1. Поняття і особливості зовнішньоекономічної угоди.

Визначення зовнішньоекономічного договору (контракту) міститься в ст.1 Закону України «Про

зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року, згідно з ч.8 статті 1
зовнішньоекономічний договір (контракт) – це матеріально оформлена угода двох чи більше
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності і їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення,
зміну чи припинення їх взаємних прав і обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.
З визначення випливають дві кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору:
1) спрямованість на забезпечення господарської зовнішньоекономічної діяльності контрагентів (ця
ознака визначає зовнішньоекономічний договір як різновид господарського договору);
2) різна державна належність контрагентів (ця ознака пояснює, за яких умов господарський договір
набуває міжнародного характеру, стає власне «зовнішньоекономічним»).
Основні особливості зовнішньоекономічних договорів:
1. Специфіка змісту зовнішньоекономічних договорів (договори містять умови, які у внутрішніх
угодах не застосовуються), а саме:
а) Базис поставки (або базисні умови поставки) – умови контракту, які передбачають розподіл
між продавцем і покупцем обов’язків по переміщенню товару.
б) Платіж в іноземній валюті.
в) Захисне застереження на випадок зміни валютних курсів.
2. Особливі вимоги до форми і порядку їх підписання.
3. Особливий порядок правового регулювання зовнішньоекономічних операцій (комплексний
порядок).
4. Необхідність визначення застосовного права.
5. Особливий порядок вирішення спорів між сторонами договору.

2. Форма зовнішньоекономічних угод.

Одним із проявів принципу свободи договору на стадії його укладання є свобода вибору форми
договору. Цей прояв даного принципу знайшов своє відображення як у національному цивільному
законодавстві України, так і в міжнародно-правових актах.
Відповідно до ч.3 ст.31 Закону України «Про міжнародне приватне право» зовнішньоекономічний
договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України,
укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено
законом або міжнародним договором України. Що стосується можливості укладення
зовнішньоекономічного контракту в усній формі, національне цивільне законодавство України таких
випадків (винятків із загального правила) не передбачає. Однак такі винятки передбачені
міжнародно-правовими документами. Відповідно до ст.11 Конвенції ООН про договори міжнародної
купівлі-продажу товарів 1980 року не вимагається, щоб договори купівлі-продажу укладалися чи
підтверджувалися в письмовій формі чи підпорядковувалися іншій вимозі щодо форми. При
приєднанні до даної Конвенції Президія Верховної Ради УРСР зробила заяву про те, що будь-яке
положення статті 11, статті 29 або частини ІІ Конвенції, яке допускає, щоб договір купівлі-продажу,
його зміна або припинення угодою сторін чи оферта, акцепт або будь-яке інше вираження наміру
здійснювались не в письмовій, а в будь-якій формі, незастосовне, якщо хоча б одна із сторін має своє
комерційне підприємство в УРСР.
Відповідно до загальноприйнятої практики основними положеннями, які входять у поняття форми
зовнішньоекономічного договору, є спосіб фіксації змісту договору і порядок підписання
договору. До основних функцій підпису у зовнішньоекономічних договорах відносяться:
1. ідентифікація особи, що підписала цей документ;
2. підтвердження особистої участі відповідної особи у підписанні договору;
3. підтвердження поінформованості особи про зміст договору;
4. намір особи бути зв’язаною змістом підписаного документа.
Відповідно до Наказу Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України «Про
затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» права та
обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються матеріальним та процесуальним правом
місця її укладання, якщо сторони не погодили інше, і відображаються в умовах договору (контракту).
До умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору
(контракту) не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не
позбавляє договір предмета, об’єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами
договір може вважатися таким, що неукладений, або його може бути визнано недійсним внаслідок
недодержання форми згідно з чинним законодавством України, відносяться:
1.1. Назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення.
1.2. Преамбула.
1.3. Предмет договору (контракту).
1.4. Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).
1.5. Базисні умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг).
1.6. Ціна та загальна вартість договору (контракту).
1.7. Умови платежів.
1.8. Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг)
1.9. Упаковка та маркування.
1.10. Форс-мажорні обставини.
1.11. Санкції та рекламації.
1.12. Урегулювання спорів у судовому порядку.
1.13. Місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.
За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначатися додаткові умови:
страхування, гарантії якості, умови залучення субвиконавців договору (контракту), агентів,
перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умови передачі технічної
документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, митних зборів, різного
роду захисні застереження, з якого моменту договір (контракт) починає діяти, кількість підписаних
примірників договору (контракту), можливість та порядок внесення змін до договору (контракту) та
ін.

3. Умови та облік (реєстрація) зовнішньоекономічних угод.

Кожна країна – учасниця міжнародної торгівлі має певні засоби зовнішньоекономічного
регулювання, які поділяються на дві основні групи: тарифне регулювання і нетарифне регулювання.
Головною метою обох груп є захист на внутрішньому ринку національних виробників товарів від
іноземних виробників аналогічних товарів.
Тарифне регулювання полягає у стягнені мита (податку) під час перетину товаром митного кордону з
того, хто його ввозить чи вивозить. Як наслідок, експортований (імпортований) товар стає дорожчим,
що неодмінно впливає на його конкурентоспроможність.
Нетарифне регулювання, насамперед, є кількісними обмеженнями щодо ввезення чи вивезення
певних товарів, які встановлюються за допомогою ліцензій та квот. Ліцензія – це дозвіл на експорт
(імпорт) товарів протягом якогось часу, виданий компетентними органами держави. Квота – це
граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати (імпортувати) на територію
країни протягом визначеного терміну.
Щоб контролювати кількість товару, що експортується, з метою запобігання перевищення
встановленого обмеження з вивезення певного товару, відповідні державні органи встановлюють
режим реєстрації контрактів. За допомогою реєстрації контрактів до державних органів постійно
надходить інформація про кількість експортованого товару, щодо якого існують певні кількісні
обмеження.
Кабінет Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів
(контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію. Види
зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що підлягають державній реєстрації, а також порядок
її здійснення визначаються Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими
нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Виконання зобов’язань, що
випливають із зовнішньоекономічних договорів (контрактів), не зареєстрованих в установленому
законом порядку, тягне застосування до суб’єктів господарювання, які порушили цю вимогу,
адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом. Режим державної реєстрації
контрактів запроваджується з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів
(контрактів) законодавству України.

4. Колізійно-правові питання зовнішньоекономічних угод.

В колізійному регулюванні зобов’язань, які виникають з договору або у зв’язку з ним, особливе
місце посідають питання автономії волі, колізійного регулювання у випадку відсутності вибору
права сторонами, а також питання сфери дії права, що застосовується до договору.
Сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір
права прямо заборонено законами України. Воля контрагентів у договорі повинна бути прямо
виражена або явно випливати з умов договору або обставин справи. Звертання до мовчазно
вираженої волі сторін можливе лише тоді, коли немає жодних сумнівів щодо волевиявлення.
Щодо визначення права, яке застосовується в разі відсутності вибору права сторонами договору,
найсучаснішим підходом є принцип найтіснішого зв’язку. Це знайшло відображення і в Законі
України «Про міжнародне приватне право». При цьому, якщо інше не передбачено або не випливає з
умов, суті договору або сукупності обставин справи, правом, з яким договір є більш тісно
пов’язаним, вважається право держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має
вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.
Колізійні норми, які визначають право, що застосовується до договору за відсутності згоди сторін
про вибір права, містяться і в інших нормативних актах України. Так, наприклад, згідно із ст.14
Кодексу торговельного мореплавства України відносини за договорами морського перевезення
вантажів, фрахтування судна на термін, фрахтування судна без екіпажу, лізингу, буксирування,
морського страхування регулюються законодавством держави за згодою сторін, а за договором
морського перевезення пасажира і морського круїзу – також тим, що зазначено у пасажирському
квитку.
У разі відсутності згоди сторін щодо застосування права відносини сторін регулюються
законодавством тієї держави, де заснована, має основне місце діяльності або постійного
перебування сторона, що є:
а) перевізником – у договорі морського перевезення, морського круїзу;
б) судновласником у договорах фрахтування судна на термін і фрахтування судна без екіпажу;
в) лізингодавцем – у договорі лізингу;
г) власником судна, що здійснює буксирування, – у договорі буксирування;
д) страховиком – у договорі морського страхування.
Сторони мають право відійти від правил цього Кодексу, що стосується відповідного договору,
якщо цими правилами не встановлено інше.

