Навчальна дисципліна

АКМЕОЛОГІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Тема 1. Акмеологічні аспекти педагогічної діяльності учителя

фізичної культури
1. Основні поняття та етапи розвитку акмеології;
2. Ознаки класифікації акмеологічних технологій;
3. Методи акмеологічних досліджень;
4. Види педагогічної компетентності;
5. Специфіка педагогічної діяльності учителя фізичної культури.
6. Основні вимоги до особистості учителя, тренера.
 1. Основні поняття та етапи розвитку акмеології
Акмеологія – наука про людину. Розглядає закономірності розвитку і
саморозвитку зрілої людини, формування творчої готовності до майбутньої
професійної діяльності. Акмеологія розглядає зрілість, як здатність до
самовдосконалення (фізичного, морального, психічного, професійного) та
засобами самоосвіти, самоорганізації і самокорекції.
Назва акмеології походить від давньогрецького «акме» – вершина, вища
точка, розквіт, квітуча сила.
Акмеологія розкриває закономірності осягнення(сприймати в повному
обсязі) людиною сенсу свого існування та ступені його зрілості, особливо при
досягненні особистістю професіоналізму в діяльності, та прояву в житті тих
якостей, які забезпечують вирішення соціально значущих проблем людини.
В акмеології зрілість не порівнюється з дорослим життям. З
акмеологічної точки зору, зрілість особистості – масштабна категорія, під
якою розуміється розвиток морально-ціннісних якостей, гуманістичної
направленості особистості, нормативності поведінки і відносин.
Зрілість – довгий віковий період, в середньому – це період життя людини
між юністю і старістю (приблизно від 25 до 65 років). В сучасних дослідженнях
(Б.Г. Ананьєв, Є.І. Степанова, Л.І. Анциферова та ін.) показано, що в період
зрілості психічний розвиток не зупиняється. Цей вік характеризується
появою нових якостей, психічних новоутворень, таких як активність людини
по інтеграції(поєднання, впорядкування) пройдених нею етапів життєвого
шляху, аналіз досягнень і помилок існуючого досвіду, мудрість. В контексті
акмеології зрілість трактується як найбільш значимий період в житті людини,
що знаменується досягненням найбільш високих результатів в професійному і
особистому розвитку.
Основоположною категорією акмеології на сьогоднішньому етапі її
розвитку є категорія «професіоналізм».
Професіоналізм діяльності – якісна характеристика суб’єкта праці, яка
виражає високу професійну кваліфікацію і компетентність, різномаїття
ефективних професійних навичок і умінь, в тому числі заснованих на творчих
рішеннях, володіння сучасними алгоритмами і способами вирішення
професійних завдань, що дозволяє здійснювати діяльність з високою і
стабільною продуктивністю. (майстер своєї справи)
Професіоналізм особистості – якісна характеристика суб’єкта праці, яка
виражає високий рівень професійно важливих чи особистісно-ділових якостей,
креативності, мотиваційну сферу і ціннісні орієнтації, напрвлені на
професійний розвиток.
 Предметом педагогічної акмеології є професійна зрілість педагога та
її вдосконалення.

В розвитку акмеології умовно можна виділити чотири етапи:

Перший – латентний, коли на основі історичних, філософських,
культурологічних педагогічних посилань виділяється нова сфера
людинознавства(комплекс знань про людину).
Другий – номінаційний, коли в 1928 році Н.А. Рибніковим був введений
спеціальний термін – «акмеологія».
Третій – інкубаційний. На основі концепції Б.Б. Ананьєва і
Н.В. Кузьміної виділяється особлива дисципліна людинознавства –
«акмеологія».
Четвертий – характеризується створенням ряду соціальних структур:
акмеологічних кафедр, акмеологічних лабораторій, Міжнародної академії
акмеологічних наук та ін.
Знання акмеології – науки, що вивчає досягнення вершин в людській
діяльності, необхідні в будь-якій професії. Особливо важливо знати акмеологію
майбутнім педагогам.(щоб вчити дітей досягати вершин).
Інтенсивний розвиток педагогічної акмеології послужив потужним
поштовхом для становлення загальної акмеології.
