Тема 4.

Комунікативна компетентність учителя фізичної культури

1. Сутність спілкування у педагогічній діяльності

2. Організація вербальної взаємодії
3. Умови ефективної мовної комунікації
4. Майстерність педагогічної взаємодії
 1. Сутність спілкування у педагогічній діяльності
1.1. Поняття і значення спілкування
Спілкування – специфічна форма взаємодії і взаємовпливу суб’єктів,
породжена потребами сучасної діяльності. В процесі спілкування
відбувається взаємосприйняття і взаємний обмін інформацією.
Умовно можна виділити наступні погляди та узагальнення.
Б.Ф. Ломов розглядає спілкування як самостійну сторону людського
буття, що не зводиться до діяльності.
А.А. Леонтьєв розуміє спілкування як один з видів діяльності,
С.Л. Рубінштейн вважав, що спілкування є диєвим в тих випадках, коли воно
виступає як вплив. Це можна сказати, наприклад, про діяльність педагога,
лектора.
Л.С. Виготський визначав спілкування як процес, заснований на
розумінні і спрямованій передачі думок і переживань, що потребують відомої
системи засобів.
Інші дослідники доводили, що в комунікативному процесі в єдності
подані діяльність, спілкування і пізнання.
Широке розповсюдженняотримала точка зору на спілкування, як на
діяльність суб’єкта, об’єктом якої є інша людина, партнер по спілкуванню
(Я.Л. Коломинський). При цьому об’єкт спілкування є одночасно для іншого
індивіда об’єктом, і навпаки. Активність однієї особистості в процесі
спілкування зустрічається з активністю іншої особистості, а частіше всього
декількох людей чи багатьох людей одночасно. В спілкуванні
встановлюються ділові і особистсі відносини між людьми. Для успішного
спілкування необхідно не тільки розуміти себе, але й інших, а також те, як
інші розуміють тебе.
Спілкування охоплює осбливий клас між суб’єктами, де виявляється
сприяння чи протистояння, погодження чи протиріччя, співпереживання чи
емоційна глухота. Спілкування між людьми може відбуватись в різних
формах, серед яких явно виділяються чотири: анонімне, функціональне,
формальне, неформальне.
Таким чином спілкування може виступати у вигляді діяльності, а
діяльність розглядається як частина спілкування. У всіх випадках вони
знаходяться в єдності.
1.2.Функції спілкування
Спілкування являє собою не тільки необхідний, але й найбільш
суттєвий соціально-психологічний аспект будь-якої діяльності і проявляється
в наступних функціях:
 – способі прояву людської сутності – саме в спілкування і тільки через
спілкування може проявлятися сутність людини. Л. Фейербах
вказував у свій час: «Отдельный человек как нечто обособленное не
заключает человеческой сущности в себе ни как в существе
моральном, ни как в существе мыслящем. Человеческая сущность
налицо только в общении, в единстве человека с человеком, в
единстве, опирающемся лишь на реальность различия «Я» и «Ты»».
– факторі становлення людини – спілкування є вирішальною
передумовою винекнення і розвитку специфічних людських форм
психологічної діяльності (свідомість, мова);
– умови існування людини і її органічної потреби в спілкуванні, що
відносяться до числа різноманітних і специфічних для людини
потреб, що спостерігаються в рівній мірі як в філо- так і в онто
генезі.
Людські цивілізації поділяють на «контакті» і на «неконтактні». В
контактних культурах погляд при розмові має велике функціональне
значення. Люди контактних культур і стоять ближче один до одного, при
розмові частіше торкаються один одного, дивляться в очі один одному. До
«контактних» культури відносяться араби, латиноамериканці, народи
північної Європи. До «неконтактних» культур відносять індійців,
пакистанців, японців. Ці народи, як правило, при розмові стоять далі один від
одного. Погляд направлений в район шиї чи середину лоба таким чином, що
очі і лице партнера знаходяться в полі периферичного зору.
Дослідженнями в США встановлено, що навички використання
погляду в спілкуванні, засвоєні з дитинства, на протязі життя майже не
змінюються, навіть якщо людина потрапляє в складне національне
середовище. Іноді це може призвести до недорозуміння і до незручності.
Шведи, розмовляючи, більше дивляться один на одного ніж англійці.
Японці при розмові дивляться на шию співрозмовника, кудись під
підборіддя. Прямий погляд в обличчя – прояв неповаги.
Вимушене виключення людини із сфери звичайного спілкування із
іншими людьми переконливіше показує значимість людського контакту як
фактора соціалізації і органічної потреби індивіда. Академік А.І. Берг пише:
«первыми опытами доказано, что человек может нормально мыслить
длительное время только при условии непрекращающегося
информационного общения с внешшним миром».
Повна інформаційна ізоляція від зовнішнього світу – це початок
безумства. Інформаційне, стимулююче мислення зв’язок з зовнішнім світом
так само необхідна як їжа і тепло, мало того – як наявність тих енергетичних
полей, в яких відбувається вся життєдіяльність людей на нашій планеті.
– фактори існування спільності – критерієм об’єднання різних частин
чи підрозділів спільності є не тільки ступінь оперативності і
швидкості передачі інформації. Більш високим критерієм міцності,
монолітності тієї чи іншої соціальної спільноти є ступінь
комунікабельності її членів між собою;
– передачі через засвоєння певної інформації життєвого, навчально-
методичного, пошукового, науково-дослідного і іншого характеру.
Реалізація цієї функції сприяє трансформації накопиченого
життєвого досвіду, науковиг знань, забезпечує процес залкчення
особистості до матеріальних і духовних цінностей суспільства. В
процесі навчання вчитель виступає перед учнями як одне із основних
джерел навчальної інформації в конкретній галузі науки, літератури.
Мистецтва і практичної діяльності. Тому спілкування з вчителем
сприяє трансформації відповідної інформації учнями;
– спілкування і особливостях поведінки людини. Одна із
найважливіших умов гідного спілкування, це повага до
роз’єднаності, до неоднаковості, до інших смаків, інтересів, поглядів.
По певній мимовільній перестраховці в деяких людей переважає
прагнення підігнати іншого під свою мірку, нав’язати йому свої
стереотипи. Таке нав’язування – неоднінний атрибут низької
культури. Культура поведінки, як правило, закладається в сім’ї,
однак закріплюється, змінюється і шліфується на протязі всього
життя.