5. Договір міжнародної купівлі-продажу товарів:

а) поняття договору купівлі-продажу та його особливості в міжнародній торгівлі;
Договір купівлі-продажу - це договір, за яким одна сторона (продавець) передає або зобов’язується
передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або
зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За правом всіх держав договір купівлі-продажу вважається двостороннім консенсуальним
договором.
В зарубіжних країнах законодавство з питань укладення та виконання договору міжнародної купівлі-
продажу різне. Такі розбіжності тільки шкодять міжнародній торгівлі - вони створюють зайві
ускладнення. Торговці завжди зацікавлені заздалегідь знати, як саме будуть розглядати їхні дії у
випадку виникнення спору.
Відносини купівлі – продажу врегульовані Віденською конвенцією 1980р. (набуття чинності для
України 1 лютого 1991 року), міжнародними торгівельними звичаями ІНКОТЕРМС (розроблених
Міжнародною торговою палатою), принципами міжнародних комерційних договорів УНІДРУА
(розроблені Міжнародним інститутом з уніфікації міжнародного приватного права), національними
торговими звичаями.

б) порядок укладення договору міжнародної купівлі-продажу товарів;

Відповідно до Конвенції ООН пропозиція про укладення договору, яка адресована одному або
кільком особам, є офертою. У ній вказується товар, його кількість і ціна. Оферта набирає чинності,
коли вона отримана адресатом. Доки договір не укладений, оферта може бути відкликана оферентом,
але за умови, якщо повідомлення про її відклик буде отримано адресатом оферти до відправки
акцепту.
Проте оферта не може бути відкликана у деяких випадках, коли, наприклад, в оферті вказується
через встановлення певного строку для акцепту або іншим способом, що вона не може бути
відкликана. Оферта, яку неможливо відкликати, втрачає свою силу після отримання оферентом
повідомлення про її відхилення. Заява або інша поведінка адресата оферти, що свідчить про згоду з
офертою, є акцептом. Слід підкреслити, що мовчання або бездіяльність з боку акцептанта не слід
розглядати як акцепт, його згоду.
Акцепт оферти набуває чинності в момент його отримання оферентом. Акцепт не має сили, коли
оферент не дістав згоди у встановлений ним строк, а якщо строк не встановлено, то в розумний
строк, беручи при цьому до уваги обставини угоди, швидкість засобів зв’язку. Усна оферта може
бути акцептована негайно, якщо із обставин не випливає інше.
При укладенні зовнішньоторговельного контракту сторони повинні обумовити, право якої
держави застосовуватиметься для регулювання форми угоди і прав та обов’язків сторін. За
українським законодавством права й обов’язки сторін за зовнішньоторговельним контрактом
визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні контракту або в результаті
подальшого узгодження. За відсутності такої угоди до контракту застосовується право країни, де
засновано, розташовано штаб-квартиру чи основне місце діяльності сторони, котра є: продавцем у
контракті купівлі-продажу; комітентом (консигнантом) - у договорі комісії (консигнації);
довірителем – у договорі доручення; перевізником - у договорі перевезення. У міжнародній
торговельній практиці існують найрізноманітніші контракти, їх зміст залежить від угоди, яку мають
намір здійснити контрагенти. Але, незважаючи на всю розмаїтість видів контрактів, в основі кожного
з них лежать положення класичного контракту купівлі-продажу.

в) істотні умови договору;

Зміст договору складають ті умови, із приводу яких сторони досягають угоди. Істотними умовами є
предмет і ціна. Наявність цих двох умов необхідна, щоб договір вважався дійним. Всі решта умов,
які передбачені диспозитивними нормами, можуть бути і не вказані без будь-яких юридичних
наслідків для договору.
Предмет договору — майно, що продавець передає або зобов’язується передати покупцеві.
Предметом договору можуть бути як індивідуально-визначені речі, так і речі, визначені родовими
ознаками. Це можуть бути як окремі речі, так і їх сукупність, як рухоме майно, так і нерухоме (за
деякими винятками, передбаченими законодавством). Це можуть бути речі, яких ще немає і вони
виникнуть в майбутньому. Визначення предмета договору передбачає не тільки його найменування,
але й характеристику його властивостей та зазначення його кількості.
Ціна товару виражається в грошах – валюті тієї чи іншої країни. Ціна товару може бути визначеною,
тобто встановлюватись прямо у вигляді чіткої суми грошей, або бути визначаємою, тобто
встановлюватись непрямо – шляхом умов про порядок обчислення її на момент продажу (за
допомогою довідникових цін, прейскурантів тощо).
Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

г) обов’язки продавця;
Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-
продажу. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець
зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду зазвичай
використовується.
Товар, який продавець передає або зобов’язаний передати покупцеві, має відповідати вимогам щодо
його якості в момент його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару
цим вимогам не встановлено договором купівлі-продажу. Договором або законом може бути
встановлений строк, протягом якого продавець гарантує якість товару (гарантійний строк). Гарантія
якості товару поширюється на всі комплектуючі вироби, якщо інше не встановлено договором.
Продавець повинен передати товар у відповідному місці, у встановлений строк і належним чином (за
договором). Якщо місце передачі товару не обумовлено договором, то вважається цим місце є місце
знаходження продавця в момент укладення договору.
Строк передачі товару, якщо не обумовлений договором, визначається загальними нормами про
строки виконаннями зобов’язань і спеціальними нормами про купівлю-продаж.

д) обов’язки покупця;
1. Прийняття товару. Передбачає огляд товару в цілях перевірки кількості і якості. Тому такий огляд
повинен проводитись в термін, що дає можливість покупцю таку можливість. Прийняття товару
покупцем не знімає з продавця відповідальності за приховані недоліки.
2. Сплата купівельної ціни за товар. На розсуд сторін договору даються умови розрахунку: спосіб,
час, місце оплати і валюта розрахунку.
Розрахунок може здійснюватись грішми або перерахунком на банківський рахунок продавця.
Не вважається розрахунком видача покупцем чека, відкриття акредитива, акцепт або передача
векселя продавцю. Всі ці дії створюють тільки організаційно-правові передумови для розрахунку.