Зміст педагогічної акмеології багато в чому визначається акмеологічним
підходом до специфіки праці вчителя.
Предметну галузь педагогічної акмеології складають:
– умови і закономірності досягнення вершин професійної зрілості
педагога;
– закономірності і механізми досягнення вершин індивідуальної і
колективної діяльності;
– процеси поетапного становлення учителя-акмеолога;
– мотив професійних досягнень в педагогічній діяльності.
Акмеологічний професіоналізм проявляється не тільки високою
результативністю діяльності, але і в наступному:
– гуманістичною направленістю на розвиток особистості учнів
(студентів) засобами окремих навчальних предметів (в часності
засобами фізичної культури);
– при виборі педагогом способів діяльності з врахуванням мотивів,
ціннісних орієнтацій тих хто займається;
– в підготовці вихованців до наступних етапів життєвого шляху.

2. Ознаки класифікації акмеологічних технологій

Основні ознаки, що характеризують акмеологічний аспект
професіоналізму:
 1) віковий фактор : 18-25 років – накопичення системи знань; 26-40 років
– адаптація до роботи; 41-50 років – стабілізація і продуктивність в професії; 51
і старше. Вони змінюються в залежності від віку як викладача, так і учня,
студента;
2) направленість на розвиток (по Б.Б. Ананьєву): індивід – особистість –
суб’єкт діяльності – індивідуальність (розкриває стержень розвитку від
природного потенціалу до творчої готовності);
3) форма організації навчальної діяльності: індивідуальна, групова,
колективна;
4) рівень продуктивної діяльності викладача (за Н.В. Кузьміною):
– репродуктивний;
– адаптивний;
– локально-моделюючі знання;
– системно-моделюючі знання;
– системно-моделююча діяльність;
5) рівень навчально-пізнавальної діяльності учнів, студентів:відтворення,
частковий пошук, творчий пошук;
6) процесуальні характеристики діяльності учнів: моделювання,
проектування, конструювання та ін.
Викладач, тренер постійно повинні пам’ятати про те, що в процесі
професійної діяльності змінюється не тільки особистість учня, спортсмена, але
і особистість самого викладача, тренера, а свою практичну діяльність
розглядати, як засіб самовдосконалення, як систему вправ по саморозвитку.
Рушійною силою і джерелом професійного саморозвитку викладача,
тренера є потреба в самовдосконаленні. Найбільш суттєвою об’єктивною
причиною, що породжує цю потребу, є вимоги, що висуваються до викладача
керівниками навчального закладу, колегами, учнями, студентами та їх батьками.
Суб’єктивним фактором досягнення вершин є мотивація професійної
діяльності. Вибір головних стратегій діяльності обслуговує тип направленості.
В акмеології виділяють наступні типи направленості: 1) істинно-
педагогічна; 2) формально-педагогічна; помилково-педагогічна.
Істинно-педагогічна направленість складається з стійкої мотивації
викладача на формування особистості учня, студента засобами предмету, що
викладається, пов’язана з постійним творчим процесом в навчальній і виховній
діяльності.
Формально-педагогічна направленість пов’язана з дотриманням норм і
правил, зафіксованих в навчальних планах, підручниках, інструкціях. За даним
типом направленості прихований формально-бюрократичний тип спілкування з
учнями, студентами, який зазвичай паралізує творчі елементи в діяльності
викладача.
 Помилково-педагогічна направлена на самого себе: своє самопочуття
самовираз кар’єру. Серед педагогів з даною направленістю є багато цікавих
емоційно-виразних, ерудованих педагогів, але істинно продуктивних серед них
дуже мало. Таким чином рушійною силою і джерелом професійно-
педагогічного росту є потреба в (самозміні) самовдосконаленні і розвитку. Цей
процес складається з кількох циклів, кожний з яких включає ланцюг
послідовних дій:
 усвідомлення своїх недоліків, бажання позбутися його, аналіз причин,
що його викликають;
 вибір засобів і методів для ліквідації недоліків;
 виконання задуманого плану;
 фіксація ходу результатів своїх зусиль по самозміні.