1.3. Стилі роботи
Стиль роботи – почерк організатора.
В психології розроблені доволі чіткі риси соціально-психологічного
портрету різних типів керівників.
Авторитарний стиль – орієнтується на себе. Він одноособно визначає
напрямки діяльності групи, вказує, хто з ким разом повинен працювати,
перекреслюючи будь-яку ініціативу, вважаючи її самоволием.Він замикає
інформацію на собі; підлеглі живуть у світі здогадок і чуток. Завдання дає
поетапно, не пояснюючи показання цієї операції і її зв’язку з наступними.
Основні форми зв’язку з членами групи – наказ, вказівка, інструкція,
вдячність (більшість способів спілкування з членами групи носять характер
команд і відкритих наказів). Виявивши помилку, висміює винуватця,
найчастіше не пояснюючи, як її можна виправити. За його відсутності робота
уповільнюється і часто зупиняється.
 Цікаві і такі риси поведінки: лаконічність у звернені до підлеглих,
переважання керуючого тону, нетерпіння до заперечень; він рідко
посміхається, хмуриться.
Демократичний стиль – прислуховується до думки колективу.
Керівник старається довести цілі діяльності до свідомості групи,
підключає її до активної участі в обговоренні ходу роботи. Керівник бачить
свою ціль не тільки в контролі і координації, але і в вихованні членів групи,
тому завдання мотивуються, зусилля кожного учасника заохочуються. В
результаті в учасників формується впевненість в собі, розвивається
самоуправління.
Демократичний керівник старається найбільш оптимально розподілити
навантаження, враховуючи індивідуальні нахили і здібності учасників.
Заохочує активність, лідерство інших, розвиває їх ініціативу, делегує свої
повноваження іншим членам. Основні способи спілкування з членами групи
у такого керівника: прохання, порада, інформація.
«Повертаючимся бумерангом» називають таких керівників.
Організатор перш ніж прийняти важливе рішення, пускає своє припущення,
свій варіант по колу, радиться з помічниками, з учасниками організуючого
діла. Вислухавши думки учасників роботи, а вони можуть бути
протилежними, враховуючи ці думки організатор приймає рішення і починає
діяти.
Ліберальний стиль (анархічний, попустительський) – старається не
вмішуватися в життя колективу, не проявляє активності, питання розглядає
формально, легко піддається сторонньому впливу. Фактично він
самовідсторонюється від відповідальності за те що відбувається.
Кожен стиль своєрідно відображається на характері взаємовідносин в
колективі, поведінки школярів, формуванні їх ціннісних установок,
результатах діяльності, що організовується.
Усі дослідження стерджують, що найгіршим стилем керівництва є
ліберальний стиль. При його переважанні виконується найменша кількість
роботи з низькою якістю виконання.
Демократичний – найкращий стиль керівництва. Хоча кількісні
показнаки роботи можуть бути і нижчі, ніж при авторитарному стилі, але
бажання працювати сильніше. Робота триває і при відсутності керівника,
підвищуючи рівень прояву творчих здібностей, розвивається гордість за свій
колектив. Головна специфіка демократичного стилю керівництва – більш чи
менш рівномірне розподілення інформації і участі у вирішенні завдань
всередині групи.
 Авторитарний стиль керівництва в рядівипадків забезпечує найвищу
ефективність групової діяльності, але створює неблагополучний
психологічний клімат. Авторитарний підхід породжує неадекватну
самооцінку учнів, затримує становлення колективних тенденцій, прививає
культ сили, формує невротиків: у школярів виникає неадекватний рівень
домагань в спілкуванні з людьми. Авторитаризм обумовлюється низьким
рівнем культури педагога. «Вольовий» керівник розвиває у взаємовідносинах
з дітьми культ сили, лицемірства, приспособленства, пригнічуючи дитячу
активність.
1.4. Стилі відношення учителя до учнів
Дослідники виділяють п’ять основних стилів відношення вчителя до
класного колективу:
 стійко-позитивний;
 пасивно-позитивний;
 нестійкий;
 ситуативно-негативний;
 стійко-негативний.
Стійко-позитивний стиль характеризується стабільним емоційно-
позитивним відношенням до дітей, турботою про них, допомогою при
труднощах, діловою реакцією на недоліки в навчальній роботі і поведінці,
спокійним і рівним тоном в спілкуванні з дітьми. Учителі цієї групи
відрізняються яскравою педагогічною напрвленістю, люблять свою професію
і дітей, відчувають потребу в неформальному спілкуванні з ними.
Пасивно-позитивний стиль характеризується нечітко вираженою і
емоційно-позитивною установкою у відношенні до дітей. Сухість
спілкуванняі офіційний тон є в основному результатом педагогічної
установки: тільки вимогливість і суто ділові відносити можуть забезпечити
успіх в навчанні і вихованні учнів.
Нестійкий стиль характеризується ситуативністю відносин при
загальній емоційно-позитивній установці. Учителі цієї групи нерідко
попадають під вплив свого настрою і перживань; оцінка особистості учня і
манера поведінки залежать від ситуації, що склалася.
В класах де працюють учителі з стійко-позитивним стилем відношення
до учнів, більша частина дітей знаходиться в умовах благополучного
емоційно-психологічного клімату, має почву для хорошого емоційного
самопочуття.
В класах увчителів з рисами негативного стилю немало дітей, у яких
немає стійкої привязаності до однокласників. Дефіцит у спілкуванні з
однолітками-однокласниками створює грунт для утворення таких рис
особистості, як недовіра до людей, низька товаризькість, прагнення бути
одному, а то і до таких потворних форм самоствердження, як лицемірство,
підлабузництво, виконання ролі класного клоуна і т. п.
Основний висновок про роль стилю відношення учителя до учнів
робить А.А. Леонтьєв, відзначаючи, що і «негативні» і «нестійкі» учителі
викликають негативне відношення до себе. А це означає – вони працюють і
проти школи, і проти суспільства. Адже ідея для учнів невід’ємна від
особистості.
«Те, що говорить будь-який учитель сприймається зовсім інакше ніж
те, що говорить, той кого зневажають або чужа для них людина. Найвищі ідеї
в його устах стають ненависними» – писала Н.А. Крупська.
