіти.
Нижче наводиться орієнтовний перелік основних пунктів такої
програми:
1) теорія фізичного виховання;
2) методика навчальної роботи з фізкультури;
3) методика позакласної роботи з фізкультури;
4) анатомо-фізіологічні й біохімічні основи фізичного виховання;
5) дотримання гігієнічних вимог під час виконання фізичних вправ,
ознайомлення із засобами і прийомами лікувальної фізичної культури;
6) педагогічний контроль за станом здоров'я і навчальними
показниками школярів;
7) загальні закономірності засвоєння учнями знань, формування
рухових умінь та навичок, розвитку основних рухових здібностей;
8) методика навчання техніки рухів з розділів комплексної програми
фізичного виховання;
9) методи виховання в учнів інтересу до самостійних занять
фізичною культурою;
10) диференційований підхід до школярів;
11) формування колективу фізичної культури, розвиток
учнівського самоврядування;
12) вдосконалення матеріально-технічної бази школи;
13) використання технічних засобів навчання і контролю в процесі
навчальної й позакласної роботи з фізкультури;
14) методи самовиховання педагогічних здібностей і оволодіння
педагогічною технікою.
З самоосвітою тісно пов'язане самовиховання, яке передбачає свідому
систематичну діяльність учителя, спрямовану на формування і
вдосконалення у себе професійно значимих ділових та особистісних якостей,
а також подолання негативних рис характеру, шкідливих звичок.
Особливо багато зусиль необхідно докласти вчителю для виховання
самокритичності, педагогічного такту. Більшість конфліктів у виховній
роботі виникає через нездатність учителя відчути стан ослабленого учня,
змушеного витримувати на уроках фізичної культури навантаження нарівні з
усіма.
Виховуючи у себе чуйність, тактовність і виявляючи ці риси у
стосунках з дітьми, вчитель завойовує у них високий авторитет. Це
допомагає педагогу перейти з авторитарно-примусових на стимулюючі
способи долучення учнів до занять фізичною культурою.
Таким чином, творчо-перетворювальна діяльність учителя фізичної
культури, що ґрунтується на високій компетентності, великому авторитеті,
ґрунтовному оволодінні методикою навчання, дає йому можливість постійно
підвищувати свою професійну майстерність, що, в свою чергу, сприяє
піднесенню ефективності його роботи, спрямованої на зміцнення здоров'я і
забезпечення всебічної фізичної підготовленості школярів до життя, праці й
захисту Батьківщини.