Отже педагогічна акмеологія визначає наступне:
1) тректорію росту як індивідуально вибраного педагогом шляху
досягнення професіоналізму;
2) шлях подолання професійних деформацій особистості педагога
(емоційного «вигорання» і «професійного насищення івиснаження»).
Сьогодні вже розроблені перші варіанти акміограм педагогів, які
знаходять все більше практичне застосування. Необхідність акмеології в умовах
модернізації системи освіти набирає особливої актуальності, так як здійснювати
її зможуть професіонали (педагоги, тренери), які володіють ініціативою,
діловитістю, організованістю і творчим потенціалом.

3. Методи акмеологічних досліджень

Методичний інструментарій акмеології створювався, розширювався і
вдосконалювався на всіх етапах її формування і становлення, починаючи з
моменту наукового оформлення акмеологічних ідей, обґрунтування її предмету.
Всі наукові методи, що застосовуються в акмеології, можна класифікувати
зо двома основами, відповідно виділивши теоретичні і інструментально-
практичні. Ці два класи містять декілька підгруп.
Клас теоретичних методів акмеологічних досліджень складають:
) логічні методи: аналіз, синтез, індукція, дедукція, експеримент;
) математичні методи аналізу: кореляційний, факторний, дисперсіонний,
дискримінантний та ін.
) міждисциплінарні методи-підходи: комлексний, системний,
функціональний, генетичний, лонгитюдний, модейний, біографічний,
ситуативний та ін.
В клас інструментально-практичних методів дослідження входять:
) загальнонаукові: спостереження, експеримент, експертні оцінки;
) методи часткових наук:
 – психологічні (тестування, спостереження, бесіда, самоспостереження,
самоотчет, психосемантичні);
– соціологічні (перепис, опитування, інтерв’ювання, анкетування);
– психофізіологічні;
) акмеологічні.
Важливу роль в акмеологічних дослідженнях і акмеологічній практиці
відіграють психологічні методи. Але в їх існуванні існує один важливий
момент: аналіз отриманих даних в значній мірі здійснюється з акмеологічних, а
не психологічних позицій. В результаті психологічні методи якби набувають
акмеологічну специфіку.
В психології неодноразово відмічалось, що «психограма, зіставлена в
цілях фотовідбору, повинна включати двоякого роду вимоги: по-перше, ті, які
визначають необхідні властивості і ті, що неможливо компенсувати і повинні
пред’являтися до кожного робітника, по-друге тільки бажані, що визначають
можливість досягнення високого рівня професійної майстерності» (М.А.
Дмитриева, А.А. Крилов, А.І Нафтульев).
З самого початку одним із головних напрямків акмеології стала розробка
підходів і методів, що дозволяють вирішувати завдання розвитку
професіоналізму. Вони об’єднались під загальною назвою – акмеологічний
підхід. Акмеологічний підхід є базисним узагальнюючим поняттям,
виступаючим, як сукупність принципів, прийомів і методів, що дозволяють
вирішувати акмеологічні проблеми і завдання. В той же час в рамках даного
підходу сформулювались й інші, орієнтовані з переважною опорою на конкретні
акмеологічні методи. Серед них в першу чергу необхідно назвати
акмеоцентричний і акмеографічний.
Акмеоцентричний підхід орієнтований на принцип системності і
передбачає узгоджене використання в акмеологічних дослідженнях всіх
підходів, шляхів і методів, в тому числі і тих, що належать іншим наукам, при
пріоритеті в дослідженнях і аналізі власне акмеологічних.
Акмеографічний підхід – узагальнює психолого-акмеологічний метод, що
дозволяє вирішувати завдання розвитку професіоналізму особистості і
діяльності. За своїм змістом він є розвитком професіографічного підходу. Ядром
акмеографічного підходу є розробка акмеографічних описів (на рівні загального
і власного) і акмеограм суб’єктів праці (на рівні єдиного).
Акмеограма – основний метод акмеографічного підходу, являє собою
систему вимог, умов і факторів, що сприятимуть прогресивному розвитку
професійної майстерності і особистості спеціаліста; являється розвитку
професіограми.