2. Організація вербальної взаємодії.
2.1. Поняття мовної діяльності
Спілкування – це дуже важкий процес взаємодії людей. Як
справедливо відзначає А.А. Леонтьєв, в сучасній науці про спілкування існує
велика кількість неспівпадаючих визначень даного поняття. Це пояснюється
полісистемністю і багатогранністю явища. Проблемами спілкування
займаються представники різних наук – філософи, психологи, лінгвісти,
соціологи, культорологи та ін. Кожний з них розглядає спілкування з позиції
своєї науки, виділяє специфічні аспекти для вивчення і відповідно формулює
визначення. Поняття «спілкування» набуло міждисциплінарного характеру.
Поряд з терміном спілкування широкого розповсудження набуло слово
комунікація. Найчастіше воно використовується як синонім.
Комунікація (лат. communicatio) – узагальнюю, пов’язую, спілкуюсь.
Спілкування – обмін думками, відомостями, ідеями і т. п.– спеціифічна
форма взаємодії людей в процесі їх пізнавально-трудової діяльності.
За даними дослідників людське спілкування на дві третини складається
з мовного. Саме за допомогою мови найчастіше відбувається спілкування
між людьми. Мовна діяльність людини є найскладнішою і найпоширенішою.
Без неї неможлива ніяка інша діяльність, вона пердує, супроводжує, а іноді і
формує, створює основу будь-якої діяльності людини (виробничої,
комерційної, фінансової, наукової, управліської та ін).
Особливість мовної діяльності заключається в тому, що вона завжди
включається в більш широку систему діяльності, як необхідний і
вхзаємообумовлений компонент. Так, наприклад, освіта, навчання, виховання
неможливі без мовної діяльності.
Підприємець, управляючий, архітектор, референт, лікар, будівельник,
продавець, виконуючи свою основну роботу, вимушений щось
обговорювати, радитись, вести переговори. задавати питання, відповідати.
 Від того наскільки вміло здійснюється мовна діяльність, залежить успіх
будь-якої професійної діяльності. Мовна взаємодія являє собою дуже складне
явище. Щоб зрозуміти його суть перш за все необхідно уяснити, що таке
мовна діяльність, як вона протікає, при яких умовах можлива, що необхідно
для її здійснення.
Від природи людина наділена мовним апаратом, без акого неможлива
була б мовна діяльність. Щоб займатися мовною діяльністю людина повинна
володіти здібностями мислити і говорити, повинна відчувати бажання
реалізувати свою думку, передати її іншому.
Мовна діяльність містить соціальний характер, оскільки вона є
частиною суспільної діяльності людини. Соціальний характер мовної
діяльності проявляється в тому, що для її здійснення потрібен колектив
(найменше дві людини). В процесі мовної (вербальної) взаємодії людини
беруть участь їх мислення, воля, емоції, знання, пам’ять – модальна
(вольова), емоційна, інтенціальна (наміри), конгнітивна (понятійна) сфери.
Мовна діяльність це процес, який складається, формується із
діяльнісних актів. Їх характер, зміст, залежить від різних ситуацій, в які
попадає людина. Наприклад, необхідно влаштуватись на роботу. Реалізувати
заготовлену продукцію, взяти участь в конференції. Ці та інші обставини
визначають характер мовної ситуації. В першому випадку необхідно
підготуватися до співбесіди, в другому – продумати агітаційну промову
(діалог), в третьому – написати доповідь.
Мовні ситуації бувають різноманітними, але етапи здійснення мовної
діяльності в основному однакові. В якій би мовній ситуації не опинилась
людина, якщо вона прагне досягнути успіху, звернути на себе увагу, то
повинна перш за все зорієнтуватися в обстановці, що склалася, усвідомити,
що може призвести до успіху, чим необхідно керуватися. Перший етап
мовної діяльності – обдумування (продумування, роздумування). На другому
етапі відбувається породження, структурування висловлювань. З пам’яті
витягаються потрібні , по синтактичним моделям будуються речення. Третій
етап – найвідповідальніший. Починається розмова. Суб’єкт мовної дії
говорить, докладує, міркує, іншими словами, будує мову, яка звучить,
використовує вербальні засоби спілкування.
Мова, висловлювання – продукт мовної діяльності, її породження.По
мові можна визначити психологічний стан суб’єкта (хвилююча мова, щира,
улеслива, груба, ласкава), її цільове призначення (переконлива мова,
інформаційна, агітаційна_, її комунікативну значимість (змістовна мова,
безглузда, пуста, глибока, осмислена), відношення того хто говорить до
співрозмовника (зневажлива, іронічна, хвалебна, погрожуюча).
 Мовна діяльність найчастіше переслідує якусь мету, тому важливий
резутат. Про нього судять по зворотньому зв’язку, по тому, як сприймають
сказане, як на нього реагують.
Щоб зрозуміти значення зворотнього зв’язку, відзначимо, що в мовній
діяльності беруть участь суб’єкт і адресат, перший породжує мову, а другий
її сприймає, тому слід розглядати мовну діяльність не тільки в генеративному
плані, з точки зору її породження, відтворення, але і в перцептивному, з
точки зору її сприйняття.
Для адресата, як і для суб’єкта важливо в яку мовну ситуацію вони
попадають. Наприклад, начальник викликає підлеглого, запрошують на
лекцію по маркетингу, відбудеться виробнича нарада, присутність на якій
обов’язкова. В першому випадку стараються визначити причину виклику,
якщо вона відома; обдумують, як себе поводити, про що буде говорити
начальник, які питання буде задавати, що може запропонувати. В другому
випадку адресат намічає коло запитань на які бажає отримати відповідь. В
третій ситуації поведінка запрошеного на нараду визначається від його ролі
на цьому заході. Якщо він на нараді тільки присутній, то дає собі установку:
слухаючи виступаючих вияснити, що із сказаного безпосередньо відноситься
до його роботи, що йому необхідно знати і використовувати у своїй
діяльності.