е) відповідальність за порушення договірних зобов’язань;

Відповідно до Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, якщо покупець не
виконує яке-небудь із своїх зобов’язань за договором або за цією Конвенцією, продавець може:
І. здійснити наступні права:
1) Продавець може вимагати від покупця сплати ціну, прийняття поставки або виконання ним інших
зобов’язань, якщо тільки продавець не вдався до засобу правового захисту, не сумісного з такою
вимогою.
2) Продавець може встановлювати додатковий строк розумної тривалості для виконання покупцем
своїх зобов’язань.
3) Крім випадків, коли продавець одержав повідомлення від покупця про те, що він не здійснить
виконання зобов’язань протягом встановленого таким чином строку, продавець не може протягом
цього строку вдаватися до будь-яких заходів правового захисту від порушень договору. Продавець,
однак, не позбавляється цим права вимагати відшкодування збитків за прострочення у виконанні.
4) Продавець може заявити про розірвання договору:
a) якщо невиконання покупцем будь-якого з його зобов’язань за договором або за цією
Конвенцією є істотним порушенням договору;
b) якщо покупець не виконує протягом додаткового строку свого зобов’язання сплатити ціну
чи прийняти поставку товару або заявляє про те, що він не зробить цього протягом встановленого
таким чином строку.
5) Якщо на підставі договору продавець повинен визначити форму, розміри чи інші дані, що
характеризують товар, і якщо він не складе такої специфікації або в погоджений строк, або в
розумний строк після одержання запиту від продавця, останній може без шкоди для будь-яких інших
прав, які він може мати, сам скласти цю специфікацію згідно з такими вимогами покупця, які можуть
бути відомі продавцю.
6) Якщо продавець сам складає специфікацію, він повинен детально інформувати покупця про її
зміст та встановити розумний строк, протягом якого покупець може скласти іншу специфікацію.
Якщо після одержання повідомлення від продавця покупець не зробить цього у встановлений таким
чином строк, специфікація, складена продавцем, буде обов’язковою.
ІІ. Вимагати відшкодування збитків:
1) Збитки за порушення договору однією із сторін становлять суму, що дорівнює тій шкоді,
включаючи упущену вигоду, якої зазнала інша сторона внаслідок порушення договору. Такі збитки
не можуть перевищувати шкоди, яку сторона, що порушила договір, передбачала чи повинна була
передбачати в момент укладення договору як можливий наслідок його порушення, враховуючи
обставини, про які вона в той час знала чи повинна була знати.
2) Якщо договір розірвано і якщо розумним чином і в розумний строк після розірвання покупець
купив товар на заміну чи продавець перепродав товар, сторона, що вимагає відшкодування збитків,
може стягнути різницю між договірною ціною й ціною, встановленою поза угодою, а також будь-які
додаткові збитки, які можуть бути стягнуті на підставі статті 74.
3) Якщо договір розірвано і якщо є поточна ціна на даний товар, сторона, що вимагає відшкодування
збитків, може, якщо вона не здійснила закупку чи перепродаж, вимагати різницю між ціною,
встановленою в договорі, і поточною ціною на момент розірвання договору, а також відшкодування
будь-яких додаткових збитків, які можуть бути стягнуті. Однак, якщо сторона, що вимагає
відшкодування збитків, розірвала договір після прийняття товару, замість поточної ціни на момент
розірвання договору застосовується поточна ціна на момент такого прийняття. Поточною ціною є
ціна, що є переважною в місці, де мала бути здійснена поставка, або, якщо в цьому місці немає
поточної ціни, – ціною в такому іншому місці, яке є розумною заміною, з урахуванням різниці у
витратах на транспортування товару.
4) Сторона, що посилається на порушення договору, повинна вжити таких заходів, які є розумними
за даних обставин для зменшення шкоди, включаючи упущену вигоду, що виникає внаслідок
порушення договору. Якщо вона не вживає таких заходів, то сторона, що порушила договір, може
вимагати зменшення відшкодування збитків на суму, на яку вони могли бути зменшені.
5) Здійснення продавцем його права на інші засоби правового захисту не позбавляє його права
вимагати відшкодування збитків.
6) Жодне відстрочення не може бути надано покупцеві судом або арбітражем, якщо продавець
вдається до якого-небудь засобу правового захисту від порушення договору.
є) Віденська конвенція ООН 1980 року про договори міжнародної купівлі-
продажу товарів: основні положення;
До договорів міжнародної купівлі-продажу Віденська конвенція відносить договори купівлі-
продажу, укладені між контрагентами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах.
Якщо сторона має більше одного комерційного підприємства, то до уваги приймається комерційне
підприємство, з яким договір має найтісніший зв’язок. Ні національність сторін, ні їх цивільний чи
торговий статус не беруться до уваги при вирішенні питання про застосовність Віденської конвенції.
Факт місця знаходження сторін у різних державах повинен бути закріплений у договорі купівлі-
продажу або випливати з ділових відносин чи обміну інформацією між сторонами, що мали місце до
чи в момент його укладення.
Конвенція регулює порядок укладення договору міжнародної купівлі-продажу (оферту, акцепт,
момент укладення договору), права і обов’язки сторін за договором міжнародної купівлі-продажу,
перехід ризиків випадкової загибелі чи пошкодження товару, відповідальність сторін за невиконання
своїх зобов’язань, звільнення від відповідальності.
Конвенція не торкається:
1) чинності самого договору або окремих його частин, а також звичаїв;
2) регулювання питань власності на проданий товар;
3) регламентації відповідальності продавця за заподіяні товаром ушкодження здоров’я чи
смерть будь-якої особи.
Конвенція не застосовується до продажу:
1) товарів, які набуваються для особистого, сімейного чи домашнього використання, за
винятком випадків, коли продавець в будь-який час до чи в момент укладення договору не знав і не
повинен був знати, що товари набуваються для такого використання (це пов’язано з наявним у
більшості країн законодавством про захист споживачів, норми якого носять переважно імперативний
характер);
2) з аукціону (у зв’язку з тим, що при їх продажу керуються спеціально розробленими
аукціонними правилами);
3) в силу виконавчого провадження або іншим способом відповідно до закону;
4) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів і грошей;
5) суден водного і повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці;
6) електроенергії.
Для Віденської конвенції 1980 року характерна диспозитивність. Вона проявляється у широкій
автономії волі сторін, які за взаємною згодою можуть застосовувати цю конвенцію повністю або
частково. Диспозитивність Конвенції виражається і в тому, що сфера її застосування може бути
обмежена використанням державою-учасницею заяв та застережень.

ж) Міжнародні торговельні звичаї ІНКОТЕРМС: загальна характеристика.

Основні типи договорів міжнародної купівлі-продажу товарів;
В середині двадцятого століття Міжнародною торговельною палатою були розроблені Уніфіковані
торгові терміни («Інкотермс»). Інкотермс являють собою один з найважливіших міжнародних
документів, де сформульовані міжнародні правила щодо тлумачення торговельних термінів, які
одержали найбільше поширення у зовнішній торгівлі. Інкотермс призначені для врегулювання
юридичних і комерційних питань, які не знайшли відображення в Конвенції ООН про договори
міжнародної купівлі-продажу товарів і не завжди однаково розуміються в різних країнах і в різних
портах.
Серед комерційних питань, врегульованих у даному документі, слід відзначити наступні: розподіл
обов’язків сторін по перевезенню і страхуванню товару, по забезпеченню належної упаковки товару,
виконанню навантажувально-розвантажувальних робіт, а також розподіл обов’язків сторін по
виконанню митних формальностей, необхідних для вивезення і ввозу. Юридичні питання,
врегульовані Інкотермс, торкаються наступних обов’язків сторін: визначення виконання продавцем
його обов’язку по передачі товару і моменту переходу з продавця на покупця ризику випадкової
загибелі чи випадкового пошкодження товару; розподіл обов’язків сторін по одержанню експортних
і імпортних ліцензій.
В Інкотермс, як і в Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року
відсутні правила про перехід права власності з продавця на покупця. Дане питання визначається за
нормами застосовного до договору міжнародної купівлі-продажу права. За рамками правил
Інкотермс залишились і наслідки невиконання сторонами зобов’язань за договором міжнародної
купівлі-продажу товарів, включаючи підстави звільнення сторін від відповідальності, що
регламентується або Конвенцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, або
нормами застосовного права.
11 правил Інкотермс від 2010 року розподіляються за видами транспорту наступним чином:
1. Правила Інкотермс 2010 для будь-якого виду транспорту.
1) EXW (із заводу);
2) FCA (вільний перевізник);
3) СРТ (перевезення сплачені до);
4) СІР (перевезення і страховка сплачені до);
5) DAT (поставка до кінцевого пункту);
6) DAP (поставка в пункті);
7) DDP (поставлено зі сплатою мита).
2.Правила Інкотермс 2010 для моря та внутрішнього водного транспорту.
1) FAS (уздовж борту судна);
2) FOB (на борту);
3) CFR (вартість і фрахт);
4) CIF (вартість, страховка, фрахт).