З точки зору акмеологічного і акмеографічного підходів мова йде вже не
про досягнення суб’єктом суспільно прийнятої якості праці, а про передумови,
умови і фактори, що спияють досягненню високого рівня професіоналізму. В
цьому і полягає корінна відмінність акмеографічного підходу від
професіографічного. Таким чином з акмеологічної точки зору професіографія і
професіографічний підхід вирішують, головним чином, завдання початкового
етапу становлення професіоналізму і є складовою частиною акмеографії.
Отже, в акмеологічних дослідженнях центральним повинен стати власне
акмеологічний аналіз, на основі якого виявляються акмеологічні умови і
фактори, будуються прогнозі і обираються шляхи і способи розвитку
особистості і її професіоналізму. Отже, акмеологічний аналіз повинен включати
в себе пошук закономірностей, механізмів, умов і факторів, що сприятимуть
досягненню професіоналізму або перешкоджаючих йому. Це положення є
основоположним при розробці акмеологічних методів.
Виявлення акмеологічних умов і факторів здійснюється в основному з
допомогою порівняльного аналізу високопродуктивної і малопродуктивної
діяльності (А.А. Деркач, Н.В. Кузьміна та ін.)
Реалізація методу порівняльного аналізу вимагає створення
акмеологічних моделей високопродуктивної діяльності, що було вперше
здійснено в акмеологічних дослідженнях професіоналізму педагогів і вчених
майстрів.
При створенні акмеологічної моделі необхідно пам’ятати, що її змістом є
те, що підлягає особистісно-професійному розвитку, аж до рівня
професіоналізму.
Тепер зупинимось на власне акмеологічних методах, які розроблені і
приціняються в акмеології. Акмеологічний метод – це сукупність прийомів,
способів дії, що дозволяють ефективно вирішувати акмеологічні проблеми і
завдання. Але іноді їх називають ще і акмеографічними, так як вони були
розроблені в рамках акмеографічного підходу. Перший з них представляє собою
акмеографічні описи. Акмеографічні описи є передуючою частиною
акмеограми і відповідають рівню загального і особливого в структурі і змісті
професіоналізму. При акмеографічному описі виділяються наступні
компоненти:
– підвищення професійної компетентності;
– вдосконалення професійних навичок і умінь;
– засвоєння нових способів прийняття ефективних рішень;
– освоєння нових високопродуктивних алгоритмів і технологій
вирішення професійних завдань;
– розвиток особистісно-професійних якостей;
– розвиток психологічних професійно важливих якостей;
– підвищення потреби в самореалізації і досягненнях, розширення
світогляду;
– розкриття творчого потенціалу особистості.
 Основними методами, що застосовуються для акмеологічних описів, є:
експертні опитування і оцінки, співбесіди з спеціалістами, аналіз документів,
професіографічні описи, результати порівняльного аналізу, психологістичне
тестування, аналіз динамічних змін в особистісно-професійному розвитку.
Другий метод пов’язаний з безпосередньою розробкою акмеограми як
системи акмеологічних вимог, умов і факторів, що сприяють розвитку
професіоналізму конкретних суб’єктів праці. На відміну від акмеографічних
описів, що здійснюються на рівні загального і особливого, акмеограма
відображає тільки рівень одиничного і потребує дуже кропіткої індивідуальної
роботи. Іншими словами, акмеограма завжди індивідуальна. Акмеоргама є
основою для індивідуального осбистісно-професійного розвитку, адже
професіонал високого класу – це зазвичай «продукт одиничного виробництва».
Акмеограма являє собою якби індивідуальний зріз його потенційних
можливостей, перспектив, оцінки властивостей, що компенсуються і не
компенсуються. Акмеограма висвічує в першу чергу те, над чим необхідно
працювати спеціалісту, щоб досягнути високого рівня професіоналізму.
Особливе місце в акмеології займають діагностичні методи, які
використовуються в психології, психіатрії, педагогіці, соціальній психології і
інших суміжних науках.
Діагностичні методи в акмеології можна класифікувати по різним
формально-логічним ознакам.