Як бачите, у адресата на першому етапі мовної діяльності, етапі
прогнозування, також народжуєть внутрішній план висловлювань (репліки,
відповіді, питання, уточнення, заперечення. На другому етапі адресат
сприймає мову. Сприймання мови складається з декодування сказаного
суб’єктом, розуміння змісту і оцінки отриманої інформації. Третій етап –
реагування. Воно може бути виражено вербально. Адресат підхвачує розмову
і висловлює своє роземіння. В такому випадку адресат стає суб’єктом
(міняються ролями). Спирймання може бути передано мімікою, жестом
(виразом на обличчі здивування, зацікавленості, уважності; кивок головою,
як знак згоди, при незгоді качання головою вліво, вправо; пожимання
плечами як вираз сумнівута ін). Воно може бути виражено поведінкою
адресата (адресатів) (аплодисменти як одобрення, вдячність, топання ногами,
свист ям неодобрення, демонстративний вихід із залу, та ін.). Реакція на мову
слугує її оцінкою.
Зворотній зв’язок дуже важливий елемент будь-якого спілкування.
Дослідження мовної діяльності органічно пов’язано з психологією,
психофізіологією, соціологією. В мовній діяльності вивчаються різноманітні
аспкти, що відповідає поставленій меті: інформаційній, перцептивній (вплив
на адресата), експресивній (вираз емоцій, оцінок), міжособистісній
(регулювання відношень між співрозмовниками), ігровій (апеляція до
естетичного сприйняття, уяви, почуття гумору).
2.2. Принципи мовної комунікації
В процесі мовної взаємодії недостатньо тільки знати мову.
Співрозмовник повинен притримуватись певних принципів, правил ведення
розмови, які дозволяють координувати їх дії і висловлювання. Ці правила
створюють основи вербальної взаємодії.
Більший інтерес являють принципи мовної комунікації, запропоновані
Г.П. Грайсом:
Принцип послідовності передбачає релевантність (смислову
відповідність) зворотньої реакції, тобто очікування репліки відповідного
типу. Якщо перша репліка запитання, друга – відповідь; привітання
супроводжується привітанням; прохання – прийняттям або відхиленням і т.
п. Даний принцип потребує закономірного завершення мовного фрагменту.
Принцип «предпочитаемой» структури – характеризує особливості
миовних фрагментів з підтверджуючими чи відхилюючити репліками
відповіді. Як відзначається, згода зазвичай виражається без зволікань,
лаконічно і ясно. Незгода формулюється довше, супроводжується
аргументами.
Принцип кооперації передбачає готовність партнерів до
співробітництва (с 89).
2.3. Принцип вічливості Дж. Ліча.
Дж Ліч описав ще один принцип ведучий принцип комунікації –
принцип вічливості, що являє собою сукупність ряду максим. Коротко їх
охарактеризуєм:
1. Максима такту. Це максима границь особистої сфери. В ідеалі будь-
який комунікативний акт передбачає певну дистанцію між учасниками.
Необхідно дотримуватись правила: «Робити комунікативну ціль
співрозмовника предметом обговорення допустимо лише в тому випадку,
якщо ця ціль ним відкрито позначена». Не слід зачіпати теми потенційно
«небезпечні» для співрозмовника (особисте життя, індивідуальні переваги і т.
п.).
2. Максима великодушності – це максима необтяжування
співрозмовника, вона застерігає його від домінування в комунікативному
акті. Наприклад, прохання повинно бути сформульвано таким чином, щоб
його можна було відкласти, не слід завіряти партнера обіцянкою або
клятвою. Хороший комунікативний акт не повинен бути дискомфортним для
учасників спілкування.
 3. Максима схвалення. Ця максима позитивності в оцінці інших («Не
судіть, і не будете осуджені», «Не засуджуй інших»). Атмосфера в якій
відбувається мовна взаємодія, визначається не тільки позиціями
співрозмовників по відношенню один до одного, але і позицією кожного по
відношенню до світу і тим, чи співпадають ці позиції. Якщо світогляд одного
(позитивний чи негативний) не співпадає з оцінкою співрозмовника, то це
сильно ускладнює реалізацію власної комунікативної стратегії.
4. Максима скромності. Це максима неприйняття похвал у свою адресу.
Однією з умов успішного розгортання комунікативного акту є реалістична,
по можливості об’єктивна самооцінка. Сильно завищена чи занижена
самооцінка може негативно вплинути на встановлення контакту.
5. Максима згоди. Ця максима передбачає відмову від конфліктної
ситуації, під час вирішення більш серйозного завдання, а саме – збереження
прийнятої взаємодії, «зняття конфлікту» шляхом взаємної корекції
комунікативних тактик співрозмовників.
6. Максима симпатії. Це максима доброзичливості, яка створює
сприятливий тон для перспективної предметної розмови. Недоброзичливість
робить мовний акт неможливим. Певну проблему представляє так званий
байдужий контакт, коли співрозмовники, не будучи ворогами, не
демонструють доброзичливості по відношенню один до одного. Максима
доброзичливості дає основу розраховувати на позитивний розвиток мовної
ситуації з конфліктом що намічається.
2.4. Ефективність мовної комунікації
Під ефективною мовною комунікацією розуміється досягнення
адекватного смислового сприйняття і адекватної інтерпретації повідомлення
що передається. Правильна інтерпретація, це коли рецепієнт трактує основну
ідею тексту у відповідності із задумкою комунікатора. Якщо рецепієнт
засвоїв, з якою метою промовляється цей текст, що саме хотів сказати його
автор з допомогою усіх використаних засобів, можна стверджувати, що він
інтерпретував текст адекватно. Неадекватне розуміння усного і писемного
повідомлення може призвести до серйозних помилок під час прийняття
рішення, стати причиною небажаних конфліктів.
Спеціалісти виділяють умови, що сприяють ефективному обміну
інформацією і досягненню комунікативної мети, які необхідно
враховувати при організації мовної комунікації:
 потреба в спілкуванні, комунікативну зацікавленість;
 настроєність на мирне спілкування, близькість світоглядів
співрозмовників;
 вміння слухача проникати в думку (намір) того хто говорить;
  зовнішні обставини (присутність сторонніх, фізичний стан);
 знання норм етикетного мовного спілкування та ін.
Дуже важливо створити позитивний комунікативний клімат, що
допоможе встановити контакт і взаємовідносини в процесі спілкування. За
даними зарубіжних учених, кількість інформації, що передається, її точність
збільшується в атмосфері довіри і відкритості між учасниками спілкування.