з) Принципи міжнародних комерційних договорів УНІДРУА. Теорія "lex

merkatoria”.
Найчастіше сторони, виключаючи застосування національних правових систем, роблять
застереження про регулювання договору з допомогою загальних принципів права. Обрання в якості
застосовного до договору права загальних принципів права або принципів, загальних для ряду країн,
навіть за умови, що таке обрання може бути визнано законодавством країни – місця судового
(арбітражного) розгляду, створює певні труднощі для їх виявлення. В цьому покликане допомогти на
сьогоднішній день єдине чітко визначене і загальновизнане джерело lex merkatoria – Принципи
міжнародних комерційних договорів УНІДРУА.
У 1994 році були опубліковані і введені в дію два зводи норм уніфікованого контрактного права.
Один з них – розроблені Міжнародним інститутом з уніфікації приватного права – Принципи
міжнародних комерційних контрактів (Принципи УНІДРУА), другий документ – розроблені в
рамках підготовки загальноєвропейського кодексу приватного права Принципи європейського
контрактного права.
Головна особливість Принципів УНІДРУА і Європейських принципів полягає в тому, що вони
розроблені не у вигляді міжнародних конвенцій чи модельних законів, а як правила, які призначені
для використання учасниками міжнародних контрактних відносин за їх волевиявленням. Вказані
документи не передбачають ні схвалення їх, ні затвердження з боку держав, а призначені для
застосування до міжнародного комерційного контракту за умови, що його учасники погодяться
підпорядкувати свої відносини названим зводам спеціальних правил.
Преамбула до цих Принципів передбачає можливість їхнього застосування у наступних
випадках:
1) коли вони свідомо були обрані сторонами міжнародного комерційного контракту;
2) коли сторони контракту посилаються в тексті контракту на Lex Mercatoria або на загальні
принципи права;
3) для доповнення чи заміни національного права, якщо воно не є достатньо зрозумілим і чітким;
4) для тлумачення чи доповнення міжнародних конвенцій щодо комерційних питань;
5) як модель для національного законодавства.
Принципи УНІДРУА, подібно зводу правил, сформульованих в Інкотермс, можуть
використовуватись сторонами при укладенні міжнародного контракту шляхом вказівки на їх
застосування в тексті контракту.
Основними положеннями Принципів УНІДРУА є:
1) обов’язковість для сторін укладеного між ними договору;
2) добросовісність і чесна ділова практика – якості, які відносять до обов’язків при укладенні і
виконанні договору міжнародної купівлі-продажу;
3) обов’язок збереження конфіденційності при передачі одній із сторін інформації, яка є для неї
секретною;
4) підставою для одностороннього розірвання договору закріплюється явна надмірна перевага однієї
сторони перед іншою. Крім того, закріплюється можливість розірвання договору у випадку обману,
погрози, викликаних третьою особою, за яке відповідає інша сторона;
5) здійснення тлумачення договору відповідно до спільного наміру сторін;
6) правило, яке називається у самій статті “правилом contra proferentem”: якщо умови договору,
висунуті однією стороною, є незрозумілими, то перевага надається тлумаченню, яке протилежне
інтересам цієї сторони.
У перекладі з латинської lex merkatoria означає торгове право. Хоча, точніше розуміти lex merkatoria
як торгове право, основане на звичаї (звичаєве торгове право). Lex merkatoria (транснаціональне
торгове право) – це теорія, яка обґрунтовує наявність спеціальної системи правового
регулювання зовнішньоекономічних угод, відокремленої від національних систем права; це
система норм, що регулює транснаціональні торгові відносини, які складаються між
приватними особами.
Сутність теорії lex merkatoria зводиться до того, що міжнародна торгівля перш за все повинна
опосередковуватись міжнародними договорами і міжнародними торговельними звичаями. Теорія lex
merkatoria виникла в 50-і роки ХХ століття. Причиною її виникнення було прагнення держав
упорядкувати міжнародні відносини у сфері економічних зв’язків, які не могли бути врегульовані в
рамках однієї правової системи. Розвиток міжнародної торгівлі за рахунок надання їй більш
приватного характеру протягом другої половини ХХ ст. привів до певного «відставання» норм
внутрішньодержавного права від потреб міжнародного товарообороту. Виникаючі прогалини в
законодавчому регулюванні торгових операцій заповнюються шляхом створення самими учасниками
зовнішньоторговельного обороту або їх об’єднаннями певних квазі-норм, які зараз прийнято
позначати терміном lex merkatoria. Суть теорії lex merkatoria полягає в наданні даним правилам
автономності, в тій чи іншій мірі, від правових державних систем, з тим щоб з їх допомогою
здійснювати правове регулювання зовнішньоторговельного обороту, а також і внутрішньодержавних
угод комерсантів. Суб’єктами права, які підпадають під вказане регулювання, стають учасники
правовідносин, що мають статус підприємців.
Для розуміння сутності lex merkatoria можна виділити її основні положення:
1) правове регулювання міжнародних економічних зв’язків є автономним і не може
опосередковуватись національним регулюванням;
2) джерелами правового регулювання міжнародних економічних зв’язків можуть бути тільки
міжнародний договір і міжнародний торговельний звичай, при цьому поняття «міжнародний
договір» і «міжнародний звичай» мають більш широкий зміст, ніж їх класичне тлумачення
(включаються типові закони, які розробляються в якості моделей для національних нормативних
актів; поняття «звичай» включає не тільки звичаєві правила, а й судові прецеденти);
3) принципами lex merkatoria є загальні принципи права, такі, як добросовісність виконання
зобов’язань, можливість розірвання договору у випадку істотного порушення його контрагентом;
4) наявність елементу саморегулювання в діяльності учасників зовнішньоекономічних зв’язків;
5) включення в поняття «право» будь-яких регуляторів соціальної поведінки;
6) обґрунтування існування «міжнародного товариства комерсантів».

6. Міжнародні зустрічні операції:

Товарообмінні (бартерні) операції як вид експортно-імпортної діяльності регламентується переважно
законодавством держав. У класичному розумінні - це обмін товарами, роботами чи послугами без
руху грошових коштів (англійське законодавство та практика). У деяких державах бартерні
операції допускають рух грошових коштів.
Бартерний договір є консенсуальним, оскільки право власності на товар (результати роботи, послуги)
переходить до іншої сторони в момент, узгоджений сторонами. Цей договір іноді називають
компенсаційним, оскільки виконання його однією стороною здійснюється для так званого
«зустрічного задоволення», «для компенсації». Невиконання зобов’язання однією з сторін може
стати підставою для невиконання іншою. Водночас бартерна угода не є зустрічною угодою, оскільки
вона оформлюється, на відміну від зустрічної торгівлі, не двома, а одним договором.
При бартерному договорі встановлюється або кількість взаємопоставлених товарів (робіт, послуг),
або сума, на яку сторони зобов’язуються поставити товар (роботи, послуги). Бартерний договір має
вартісну оцінку. Вона залежить від оцінки вартості самого товару, оцінки послуг третьої сторони
(відсотки за посередництво, комісійні тощо). Оцінка договору має значення, наприклад, для
з’ясування митними органами розміру мита, зборів. З метою виконання бартерного договору в
уповноважених банках можуть відкриватись рахунки. На них відображається вартість обумовлених у
договорі товарів (робіт, послуг).
Згідно Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі
зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 року товарообмінна (бартерна) операція у
галузі зовнішньоекономічної діяльності – це один з видів експортно-імпортних операцій. Вона
оформляється бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати, яким часткова
оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі. Договір укладається
між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб’єктом
господарювання. Він передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у
будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом грошових коштів у готівковій чи безготівковій
формі.