По ступеню алгоритмизованості процедури дослідження виділяють
наступні діагностичні методи:
– суворо алгоротмизовані, формалізовані, стандартизовані, допускаючі
широке використання математичних методів. Вони направлені на
діагностику якостей особистості по принципу знаходження (пошуку) на
проекції розподілу цієї якості у більшості досліджуваних (це такі
статистичні тести, як – Кеттела, ММРІ, тести інтелекту Айзенка та ін.).
– «понимающие», проективні по своєму використанню, близькі до
творчості, побудовані по принципу розкриття індивідуальності
особистості у всьому її різномаїтті;
– біографічні опитувальники, діагностичні методи, побудовані на
вивченні реального життя, біографії, життєвого шляху людини;
– методи діагностуючі особливості інтелекту;
– методи діагностуючі особистісні якості (риси характеру, особливості
самосвідомості, мотиваційні компоненти, професіоналізм і ін.);
Як показали експерименти, біографічні тести виявились найбільш
надійними, найбільш валідними при прогнозі на багато видів професійної
діяльності.

4. Професійно-педагогічна компетентність учителя фізичної культури

 4.1. Види педагогічної компетентності
Зміни і перетворення в будь-якій сфері людської діяльності повинні
починатися із змін і перетворень її суб’єкта, її творця. Сукупність особистісних
характеристик людини, необхідних для успішного виконання педагогічної
діяльності, визначається поняттям «професійна компетентність», яка
відображає єдність теоретичної і практичної готовності педагога. А.К. Маркова
виділяє декілька видів професійної компетентності, наявність яких вказує на
зрілість людини в професійній діяльності:
– спеціальна компетентність – володіння власне професійною діяльністю
на достатньо високому рівні, здатність проектувати свій подальший
професійний розвиток;
– соціальна компетентність – володіння умінням вести спільну
професійну діяльність, співпрацювати, а також вести соціальну
відповідальність за результати своєї праці;
– особистісна компетентність – володіння способами особистісного
самовиразу і саморозвитку, засобами протистояння професійним
деформаціям особистості;
– індивідуальна компетентність – володіння способами самореалізації і
розвитку індивідуальності в рамках професії, готовність до професійно-
особистісного росту, самоорганізації і самореабілітації.
В педагогічні й діяльності недопустима наявність вузькоспеціальної
компетентності, професіоналізм викладача визначається поєднанням всіх видів
професійної компетентності.
А.А. Деркач відмічає види професійної компетентності педагога, як
сторони професіоналізму. При цьому кожний вид професійної педагогічної
компетентності складається з професійних педагогічних знань і умінь,
професійних педагогічних позицій (як стійких відносин педагога до діла, до
учнів, колег, до себе), професійно важливих якостей особистості.
Перша сторона професіоналізму педагога – компетентність в
педагогічній діяльності – включає в себе:
1. Знання про сутність праці учителя, про психологічні і вікові особливості
учнів, про замість навчальних програм та ін.;
2. Педагогічні уміння:
– уміння відбирати, групувати і обновляти навчальний матеріал;
– уміння вивчати учнів (їх пам’ять, мислення, увагу, стан освіченості і
вихованості) прогнозувати їх «зону найближчого розвитку»;
– уміння відбирати і комбінувати методи, засоби і форми навчання і
виховання, адекватні здібностям і можливостям учнів;
– інноваційні уміння як пошук нових педагогічних завдань, способів
(технологій);
 – уміння ставити проблеми і проводити дослідження, експериментувати та
ін.;
– професійно-педагогічна направленість (предметних, методист, діагност,
майстер, новатор, дослідник, експериментатор та ін.);
– професійно важливі якості особистості;
– педагогічна ерудиція і усвідомленість;
– педагогічне мислення (здатність до аналізу педагогічних ситуацій і
прийняття рішень з врахуванням особливостей учнів);
– педагогічна інтуїція (швидке одночасне прийняття педагогічного рішення
з врахуванням передбачення розвитку ситуації без розгорнутого
усвідомленого аналізу);
– педагогічна імпровізація (віднаходження неочікуваного педагогічного
рішення і його втілення);
– педагогічна спостережливість (розуміння сутності педагогічної ситуації
по зовнішнім незначним ознакам);
– педагогічний оптимізм (підхід до учнів з оптимістичною гіпотезою і
вірою в їх можливості);
– педагогічне прогнозування (уміння передбачати поведінку учнів,
передбачати їх і свої труднощі).