Створенню такого клімату сприяє дотримання учасниками ділогу,
принципу кооперації Г.П. Грайса, і принципу вічливості Дж.Лінча,
втановлення партнерських відносин, а також застосування ряду
психологічних принципів спілкування, сформульованих в науковій і
методичній літературі.
Основні з них:
Принцип рівної безпечності, передбачає неспричинення
психологічної чи іншої шкоди партнеру в інформаційному обміні. Цей
принцип забороняє образливі випади проти реципієнта, приниження гідності
партнера. Ярлики, грубі слова і вирази, образи, зневажливий і насмішливий
тон можуть вивести людину із стану рівноваги, нанести йому моральну
травму чи навіть фізичну шкоду здоров’ю, а значить завдити сприйняттю і
розумінню інформації. Звичайно, кожний учасник діалогу має право
захищати і відстоювати свою точку зору, не погоджуватися з
висловлюваннями опнента, показувати і доводити помилковість його позиції,
аде він зобов’язаний з повагою відноситися до особистості співрозмовника.
Принцип децентричної напрвленості означає не задати шкоди справі,
заради яко сторони вступили у взаємодію. Суть цього принципу полягає в
тому, що сили учасників комунікації неповинні витрачатися на захист
амбіціозних, егоцентричних інтересів. Іх необхідно направляти на пошук
оптимального вирішення проблеми. Децентрична направленість, навдміну
від егоцентричної, характеризується умінням аналізувати ситуацію чи
проблему з точки зору іншої людини, виходячи не з власних інтересів, а з
інтересів справи. Відзначається, що даний принцип доволі часто
порушується. Нерідко, люди, керуючись різними мотивами, у вирі емоцій
забувають про сам предмет обговорення.
Пинцип адекватності того що сприйнято, тому, що сказано, тобто, не
спричинити шкоду сказаному шляхом навмисного спотворення змісту.
Інколи учасники спілкування навмисно спотворюють позицію оппонента,
перекручують його слова, щоб таким чином досягнути переваг в розмові. Це
призведе до розбіжностей і взаємного нерозуміння.
Позначимо і основні фактори, що сприяють встановленню
блягополучного клімату мовного спілкування:
 – визнання не на словах, а на ділі плюралізму думок, наявність
різномаїття точок зору на різні проблеми сучасного життя, що є
необхідною передумовою демократичного вирішення питань;
– надання кожному можливості здійснити своє право висловити
власну точку зору;
– надання рівних можливостей в отриманні необхідної інформації для
обгрунтування своєї позиції;
– усвідомлення того, що необхідність конструктивного діалогу,
диктується не окремими особами, а ситуацією, яка реально склалася;
– визначення загальної платформи для подальшої взаємодії і
співробітництва, прагнення віднайти у висловлюваннях партнера і
його поведінці, те що об’єднує, пошук загальних точок зору;
Недотримання цих умов. Ігнорування названих принципів
перетворюють конструктивний діалог в деструктивний, перешкоджають
організації ефективної мовної комунікації.
Головна причина появу деструктивних елементів в процесі спілкування
– стереотипно-догматичне мислення, нетерпимість до чужої думки. Основою
можуть стати і особистісті особливості самих учасників: егоїзм,
амбіціозність, впевненість у власній непогрішності, категоричність суджень,
нездатність йти на компроміс, поступитися власними інтересами, а також
відсутність здорового глузду, нерозуміння реальних процесів, що
відбуваються в суспільстві.
3. Умови ефективної мовної комунікації.
3.1. Слухання
Необхідною умовою ефективної мовної комунікації є вміння слухати.
Це вміння важливе не тільки для рецепієнта, але і для комунікатора, так як
для діалогічного характеру спілкування признається найдільш ефективним.
«Уміння слухати – рідкісна здатність і високо оцінюється. Набагато
частіше прагнуть перебити…» – пише Д. Гранін в романі «Картина».
Можливо у когось ні слова викличуть нерозуміння. Дійсно, що тут
особливого – уміти слухати? Адже всі люди володіють нормальним слухом,
чують один одного, розмовляють, спілкуються.
Але чути і слухати – не одне і те саме. Чути означає фізично сприймати
звук, а слухати – це не просто направляти слух на щось, а зосередитись на
тому що говорять, розуміти значення звуків. Більшість людей, на думку
вчених, погано уміють слухати слова інших, особливо якщо вони не
торкаються їх реальних інтересів. Дослідження показують, що уміння
вислухати співрозмовника зосереджено і витримано, вникнути в сутність
того, що говориться, володіють не більше 10 % людей, а керівники слухають
з 25-відсотковою ефективністю.
Нескладно відзначити, що коли ми подумки не погоджуємось з тим хто
говорить, то як правило, перестаєм слухати його, і чекаємо своєї черги
висловитися, підбираєм аргументи, готуємо гідну відповідь. А коли
починаємо сперечатись, то захоплюємось обгрунтуванням своєї точки зору і
також не чуємо співрозмовника, який вимушений перебивати нас фразою:
«Так, вислухайте мене до кінця!».
Між тим, уміння слухати – це необхідна умова правильного розуміння
позиції опонента, вірної оцінки існуючих з ним розбіжностей, запорука
успішного ведення перегововорів, бесіди, існуючий елемент культури
ділового спілкування. З психологічної точки зору, виділяють наступні
основні принципи і прийоми так званого хорошого слухання, які необхідно
засвоїти кожному.
Слухання являє собою процес сприйняття, осмислення і розуміння
мови того хто говорить. Це можливість сконцентруватися на мові партнера,
здатність виділити з неї ідею, думки, емоції, відношення того хто говорить,
вміння зрозуміти свого співрозмовника. Це психологічна готовність до
контакту з іншою людиною.
Манера слухання, чи так званий стиль слухання, багато в чому
залежить від особистості, від характеру та інтересів слухачів, від статі, віку,
службового положення учасників спілкування. Наприклад, підлеглі, як
правило більш уважні і сконцентровані в розмові з «начальством», ніж
навпаки, вони далеко не завжди наважуються перебити свого опонента.
Виділяють три види слухання.
Нерефлексивне – уміння мовчати, не втручатись в мову
співрозмовника звоїми зауваженнями. На перший погляд таке слухання
здається пасивним, але воно потребує значного фізичного і психологічного
напруження. Слухання такого виду, особливо корисне тоді, коли
співрозмовник проявляє такі глибокі почуття, як гнів чи горе, горить
бажанням висловити свою точку зору, хоче обсудити найболючіші питання.