а) товарообмінні й компенсаційні на без валютній основі;

Товарообмінні й компенсаційні угоди на безвалютній основі визначають оплату поставок в товарній
формі, коли продаж одного чи кількох товарів одночасно зв’язується з покупкою іншого товару і
розрахунки в іноземній валюті не проводяться. Розрізняють:
1) угоди з одночасною поставкою (бартерні й прямі компенсаційні угоди);
2) угоди з довготривалим терміном поставки, так звані загальні глобальні угоди.

б) компенсаційні на комерційній угоди;

Компенсаційні угоди на комерційній основі являють собою угоди, в яких поставка й відповідно
зустрічна поставка товарів здійснюється на протязі встановленого періоду на основі або одного
контракту купівлі-продажу, або на основі контракту купівлі-продажу і доданих до нього угод про
зустрічні закупки. Такі угоди мають узгоджений механізм грошових розрахунків, здійснених як
шляхом переказу іноземної валюти, так і застосуванням клірингу. Компенсаційні угоди на
комерційній основі, в свою чергу, поділяються на три підвиди:
1) короткочасні компенсаційні угоди;
2) зустрічні закупки;
3) авансові закупки.

в) компенсаційні на основі угод про виробниче співробітництво.

Компенсаційні угоди на основі виробничого співробітництва передбачають, що поставки
промислового обладнання будуть оплачуватися зустрічними поставками товарів, виготовлених з
допомогою закупленого обладнання. Компенсаційні угоди на основі угод про промислове
співробітництво різноманітні:
1) великомасштабні довгострокові компенсаційні угоди зі зворотною закупкою товарів;
2) угоди «про розподіл продукції»;
3) угоди «розвиток-імпорт»;
4) операції на давальницьку сировину.

7. Договір про виключний продаж товарів.

Договором закріплюються принципи і правила відносин з придбання однією стороною (покупцем) у
власність товарів в іншої сторони (продавця) з встановленням одночасно ряду прав і обов’язків
сторін, пов’язаних з перепродажем товару покупцем своїй клієнтурі.
З господарсько-економічної точки зору покупець товару здійснює посередницькі функції між
продавцем товару і ринком. У якості продавців виступають фірми-продуценти або фірми – гуртові
торговці, а в якості покупців - найчастіше фірми - гуртовики або напівгуртовики, які купують товари
для перепродажу їх роздрібним торговцям або індивідуальним споживачам. Покупці, будучи
комерсантами, що діють на промисловий основі, але не будучи формально-юридично
посередниками-агентами, виконують на практиці роль ланок товаро-провідної мережі і іменуються
«розповсюджувачами» товарів (дистриб’юторами). Саме тому договір відносять до категорії так
званих договорів про розміщення товарів (distribution agreement, contrat de distribution). Товари,
придбані у власність за правилами купівлі-продажу, вони реалізують на ринку від свого імені, діючи
при цьому за свій рахунок і на свій «страх і ризик», тобто беруть на себе всі комерційні ризики
просування товару.
Обов’язковий елемент контракту складають «умови про виключність», яким надається
односторонній або двосторонній характер. Продавець надає покупцю виключне право продажу
товарів, що є предметом купівлі-продажу між ними, у відповідному регіоні або зазначеній клієнтурі.
Надаючи покупцю комерційну монополію, продавець відмовляється від проведення торгівлі в
зазначених межах своїми силами або через інших осіб. Це – умова про виключний продаж товару
покупцем або про встановлення монополії покупця на продаж придбаних товарів. Іноді така умова
договору супроводжується встановленням додаткового обов’язку продавця включати в контракти з
іншими покупцями умову про відмову останніх від прямого або непрямого продажу куплених
товарів на території дії першого договору. Договірна заборона третім особам на проведення так
званого «паралельного продажу (або імпорту)» додатково зміцнює комерційну монополію покупця
на ринку.
Договір містить зазвичай і ряд інших важливих умов, що визначають відносини між сторонами.
Встановлюється мінімальна кількість товарів, які покупець повинен періодично купувати у
продавця, і порушення цієї умови розглядається як підстава для розірвання договору продавцем.
Договірне закріплення такої квоти продажу є способом забезпечення комерційних інтересів
продавця. Важливим договірним положенням, що належать до подальшої ринкової діяльності
покупця, є умова про ціни з перепродажу, хоча його може і не бути в договорі. Покупець
зобов’язується погоджувати ціни з перепродажу зі своїм постачальником в період ринкової
діяльності або ж вони визначаються в самому контракті.

8. Договір про франшизу.

Договір франчайзингу являє собою довгостроковий договір, в силу якого одна сторона, яка надає
франшизу (правоволоділець), зобов’язується за винагороду послідовно здійснювати поставки товарів
і надавати певні послуги, передавати досвід, знання, навики у господарській діяльності, а також
наділяти іншу сторону (користувача) правом використання комплексу виключних прав щодо
об’єктів інтелектуальної власності.
Оскільки надання з боку правоволодільця користувачеві виключних прав інтелектуальної власності є
основним зобов’язанням, яке визначає особливості договору, цей договір часто розглядають як
різновид ліцензійних договорів. Він в основному укладається з метою створення нових
господарських комплексів (магазинів, ресторанів і т.п.), розширення мережі ринків збуту товарів і
послуг під фірмою правоволодільця. Це відрізняє його від звичайних ліцензійних договорів, які
дозволяють ліцензіату використовувати деякі окремі об’єкти охорони інтелектуальної власності,
права на які належать власнику даного нововведення. За українським законодавством (ст. 1115 ЦК
України) за договором франчайзингу (комерційної концесії) одна сторона (правоволоділець)
зобов’язується надати іншій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її
вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду
товару та (або) надання послуг, в тому числі право на фірмове найменування і (або) комерційне
позначення правоволодільця, на комерційну інформацію, що охороняється, а також інші передбачені
договором об’єкти виключних прав - знак для товарів і послуг тощо.
За договором про франшизу продавець зобов’язується надавати покупцеві комерційну інформацію
про раціональні методи реалізації товарів і/або надання послуг, ведення промислу, які складають
"ноу-хау" постачальника. Використання таких відомостей спрямоване на надання допомоги
покупцеві в "просуванні" товарів і послуг. На досягнення цієї ж мети спрямоване і надання
продавцем на ліцензійній підставі прав використання об’єктів промислової власності.
Оскільки міжнародно-правових засобів регулювання в даній сфері суспільних відносин не існує,
певні їх елементи регулюються з допомогою національно-правових інструментів (статті 1115-1129
ЦК України), а також з використанням рекомендаційних норм, розроблених в рамках міжнародних
організацій і органів. Згідно зі ст.ст .32,44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі
відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору,
застосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином, тобто право держави, у якій
сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має
своє місце проживання або місцезнаходження. При цьому стороною, що повинна здійснити
виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору фрачайзингу є правоволоділець.

9. Договір про факторинг.