Друга сторона професіоналізму педагога – компетентність в
педагогічному спілкуванні (комунікативна компетентність) – містить:
1. Знання про завдання і засоби спілкування, про педагогічну етику.
2. Педагогічні уміння: вміння ставити широкий спектр завдань і гнучко їх
перебудовувати в ході спілкування; уміння враховувати позицію інших
учасників спілкування; терпимість до неподібності іншої людини; уміння
переважного використання організуючих дій порівнянно з онінюючими і
дисциплінуючими; використання демократичного стилю і відкритої позиції в
спілкування; уміння вивчати і оцінювати досвід колег, брати участь в
педагогічній співпраці та ін.
3. Професіонально-педагогічні позиції: гуманіст, «психотерапефт», актор,
учасник і суб’єкт педагогічної співпраці.
4. Професійно важливі якості особистості:
– педагогічна емпатія, співпереживання;
– педагогічний такт (розумна дія при виборі дій на учнів з врахуванням
умов і можливостей учасників спілкування);
– педагогічна чутливість;
– емоційна саморегуляція та ін.
Третя сторона професіоналізму педагога – особистісно-індивідуальна
компетентність, яку утворюють:
1. Знання по психологію особистості.
 2. Педагогічні уміння:
– уміння вивчати і розвивати особистість учнів;
– уміння вивчати і розвивати свої особистісні якості, розуміти і зберігати
моральні цінності в праці педагога;
– уміння будувати і реалізовувати плани свого особистісного і
професійного саморозвитку; уміння вивчати, хронометрувати процес своеї
праці;
– уміння бачити сильні і слабкі сторони своєї праці, особливості свого
індивідуального стилю; уміння підтримувати працездатність;
– професіональні і педагогічні позиції: самодіагностика, усвідомлена
індивідуальність.
3. Професійно важливі якості:
– целеполагание (здатність будувати свою діяльність з врахуванням
можливостей учнів; будувати плани власного професійного розвитку);
– педагогічна рефлексія (звернення свідомості педагога на самого себе,
педагогічна самосвідомість);
– педагогічні здібності розуміти іншу людину і впливати на неї.
Л.М. Митина в загальній структурі педагогічної компетентності виділяє
конфліктну компетентність, яка розглядається як «рівень розвитку
усвідомлення про діапазон можливих стратегій поведінки в конфлікті і уміння
реалізовувати ці стратегії в конкретній життєвій ситуації» (Хасан Б.І., 1996, с.
65).
Основна мета роботи в галузі практичної конфліктології – дати вчителю
можливість сформувати конструктивне відношення до конфліктів, знизити
страх перед їх виникненням, оволодіти способами аналізу і вирішення типових
їх проявів. Більш того, необхідно створити умови для того, щоб педагог міг
використовувати конфлікти в цілях навчання, виховання і управління, іноді
навіть спеціально провокуючи конфліктні ситуації.
Ще одним частковим видом педагогічної компетентності є на думку Л.М.
Митиної, компетентність учителя і галузі здоров’я, так як обумовлює
збереження і зміцнення професійного здоров’я вчителя, психічного і фізичного
здоров’я учнів.
Психологічною умовою розвитку педагогічної компетентності є
усвідомлення учителем необхідності підвищення своєї загальнолюдської і
спеціальної культури і ретельної організації спілкування як основи розвитку і
навчання в школі.
Отже, педагогічна компетентність потребує від учителя осмислення
широкого спектру педагогічних, психологічних, соціальних, фізіологічних,
культурних та інших проблем пов’язаних з освітою.
 Динаміка розвитку педагогічної компетентності визначається зміною
репродуктивного рівня виконання дій і операцій творчим; гамонією і
ускладненням діяльнісних, комунікативних і мотиваційних компонетів
педагогічної компетентності.