Відповіді при нерефлексивному слуханні повинні бути зведені до мінімуму,
типу «Так», «Ну-і-ну», «Цікаво» і т. п. Однак таке слухання не завжди буває
умісним. Адже мовчання можна прийняти за знак згоди. Нерефлексивне
слухання порою помилково трактують як прийняття позиції оппонента. Тому
інколи корисніше перебити співрозмовника, відкрито висловити свою точку
зору, щоб потім запобігти недорозумінню.
Рефлексивне (активне) слухання. Його суть полягає в активному
втручанні в розмову співрозмовника, допомагаючи йому виразити свої думки
і почуття, у створенні благополучних умов для спілкування, в забезпеченні
правильного і точного розуміння співрозмовниками один одного. Вияснити
реальне значення повідомлення допомагають уточнення, серед яких
виділяють з’ясування, перефразування, відображення почуттів і
резюмування.
З’ясування являє собою звернення до того хто говорить за
уточненнями за допомогою ключових фраз, типу: «Яне зрозумів», «Що ви
маєте на увазі?», «Будь-ласка, уточніть це» і т. п.
Перефразування – власне формулювання повідомлення того хто
говорить для перевірки його точності. Ключові фрази: «Як я вас зрозумів…»,
«Ви думаєте, що…», «На вашу думку…».
При відображенні почуттів акцетн робиться на відображення слухачем
емоційного стану того хто говорить за допомогою фраз: «Можливо ви
відчуваєте…», «Ви трохи засмучені…» і т. п.
При резюмуванні підсумовуються основні ідеї і почуиия того хто
говорить, при цьому використовуються фрази: «Як я зрозумів, Вашими
основними ідеями є…», «Якщо підсумівати сказане Вами, то…».
Резюмування доречно в ситуаціях при обговоренні розбіжностей по
закінченню бесіди, під час довгого обговорення питань, при закінченні
розмови.
Потрібно уникати типових помилок слухання, серед яких можна
виділити наступнію.
Перебивання співрозмовника під час його повідомлення. Більшість
людей перебивають один одного несвідомо. При перебивання треба
постаратись якомога швидше відновити хід думки співрозмовника.
Поспішні висновки змушують співрозмовника зайняти оборонну
позицію, що відразу зводить перешкоду для конструктивного спілкування.
Поспішні заперечення, часто виникають при незгоді з
висловлюваннями того хто говорить. Найчастіше людина не слухає, а
подумки формулює заперечення і чекає своєї черги висловитися. Потім
захоплюється обгрунтуванням своєї точки зору і не помічає, що
співрозмовник намагається сказати те ж саме.
Непрошенні поради зазвичай дають люди, які не здатні надати реальну
допомогу. Перш за все необхідно встановити, чого хоче співрозмовник:
разом поміркувати чи лотримати конкретну допогу.
Емпатичне слухання дає змогу переживати ті ж почуття, які
переживає співрозмовник, розуміти емоційний стан співрозмовника і
поділяти його. При емпатичному слухані не дають порад, не прагнуть
оцінити співрозмовника, не моралізують, не критикують, не повчають.
Емпатичне слухання застосовують тоді, коли людина сама хоче поділитись
якимись переживаннями.
3.2. Умови слухання
В процесі спілкування педагогу необхідну уміти вибрати доречний в
даній ситуації вид слухання.
Неохідною умовою ефективного слухання є зоровий контакт між
співрозмовниками. Чи доводилось вам аналізувати , куди ви дивитесь під час
розмови, в який бік направлений погляд інших учасників обговорення?
Норми етикету потребують, щоб співрозмовники дивились один на одного,
причому не «пустим поглядом», а уважно і зацікавлено. Якщо у
співрозмовника очі «бігають», сворюється уявлення, що говорить не правду,
якщо відводить очі, здається, що він не щирий і щось приховує.
В японській етиці правила слухання відрізняються. Наприклад, при
офіційних відносинах нижчий за статусом не має права дивитися в очі
вищому. Це розглядається як виклик, зухвалість, неповага. А щоб
підтвердити свою увагу під час розмови, японці розробили спеціальний
прийом: вони весь час кивають головою і говорять «хай» (так). Американці,
європейці сприймають таку етикетну поведінку у відповідності зі своїми
нормами, тому їх нерідко шокує відмова японців в кінці розмови. Як так,
впродовж усієї розмови кивали головою, говорили «так» і раптом дали
негативну відповідь.
Коли мова йде про ефективне слухання, то доцільно звертати увагу і на
позу учасників спілкування. Вона може виражати бажання і небажання
слухати опонентів. У вашого співрозмовника придня невимушена поза. Він
корпусом злегка нахилився у вашу сторону, його вигляд говорить про те, що
він уважно вас слухає. І навпаки, співрозмовник відкинувся назад,
відвернувся, малорухливий, не дивиться на співрозмовника, тобто усім своїм
виглядом підкреслює небажання обговорювати проблему.
Слід враховувати і такий важливий фактор в спілкуванні, як
міжособистісний простір, відстань на якій знаходяться співрозмовники по
відношенню один до одного. Дослідники визначають межу допустимої
відстані між співрозмовниками наступним чином: міжособистісна відстань
для розмови друзів – 0,5-1,2 м; соціальна відстань (для неформальних
соціальних і ділових відносин) – 1,2-3,7 м; публічна відстань – 3,7 і більше. В
залежності в ід виду взаємодії обирається та чи інша відстань, найбільш
благополучна для контакту.
Додатковими відомостями про внутрішній стан співрозмовника, його
відношення до предмету обговорення, реакцією на наші слова можуть бути
також його міміка, жести, інтонація. Все це підвищує ефективність
слухання і дозволяє краще зрозуміти суть позиції опонента. Тому не
випадково один із основних принципів гарного слухання звучить так:
«Старайтесь сконцентруватись на людині, яка говорить з вами, звертайте
увагу не тільки на слова, але і на звук голосу, міміку, жести, позу і т. п.».
Осмислення і застосування принципів нарного слухання допоможе
наладити контакт з опонентом, зрозуміти його точку зору, вникнути в суть
розбіжностей між вами, дозволить зробити діалог більш продуктивним.