В даний час в національно-правовому аспекті договір факторингу законодавчо врегульовано в досить
незначній кількості країн (в Україні це здійснено лише в ЦК - глава 73), але широке застосування
його в міжнародних операціях привело до розробки Конвенції УНІДРУА з міжнародних
факторингових операцій, підписаної 28 травня 1988 р. В Конвенції містяться уніфіковані
матеріально-правові норми, що регулюють міжнародні факторингові операції, і забезпечують баланс
інтересів всіх її учасників.
Договір факторингу – це договір по здійсненню посередницьких послуг в проведенні фінансових
розрахункових операцій між учасниками цивільних угод, який передбачає також обов’язки
посередника по наданню деяких інших послуг комерційного характеру.
Учасниками відносин по факторингу виступають фірма – постачальник товарів чи послуг, фірма
по факторингу (фактор) і фірма – набувач товарів чи послуг (клієнт). Постачальник товарів чи
послуг є кредитором, а набувач товару чи послуги – боржником. Основний зміст факторингу як
посередницької фінансової операції зводиться до задоволення спеціалізованою по факторингу
фірмою (фактором) прав вимог кредитора за рахунок сум, що стягуються нею з боржника за
комерційним рахунком кредитора.
Згідно договору, укладеного постачальником товару чи послуги з фактором, сторони беруть на себе
взаємні зобов’язання. Постачальник зобов’язується передати фактору наявні права вимоги щодо
клієнтів – шляхом їх юридичної переуступки (суброгації) – для одержання платежів. Зі свого боку
фактор зобов’язується негайно виплачувати постачальнику грошові суми за одержаними від нього
документами (комерційними рахунками), надаючи гарантію перерахування відповідних сум
незалежно від результатів їх стягнення з боржника, тобто клієнта. Отже, в економічному плані
факторинг являє собою купівлю комерційних рахунків посередників з негайною їх оплатою
постачальнику.
В Конвенції УНІДРУА закріплено правило пріоритету договору факторингу над іншими видами
договорів (наприклад, поставки товару чи надання послуг).
Згідно зі ст.ст.32,44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди
сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право,
яке має найбільш тісний зв’язок із правочином, тобто право держави, у якій сторона, що повинна
здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання
або місцезнаходження. При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне
значення для змісту договору факторингу є фактор.

10. Договори доручення

Договір доручення поширений у країнах континентальної системи права. Під ним прийнято розуміти
договір, згідно якого одна сторона (довіритель) доручає, а друга сторона (повірений) приймає на
себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Договір є безоплатним, якщо
немає згоди про інше. Дещо інакше визначається договір доручення в праві Німеччини, де за
договором доручення повірений зобов’язується безоплатно виконати справу, покладену на нього
довірителем. Основна відмінність в підходах до юридичного змісту даного виду домовленостей
полягає в тому, що одні країни (наприклад, Франція) виходять з того, що цей договір спрямований на
вчинення юридичних дій повіреним від імені і за рахунок довірителя, а інші (наприклад, Німеччина)
вважають, що на повіреного може бути покладено обов’язок вчинення як юридичних, так і
фактичних дій, в той час як швейцарським зобов’язальним законом передбачається, що доручення
включає в себе крім договору простого доручення також договір про посередництво, акредитивні
угоди і договір про агентство.
За договором доручення повірений зобов’язаний:
1) виконати особисто взяте на себе доручення. Передати виконання доручення іншій особі повірений
має право лише зі згоди на це довірителя. При цьому він відповідає за вибір третьої особи, а також за
дії третьої особи як за свої власні, якщо він передав їй виконання без дозволу довірителя;
2) виконувати доручення згідно вказівок довірителя. Повірений має право відійти від вказівок, коли є
підстави вважати, що довіритель погодився б на такий відступ;
3) надавати довірителю необхідну інформацію про хід виконання справи і звіт по завершенні
доручення.
За договором доручення довіритель зобов’язаний:
1) відшкодувати повіреному понесені ним в процесі виконання доручення витрати;
2) сплатити винагороду при наявності відповідної домовленості або якщо обов’язок такої сплати
випливає з місцевих звичаїв;
3) відшкодувати повіреному втрати, понесені ним без своєї вини у зв’язку з виконанням дopyчeння.
Згідно зі стст.32,44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін
договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке
має найбільш тісний зв’язок із правочином, тобто право держави, у якій сторона, що повинна
здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання
або місцезнаходження. При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне
значення для змісту договору доручення є повірений.

11. Договір комісії в міжнародному приватному праві.

Під договором комісії прийнято розуміти угоду, за якою одна сторона (комісіонер) у вигляді
промислу бере на себе зобов’язання вчиняти угоди від свого імені, але за рахунок іншої особи
(комітента). Всі права і обов’язки, що випливають з укладених комісіонером угод з третіми особами,
виникають для комісіонера, хоч економічний результат таких угод і падає на комітента.
В сучасному економічному обороті договором комісії опосередковуються різні банківські операції,
предметом яких є перш за все цінні папери. У врегулюванні таких операцій особливе місце займають
типові договори, які розробляються банками. Використовується дана договірна форма і для купівлі-
продажу товарів, фрахтування та інших угод, до того ж не тільки у внутрішній, а й у зовнішній
торгівлі в якості засобу проникнення на ринки.
Так як комісіонер при виконанні комісійного доручення діє від свого імені, а не від імені довірителя-
комітента, у зв’язку з договором комісії складаються відносини потрійного роду:
1) між комісіонером і комітентом;
2) між комісіонером і третіми особами, з якими він вступає в угоди для виконання комісійного
доручення;
3) між комітентом і третіми особами (за певних умов).
Згідно зі стст.32,44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін
договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке
має найбільш тісний зв’язок із право чином, тобто право держави, у якій сторона, що повинна
здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання
або місцезнаходження. При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне
значення для змісту договору комісії є комісіонер.

12. Агентський договір.

Агентський договір - це договір, за яким одна сторона (агент) зобов’язана здійснювати за
дорученням іншої сторони (принципала) юридичні та фактичні дії, від свого імені, але за рахунок
принципала або від імені та за рахунок принципала. Для різних правових систем характерна
наявність або агентського договору, або договорів доручення та комісії, або їх паралельного
існування.
Питання міжнародного агентування регламентуються Гаазькою конвенцією 1978 року про право, що
застосовується до агентських угод.
Агентський договір застосовується у більш широкій сфері відносин, ніж договори комісії та
доручення. Це пояснюється тим, що предметом агентського договору можуть бути не лише
юридичні, але і фактичні дії.
Обов’язки агента: 1. виконувати доручення особисто, якщо можливість субделегації не передбачена
договором; дотримуватись вказівок принципала;
2. не розголошувати конфіденційну інформацію; надавати принципалу необхідну інформацію (звіти);
3. не допускати становища, при якому особисті інтереси суперечили б обов’язку перед принципалом;
4. зберігати окремо гроші і товари, отримані для принципала.
Обов’язки принципала: 1. сплатити агенту винагороду;
2. відшкодовувати агенту витрати;
3. прийняти на себе відповідальність по всіх вимогах та зобов’язаннях, які було прийнято агентом в
ході виконання ним своїх функцій.
Певної обов’язкової форми договору не встановлено. Договір може бути як строковим, так і без
вказівки строку.

13. Договір майнового найму.