5. Специфіка педагогічної діяльності учителя фізичної культури

5.1. Загальна характеристика
Педагогічна діяльність одна із найважливіших і найскладніших галузей
людської праці. Предметом педагогічної праці є дитина, підліток, юнак, дівчина
– жива істота, що оволоділа певними задатками, розумом, волею, почуттями й
іншими властивостями особистості. Навчаючи спортсмена-школяра правильно
штовхати ядро, вести бій на рингу,, бігати, педагог-тренер разом з тим формує
характер свого вихованця – вчить його тому, як вести боротьбу на змаганнях,
відноситись до суперників, до товаришів в секції і учнів в класі, до перемог,
поразок і в невдач. Все це потребує від педагога серйозної підготовки до
педагогічної діяльності.
Педагогічна професія відноситься до типу «людина-людина». Згідно Е.А.
Климова, цей тип професій визначається наступними якостями людини:стійко
хорошим самопочуттям в ході роботи з людьми, потребою в спілкуванні,
здібністю подумки ставити себе на місце інших людей, швидко розбиратись у
взаємовідносинах людей, добре пам’ятати знанння про особистісні якості
багатьох і різних людей і т.д.
Людині цієї професійної сфери властиві: вміння керувати, вчити,
виховувати, «здійснювати корисні дії по обслуговуванню різних потреб людей»;
уміння слухати і вислуховувати; мовна (комунікативна) культура;
«душеведческая направленість розуму, спостережливість до проявів почуттів,
думок і характеру людини, до його поведінки; уміння і здатність подумки
уявляти, моделювати саме його світ, а не приписувати йому свій власний чи
інший, знайомий по досвіду»; проектувальний підхід до людини, заснований на
впевненості, що людина завжди має бути кращою»; здатність до
співпереживання; спостережливість; «глибока й оптимістична впевненість в
правильності ідеї служіння народу в цілому»; вирішення нестандартних
ситуацій; висока ступінь саморегуляції.
Діяльність педагога по суспільним функціям вимогливості і складності
психічного напруження в деякій мірі споріднення з діяльністю ученого,
письменника, артиста.
Педагог як письменник впливає на інших людей за допомогою слова, щоб
змінити їх погляди у відношенні до світу. У тому, що педагог творить «на
людях», його діяльність близька до артистичної. Але відвідування театру
глядачами відбувається за їх власним бажанням – вони самі обирають театр,
п’єсу і навіть виконавців. Учні і педагоги не вибирають собі один одного, а
успіх діяльності педагога залежить від того, як складуться взаємовідносини між
ним і учнями.
Педагог формує особистість іншої людини, як скульптор ліпить своє
творіння, але має справу з живим матеріалом і творить не один, а разом з
іншими людьми і обставинами.
Вся тривога, вся засмученість і вся творчість нашої справи, – писав
Сухомлинський В.А., – в тому і полягає, що скульпторів декілька.
Це сім’я і особистість вихователя, і дитячий колектив, і книга, і
абсолютно непередбачувані творці, наприклад, знайомі, з якими подружила
хлопчика вулиця . Якщо б усі ці сили діяли як добре налагоджений оркестр,
наскільки легко творились би люди! Але у кожного майстра свій нрав і свій
характер, свій почерк і власне уявлення про майбутнє, власний етичний і
естетичний ідеал. У кожного – схильність критично відноситись до творчості
суперника, і він норовить не тільки пройтись різцем по мраморній цілині, але й
ковирнути там, де щойно працювала рука іншого творця. Потім наступає
момент, коли і мрамор перестає бути неживою брилою, «скульптура» оживає,
стає істотою, що пізнає світ не тільки навколо себе, але і самого себе. І тоді ця
істота бере свій власний різець і сама починає ліпити і навіть виправляти те, що
зробили інші.
Звести усі різноманітні впливи в одне, досягнути по можливості, гармонії
– завдання педагога».
Зіставлення подане В.А. Сухомлинським розкриває всю складність
педагогічної діяльності.
На шляху учня зустрічається багато вчителів. Серед них бувають
улюблені не улюблені, що залишили в душі хороші чи погані спогади і ті які не
залишили ніякого сліду. Справжній учитель – той, що знайшов шлях до розуму і
серця вихованця. Це учитель з великої букви, якому хочеться довіряти, з яким
хочеться порадитись в важку хвилину.