При організації мовної комунікації слід пам’ятати про два важливих
закони комунікації:
1. Суть не в тому, що повідомляє суб’єкт, а в тому, що розуміє адресат.
2. Якщо адресат не правильно тлумачить повідомлення суб’єкта, то
вину несе суб’єкт, тобто відповідальність за точну комунікацію
лежить на тому хто відправляє повдомлення.
3.3. Типи співрозмовників
Кожна людина володіє своєрідною, неповторною манерою
спілкування. Кожний співрозмовник унікальний. І все ж таки їх можна
об’єднати в групи по певним загальним характерним рисам.
Основними критеріями для класифікації типів ділових співрозмовників
є наступні: компетентність, відвертість і щирість, володіння прийомами
спілкування з іншими учасниками бесіди, зацікавленість в темі бесіди.
В класифікації представлено 9 «абстрактних» типів співрозмовників.
1. Вздорна людина, «нігіліст». Така людина часто виходить за рамки
теми ділової бесіди. В ході бесіди, він нетерплячий, нестриманий і
збуджений. Своєю позицією і підходом він бентежить співрозмовників,
неусвідомлено провокує їх на те, щоб вони не погоджувались з його
аргументамиі висновками. По відношенню до нього пропонується вести себе
наступним чином:
 старатися обговорити з ним можливі спірні моменти завчасно, до
початку групової бесіди;
 не втрачати холоднокровності і впевненості у власній
компетентності;
 якщо є можливість включати у формулювання рішень його слова;
 перш ніж відхилити його рішення, надати можливість іншим зробити
це;
 постаратись встановити з ним контакт, зробити його своїм
прибічником;
 розмовляючи з ним один на один застосовувати нерефлексивне
слухання, щоб зрозуміти істинні причини його позиції;
  в критичний момент зупинити групову бесіду, щоб дати йому
заспокоїтись.
2. Позитивна людина. Це звичайно найприємніший тип ділового
партнера. Доброзичливий і працелюбний, він прагне до співпраці і
проведенні дискусії. По віднощшенню до нього доречно зайняти наступну
позицію:
 спонукати його до активної участі в дискусії;
 прагнути, щоб інші учасники бесіди розділяли його позитивний
підхід до вирішення доскусійних питань;
 в критичних ситуаціях шукати допомогу і підтримку саме в нього.
3. Всезнайка. Він впевнений в тому, що все знає краще всіх. У нього
на все є власна думка і він постійно вимагає слова. При спілкуванні з ним
слід притримуватись наступних правил:
 посадити його поряд з тим хто веде бесіду;
 час від часу делікатно нагадувати йому, що інші також повинні
висловлюватись;
 попросити його, щоб він і іншим співрозмовникам дав змогу взяти
участь в обговоренні рішення;
 надати йому можливість резюмувати, формулювати проміжні
висновки;
 іноді задавати йому спеціальні складні питання, на які у випадку
необхідності може відповісти хто-небуть з учасників бесіди.
4. Базіка. Часто нетактовно і без явної причини перериває хід бесіди
на вислуховування його висловлювань. До нього бажано відноситись
наступним чином:
 як і «всезнайку» посати його поблище до ведучого бесіду чи біля
іншої авторитетної особистості;
 коли він починає відхилятися від теми розмови, його потрібно
зупинити, застосувати при цьому резюмуючі висловлювання;
 якщо він занадто відхилився від теми, запитати його в чому він
бачить зв’язок з предметом обговорення;
 поіменно запитати ічасників бесіди, яка їхня думка;
 завчасно (чи після перерви) обмежити час окремих виступів,
встановити регламент.
5. Боягуз. Цей тип співрозмовника характеризується недостатньою
впевненістю і собі при публічних виступах. Він краще промовчить ніж скаже
щось таке що на його думку, може показатись іншим безглуздим і навіть
смішним. З так4им співрозмовником слід поводитись особливо делікатно:
  задавати йому ясні, конкретні запитання;
 продемонструвати доброзичливість, зацікавленість, щоб він міг
розвинути свою думку;
 якщо ж він наважився заговорити, застосовувати нерефлексивне
слухання і збуджувати до цього інших учасників бесіди;
 допомогти йому сформулювати думку, використовуючи прийом
з’ясування;
 рішуче пересікати будь-які спроби насміщшок, саркастичних
висловлювань в його адресу;
 застосовувати схвалюючі формулювання типу «Усім було би цікаво
почути Вашу думку…»;
 спеціально підкреслювати усі позитивні моменти його
висловлювань, але не робити цього зверхньо.
6. Холоднокровний, неприступний співрозмовник. Така людина
замкнута. Часто відчіває себе і тримається відчужено, не включається в
ситуацію ділової бесіди, так як це здається йому негідним його уваги і
зусиль. В цьому випадку будь-яким способом необхідно:
 зацікавити його в обговоренні проблеми;
 застосувати прийом відображення почуттів, наприклад, звернутися
до нього з такими словами: «Здажться Ви не зовсім задоволені тим.
що було сказано. Звичайно, нам всім було би цікаво дізнатись,
чому?». В перерві спробувати з’ясувати причини такої поведінки.
7. Незацікавлений співрозмовник. Тема бесіди його взагалі не
цікавить. Він краще б проспав всю бесіду. Тому потрібно:
 задавати йому питання інформативного характеру, залучаючи його
до бесіди;
 вияснити його точку зору, уникати питань, відповідаючи на які
можна обмежитись словами «так» чи «ні».
 задавати йому питання по темі розмови з тієї галузі, в якій він вважає
себе найбільш компетентним;
 постаратись вияснити, що цікавить особисто його.
8. Важний птах. Така людина не виносить критики – ні прямої ні
непрямої. Він відчуває і веде себе, як особистість, що стоїть вище інших.
Суттєвими елементами позиції повідношенню до нього є наступні:
 не можна дозволяти йому розігрувати роль гостя;
 час від часу просити висловлюватись по якому-небуть питанню всіх
співрозмовників по черзі;
 не допускати ніякої критики в адресу осіб, що присутні і відсутні;
  не дратуватись через його манеру. Пам’ятати, що ваша мета –
конструктивне проведення бесіди «тут і тепер»;
 до певного моменту погоджуватись з ним, це зменшить його
бажання суперечити і підготує його до контраргументайії: «Ви
абсолютно праві. Чи врахували Ви те, що…?».