Під договором майнового найму розуміють договір, за яким одна сторона (наймодавець або
орендатор) зобов’язується надати іншій стороні (наймачу або орендарю) майно в тимчасове
користування за встановлену винагороду, яку ця інша сторона зобов’язана сплатити. Договір у всіх
країнах є двостороннім, сплатним, консенсуальним. Його предметом є будь-яка неспоживча річ –
рухома чи нерухома.
Згідно закону, в обов’язки наймодавця входить перш за все надання в користування майна у стані,
придатному для експлуатації, тобто такому, що відповідає призначенню майна чи спеціальним
умовам договору.
Наймодавець несе відповідальність за будь-які недоліки, - як очевидні, так і приховані, що
проявились вже в процесі експлуатації майна, – які виключають або істотно перешкоджають
звичному або нормальному, або встановленому договором використанню майна. Але він не
відповідає за очевидні і приховані недоліки речі, про які не міг знати при розумній обачності з його
боку в момент укладення договору. Відповідальність наймодавця за недоліки майна також не
настає, якщо наймач при укладенні договору знав про ці недоліки.
Обов’язком наймача є сплата встановленої договором найманої плати в строки, вказані в ньому.
Договори майнового найму поділяються за строками їх дії на короткострокові - від одного дня до
року ("рейтинг" або "чартер"), середньострокові - від року до трьох ("хайрінг"), від трьох до п’яти
років і більше, іноді до 15-20 років ("лізинг"). Платежі здійснюються, як правило, періодично – по
місяцях, кварталах, роках і т.п. Розмір найманої плати встановлюється за угодою сторін.
При відсутності в договорі вказівок про строки сплати найманої плати платежі повинні
здійснюватися в строки, передбачені законом чи звичаєм. Несплата наймачем сум за користування
майном розглядається як підстава для вимоги наймодавця розірвати договір.
Згідно зі стст.32,44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди
сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується
право, яке має найбільш тісний зв’язок із право чином, тобто право держави, у якій сторона, що
повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце
проживання або місцезнаходження. При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має
вирішальне значення для змісту договору найму є наймодавець.

14. Договір про лізинг.

Використання машинно-технічних виробів в міжнародному і національному економічному обороті
регламентується специфічною договірною формою майнового найму, що одержала назву договору
про лізинг. Лізинг в буквальному розумінні означає довгострокову оренду машин, обладнання,
транспортних засобів та інших об’єктів виробничого призначення.
Широке розповсюдження цього виду договору привело до розробки Конвенції про міжнародний
фінансовий лізинг, підписаної 28 травня 1988 р. Сьогодні проте лише деякі країни прийняли
спеціальні нормативні акти з лізингових відносин (Франція, Англія), інші - мають лише судову
практику (наприклад, США, Німеччина, Японія).
Практика і доктрина виділяють дві форми лізингу:
1) фінансовий лізинг, який називають іноді справжнім лізингом;
2) оперативний лізинг, або експлуатаційний лізинг.
На відміну від звичайного договору майнового найму, фінансовий лізинг характеризується тим, що
охоплює більш складний комплекс господарсько-економічних відносин, учасниками яких
виступають не дві, а три сторони: фірма-виробник машини чи обладнання, лізингова фірма
(наймодавець) і фірма-користувач (наймач). Наймодавцем виступають спеціалізовані лізингові
фірми, промислові і фінансові. Промислові товариства або компанії, які займаються лізингом, є або
філіалами великих фірм – продуцентів техніки, або незалежними фірмами, спільно створеними
декількома фірмами - продуцентами. В широких масштабах лізингові операції здійснюють фінансові
товариства чи компанії, які є філіалами банку або їх функціональними підрозділами (відділами), або
кредитні, страхові та інші організації.

15. Договір підряду в міжнародному приватному праві.

За договором підряду одна сторона (підрядчик) зобов’язується виконати певну роботу за завданням
іншої сторони (замовника), яка, в свою чергу, повинна прийняти роботу і сплатити за неї обумовлену
ціну.
В країнах романо-германської системи права підряд розглядається як самостійний вид договору,
який визначається встановленими в законі ознаками. В англо-американській системі права підрядні
відносини традиційно вважаються одним з видів договору особистого найму, але при цьому
істотною особливістю його визнається певна самостійність виконавця роботи, який в зв’язку з цим
називається незалежним контрагентом.
Основні обов’язки підрядчика полягають у виконанні роботи і передачі замовнику результатів
роботи.
Здійснення підрядчиком роботи характеризується трьома особливостями:
• виконанням роботи в точній відповідності із завданням замовника;
• проведенням роботи на власний ризик;
• здійсненням роботи під наглядом і контролем замовника.
Підрядчик бере на себе відповідальність за кінцевий результат роботи, виконуючи її на власний
"страх і ризик". Це означає, що до моменту прийняття роботи замовником він несе ризики виконання
підряду: на нього покладаються всі майнові наслідки загибелі чи пошкодження (порчі) предмету
підряду, який готується чи вже готовий до здачі, або неможливості виконання підряду. Ризик
підрядчика полягає в тому, що він не має права вимагати від замовника винагороди за ту роботу, яка
була б виконана до моменту загибелі предмету підряду чи його пошкодження або яку стало
неможливо завершити.
Згідно зі ст.ст.32, 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди
сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується
право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином, тобто право держави, у якій сторона, що
повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце
проживання або місцезнаходження. При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має
вирішальне значення для змісту договору підряду є підрядник.

16. Договір про кооперацію.

Відповідно до ст.3 Закону України “Про режим іноземного інвестування” іноземні інвестиції
здійснюються у формах, що не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної
особи на підставі договорів із суб’єктами господарської діяльності України. Однією з таких форм
здійснення іноземних інвестицій є договори (контракти) про виробничу кооперацію.
Характерними ознаками договорів (контрактів) про виробничу кооперацію є:
 1) особливий суб’єктний склад - сторонами виступають суб’єкти підприємницької діяльності,
які спеціалізуються на виробництві певної продукції;
2) наявність зобов’язань щодо збереження спеціалізації виробництва учасниками договору;
3) зобов’язання по виробництву продукції (проміжної чи кінцевої) покладається на кожного
учасника договору;
4) інвестиції здійснюються у формі передачі майна (майнових прав). Для окремих видів
договору кооперовані поставки є здійсненням інвестицій.
Укладення та виконання договорів (контрактів) про виробничу кооперацію регламентується
національним законодавством і міжнародними договорами, укладеними за участю України. Так, 23
грудня 1993р. держави-учасниці СНД уклали Угоду про загальні умови і механізм підтримки
розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД. Крім того, Україна
уклала з рядом країн СНД двосторонні угоди про виробничу кооперацію. Відповідно до ст.4 Закону
України “Про зовнішньоекономічну діяльність” до видів зовнішньоекономічної діяльності, що
здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, належить виробнича кооперація з іноземними
суб’єктами господарської діяльності. В законодавстві України відсутнє визначення поняття
виробнича кооперація. Зі змісту ст.1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” можна
зробити висновок, що виробнича кооперація поряд з іншими видами кооперації (наукова, науково-
технічна, науково-виробнича) належить до міжнародної кооперації.
У галузевих міжвідомчих угодах про виробничу кооперацію визначаються переліки підприємств та
організацій, які беруть участь у кооперації і зберігають спеціалізацію виробництва продукції
(надання послуг), номенклатуру та обсяги кооперованих поставок продукції (надання послуг).
Суб’єкти господарювання, що не належать до сфери управління відповідних центральних органів
виконавчої влади, подають пропозиції для включення їх до угод відповідним центральним органам
виконавчої влади за профілем виробництва. Продукція (послуги), що поставляються за виробничою
кооперацією згідно з переліками до міжурядових, міжвідомчих угод звільняється від обкладення
ввізним, експортним митом, акцизним збором та іншими податками, якщо інше не передбачено
укладеними угодами.
В економічній та юридичній літературі розрізняють такі види договорів (контрактів) про виробничу
кооперацію: договори про ліцензійну кооперацію; договори про виробництво продукції на
замовлення; договори про розподіл виробництва (спеціалізація); договори розподіл виробництва
(спеціалізація); договори про спільне виробництво; договори про поставку комплектного обладнання
з наступною поставкою частини продукції по кооперації (компенсаційні угоди); договори про
спільне проектування і будівництво промислових об’єктів.
Згідно ст.44 Закону України «Про міжнародне приватне право» в разі відсутності згоди сторін про
вибір права щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт застосовується – право
держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати.