«Навчати» – це покликання, творчість, – сказав С.Я. Маршак. – Не можна
допускати до дитини байдужих.
Творчість виховання має своєрідну окраску, в ній яскраво видно
особистість педагога. Учні дуже високо цінують такі якості, як чуйність,
тактичність, повага до них. І, мабуть, немає іншої такої галузі людської
діяльності, крім педагогічної, де на результатах роботи позначалися б особисті
якості працівника, його переконання, витримка, самообладання. В педагогічній
літературі відзначається, що не варто бути педагогом людині злопам’ятній, що
має слабке здоров’я і погану дикцію.
Професія вчителя масова. Навчати і виховати слід все підростаюче
покоління, тому і вчителів потрібно багато, але масові професії майже ніколи не
бувають престижними для молоді. Однак робота вчителя унікальна і творча.
Кожний день із року в рік вчитель заходить в спортивний зал. Але ні один клас
не повторює іншого. Більше того, один і той же клас постійно змінюється:
школярі підростають, в класі відбуваються події, змінюється цого настрій,
захоплення. І кожний раз заходячи в спортивний зал, зустрічаючись з учнями
після уроків, поз школою учитель стикається з чимось новим, що вимагає
спостережливості, аналізу, реакції.
В педагогічній літературі відзначається, що для професійної придатності
педагога важливу роль відіграє перелік протипоказань: дефекти мови, невиразна
мова, замкнутість, погруженість в себе, нетовариськість, вираженні фізичні
недоліки, нерозторопність, надлишкова повільність, байдужість до людей,
злопам’ятність, мстивість.
5.2. Основні вимоги до особистості учителя, тренера
Педагогічна діяльність висуває наступні вимоги до особистості учителя:
1. Реалізація суспільної направленості. Виховання особистості
орієнтоване на підтримку і зміцнення державного устрою, формування
громадянських і соціальних якостей на основі прийнятої і діючої в державі
ідеології, конституції, законів. Педагог-тренер покликаний виховувати любов до
Вітчизни, повагу традицій народу, шанування атрибутики – символів країни:
гербу, прапору, гімну. Фізична культура і спорт мають чудові можливості для
реалізації цієї вимоги.
2. Роль професійної компетентності в епоху небувалої інтенсивності
розвитку і оновлення усіх без виключення галузей науки, в тому числі теорії і
методики фізичного виховання і спорту, стрімко зростає, що потребує глибоких
і всебічних знань свого предмету, його історії, методики викладання. Змінені
організаційні форми, засоби. Методи і соціальні умови висувають нові,
підвищені вимоги до викладацького і тренерського складу. Знання предмету
зосередити засновані на високому тренерському званні і особистому досвіді,
створюють базу для творчості викладача як в галузі спортивних дисциплін, так
в методиці їх викладання. За даними досліджень відомо, якщо спеціаліст
позбавлений нової інформації, то за рік цінність його кваліфікації знижується
на 20-25 %. Ні надмірна суворість педагога, ні надмірна лояльність по
відношенню до учнів і спортсменів не забезпечує потрібної уваги до
особистості учителя і тренера. Якщо вони погано знають свій предмет і
спеціалізацію, не володіють методикою викладання, нічим іншим компенсувати
це неможливо.
3. Широка ерудиція. Спеціальні знання займають особливе місце, але
сама по собі професійна ерудиція може служити лише передумовою,
потенційною можливість становлення педагогічної майстерності. Інтереси дітей
часто «виходять» за межі матеріалу предмета що викладається чи виду спорту.
Діти задають багато запитань з інших галузей, і щоб залишитись на «висоті»,
необхідно знати коло їх інтересів. А. Дістерверг з цього приводу сказав: «Як
ніхто не зможе дати іншому того, чого не має сам, так не може виховувати і
навчати той, що не є вихованим і освіченим (навченим)».
4. Володіння педагогічною технікою. Під педагогічною технікою
розуміється уміння педагога оптимально виразити свої почуття і думки з метою
впливу на вихованців. Педагогічна техніка допомагає вчителю глибше,
яскравіше, талановитіше виразити себе.