17. Договір про консорціум.

Консорціум, за законодавством зарубіжних держав є об’єднанням, яке не володіє правами юридичної
особи, оскільки відносини між учасниками базуються на коопераційних договорах. При цьому
сторони зберігають свою господарську і фінансову самостійність. Відносини сторін можуть
втілюватися у різну правову форму. Але, як правило, найпоширенішими є дві організаційно-правові
моделі – простий консорціум і консорціум як асоціація у формі товариства. У простому консорціумі
партнери пов’язані договорами зі стороною, яка приймає, але один перед одним майнової
відповідальності не несуть.
Консорціум як асоціація у формі товариства базується на спільному розподілі ризику майнових втрат
і одержання прибутків. При цьому особливість цих відносин полягає в тому, що вони мають
складний характер, і один договір регулює відносини між учасниками консорціуму (тобто
інвесторами), а другий – між членами консорціуму (інвесторами) та замовником (стороною, що
приймає інвестиції).
Консорціальний договір має низку особливостей, які властиві звичайному коопераційному договору.
По-перше, оскільки такий договір має багатосторонній характер, необхідно чітко розподілити
функції та обов’язки щодо здійснення інвестицій. По-друге, в консорціальному договорі потрібно
визначити розмір інвестиції кожного іноземного інвестора. Водночас однією зі спеціальних умов є
виділення головного члена консорціуму та надання йому повноважень з координації діяльності
інших інвесторів.
Особливість консорціальних відносин полягає в тому, що генеральну угоду з стороною, яка приймає,
підписує або кожний партнер від свого імені, або лише уповноважений іншим інвестор від імені
консорціуму. Однак кожний партнер (інвестор) несе лише індивідуальну відповідальність за
виконання своїх зобов’язань. Таким чином, підписуючи консорціальну угоду, кожний інвестор
встановлює з об’єднанням договірні відносини щодо виконання своїх інвестиційних зобов’язань і не
несе відповідальності за здійснення інвестиційних обов’язків іншими інвесторами, які взяв на себе
консорціум. Водночас не заперечується можливість спільної відповідальності інвесторів, яка
базується на засадах часткової або солідарної відповідальності, передбаченої договором.
Згідно ст.44 Закону України «Про міжнародне приватне право» в разі відсутності згоди сторін про
вибір права щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт застосовується – право
держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати.

18. Договір зберігання в міжнародному приватному праві.

За договором зберігання одна сторона (зберігач; депозитарій) зобов’язується зберігати майно,
передане їй іншою стороною (поклажодавцем, депонентом), протягом вказаного строку або до
вимоги і повернути це майно на вимогу поклажодавця у схоронності.
Предметом договору є послуги по зберіганню. Об’єктом договору у всіх системах права
визнаються тільки рухомі речі (як з індивідуально-визначеними ознаками, так і з родовими). Договір
зберігання є реальним, хоча разом з тим доктрина і практика в ряді країн допускає укладення
договору як консенсуального, коли якась особа зобов’язується взяти в майбутньому майно на
зберігання. Договір зберігання може бути безоплатним або оплатним.
Договором зберігання на охоронця покладаються наступні основні обов’язки:
1) зберігання речі і забезпечення її схоронності, тобто вжиття всіх заходів, передбачених договором
або необхідних для збереження майна.
Компанії, які здійснюють зберігання, намагаються обмежити свою відповідальність шляхом
включення в договір спеціальної умови про максимальний розмір збитків, що підлягають
відшкодуванню, у випадку втрати чи пошкодження товарів - в цілому або щодо окремих об’єктів
зберігання.
2) зберігач зобов’язаний повернути речі поклажодавцю.
3) зберігач зобов’язаний надати поклажодавцю достатній для прийняття майна назад строк, якщо у
нього (охоронця) є серйозні підстави припинити договір до закінчення строку, оскільки продовження
зберігання неможливо без небезпеки для речі чи шкоди для самого себе (наприклад, якщо майно, що
перебуває на складі, є товаром, який швидко псується, являє небезпеку і т.п.).
Основний обов’язок поклажодавця полягає в сплаті винагороди за зберігання. Розмір її
визначається в договорі або встановлюється за тарифними ставками, що розробляються
спеціалізованими організаціями, які здійснюють зберігання майна. Крім того, поклажодавець
зобов’язаний відшкодувати охоронцеві всі витрати по збереженню майна і збитки, завдані в
результаті зберігання. За загальним правилом, охоронець в забезпечення своїх майнових вимог до
поклажодавця - по сплаті винагороди або по відшкодуванню витрат чи збитків - має право на
утримання товару, або заставне право на об’єкт зберігання.
Згідно зі ст.ст.32, 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди
сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується
право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином, тобто право держави, у якій сторона, що
повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце
проживання або місцезнаходження. При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке
має вирішальне значення для змісту договору зберігання є зберігач.

19. Договір страхування в міжнародному приватному праві.

Цивільно-правові відносини, які оформляють процес створення і використання страхового фонду
виникають із договору страхування. В цьому договорі одна із сторін - страховик за обумовлену
винагороду "Страхову премію", яка сплачується іншою стороною - страхувальником, зобов’язується
відшкодувати останньому (або іншій особі - вигодонабувачеві) шкоду, що виникла в результаті
заздалегідь погодженої сторонами події (при майновому страхуванні) або сплатити певну грошову
суму (в особистому страхуванні).
Класифікація існуючих видів страхування можлива на основі різних критеріїв. Загальновизнаним є
поділ в залежності від характеру об’єкта на страхування майнове і страхування особисте.
Майнове страхування включає: морське страхування, страхування майна від вогню, крадіжок і т. ін.,
страхування інвестицій, страхування на випадок неплатоспроможності боржника, страхування
цивільної відповідальності і т. ін. За своєю природою майнове страхування покликане компенсувати
збитки, пов’язані з втратою чи пошкодженням майна. В цьому виді страхування розмір
відшкодування залежить від величини (розміру) дійсно понесених збитків (шкоди, завданої майну),
внаслідок чого його нерідко називають страхуванням від збитків. Навпаки, при особистому
страхуванні (страхуванні життя, особистому страхуванні від нещасних випадків, страхуванні на
випадок хвороби) розмір відшкодування не залежить від того, чи зазнав страхувальник взагалі якоїсь
майнової шкоди і визначається зафіксованою в договорі сумою.
Крім того, всі види страхування можна поділити на страхування добровільне і обов’язкове, яке
полягає в тому, що особи, які займаються певною діяльністю, зобов’язані на основі нормативних
приписів вступити в страхові правовідносини на певних умовах. Останнім часом яскраво
позначається тенденція постійного збільшення видів встановлюваного державою обов’язкового
страхування, пов’язаного, як правило, із страхуванням відповідальності. (У Франції в даний час є
більше 20 видів обов’язкового страхування). Страхування відповідальності охопило
найрізноманітніші сфери: від транспорту і діяльності підприємств, пов’язаних з ядерною енергією,
до полювання, велосипедного і кінного спорту і т. ін.
Згідно зі ст.ст.32, 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди
сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується
право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином, тобто право держави, у якій сторона, що
повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце
проживання або місцезнаходження. При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має
вирішальне значення для змісту договору страхування є страховик.