9. Почемучка. Здається, що цей співрозмовник тільки для того і
створений, щоб вигадувати і задавати питання незалежно від того, чи мають
вони реальну основу, чи надумані. Він просто згорає від бажання запитувати.
Як вести себе з таким співрозмовником? Тут може допомогти наступне:
 на питання інформаційного характеру відповідати одразу;
 при груповій бесіді притягати на відповіді його птань, що мають
відношення до теми розмови, всіх учасників;
 при індивідуальній бесіді по можливості переадресовувати питання
до нього самого: «Цікаве запитання. Хотілось би знати, що Ви самі
проце думаєте?».
 відразу признавати його правоту, якщо не можете дати потрібну
відповідь.
Мета приведеної класифікації – показати різноманітність типів
співрозмовників. Кожний при бажанні може і уточнити класифікацію,
основуючись на власному досвіді організації і проведенні ділових бесід.
Дуже важко , що одна і таж людина може мінятися в залежності від
значимості теми, ходу бесіди, типу інших її учасників і т. п.
4. Майстерність педагогічної взаємодії
4.1. Комунікативна компетентність учителя фізичної культури
Професія учителя відноситься до професій «підвищеної мовної
комунікації», в якій обов’язковою умовою професіоналізму є комунікативна
компетентність.
Комунікативна компетенція – це знання, уміння і навички необхідні
для розуміння чужих і породження власних програм мовної поведінки,
адекватних цілям, сферам, ситуаціям спілкування. Вона включає в себе
знання основних понять лінгвістики мови – стилі, типи, способи зв’язку
речень в тексті і т. п.; уміння і навики аналізу тексту, і насамкінець власне
комунікативні уміння – уміння і навики мовного спілкування, що
застосовуються в різних сферах і ситуаціях спілкування, з врахуванням
адресата, мети (О.М. Казарцева).
Комунікативна компетентність – ця здібність формується в людині в
процесі придбання ним соціально-комунікативного досвіду. Комунікативно-
соціальний досвід включає в себе, перш за все, механізм переключення кодів,
який виражається в стилістичному варіюванні мови. В основі такого
переключення лежить зміна рольових відносин між учасниками спілкування.
В педагогічному процесі учасниками спілкування є учитель і учні, які
втупають в рольві відносини при вирішенні завдань навчання і виховання
(О.М. Казарцева).
Комунікативна компетентність учителя – здібність ціленаправлено
використовувати мовні і немовні засоби комунікації для вирішення завдань
педагогічного спілкування (З.С. Смелкова).
Вербальні засоби включають усі словесні компоненти мови – слова,
речення, тести. Іншими словами, ефективність використання вербальних
засобів пов’язана в використанням засобів мови відповідно до мовних норм.
Невербальні засоби включають усі немовні знаки. Не слід вважати, що
мова – це одне, а жести, міміка, рухи – інше. Все це єдиний експресивний
потік внутрішнього життя людини. В процесі спілкування невербальні засоби
можуть замінити словесну информацію, можуть дублювати її, але значно
частіше виникає ефект доповнення смислу повідомлення, посилення впливу:
мімка і жести того хто говорить, тональність і мелодика мови посилюють її
виразність, логічний наголос допомагає структурувати навчальний матеріал.
Інформація поступає по різним каналам, її сприйняття – цілісний процес –
учень чує і бачить учителя. Тому необхідно, щоб жестово-мімічні засоби
знаходились в координаційному зв’язку з мовою.
Одним із найважливіших компонентів комунікативної компетентності
учителя є сформована педагогічна мова, яка включає усі аспекти мовного
спілкування. Формою прояву мовного спілкуванняє мовна поведінка
співрозмовників, а зміст – їх мовна діяльність. Саме вони впливають на
створення емоційно-психологічної атмосфери спілкування педагогів і учнів,
на характер взаємовідносин між ними, на стиль їх роботи.
Сутність педагогічної мови заключається в тих функціях, які вона
виконує. Охарактеризуєм найбіль важливі функції мови учителя:
 інформаційна – повідомлення необхідної інформації, нових
відомостей в процесі спільної діяльності, забезпечення повноцінної
презинтації – учитель під впливом мови сприяє не тільки передачі
школярам знань, але і формуванню в них емоційно-ціннісного
відношення до цих знань, потреби зробити їх керівними у ссвоїй
поведінці, основою переконань;
 забезпечення ефективності навчальної діяльності – мова
забезпечує ефективне слухання учнями на уроці;
 впливова (переконуюча, надихаюча, закликаюча) – вплив на
раціональну, емоційну і вольову сфери учнів, наукова пропаганда,
 агітація, переконання в будь-чому, спонукання людей до активних
дій;
 розважаюча – розвага людей, підтримання уваги, інтересу слюхачів;
 експресивна – відношення людини до змісту мови і до того, на що ця
мова спрямована. При цьому учитель повинен передавати учням
тільки позитивну експресію, об’єктивно відноситись до всіх учнів;
 узагальнююча (епістемічна) – кожне слово містить в собі
узагальнення, сприяє узагальненому відображенню дійсності, а
також збору і зберіганню того знання, яке накопичується людьми в
процесі свідомої діяльності. Дякуючи мові здійснюється зв’язок
поколінь. В процесі навчання і виховання дітей учитель здійснює цей
зв’язок.
Професійна мова учителя фізичної культури
В мові учителя фізичної культури вище наведені особливості
педагогічної мови набувають деякої специфіки, яка пов’язана з його
діяльністю в рамках навчально-тренувального заняття (Е.А. Здановська,
М.Р. Савова).
1. Зв’язок мови з руховою координацією, під якою розуміють уміння
одночасно показувати і пояснювати фізичні вправи, не порушуючи ні якості
її виконання, ні плавності, ні виразності мови.
2. Спонукання до дії. При цьому дієвість слів тренера залежить від
багатьох факторів: від глибини знань в галузі теорії фізичного виховання,
педагогіки, від його начитаності, інтелектуальності, високої культури мови і
загальної культури.
3. Лаконічність мови учителя на уроці фізичної культури пов’язана з
дефіцитом часу, який відводиться на пояснення, тобто велику частину часу
на уроці займає рухова діяльність. Мова учителя повинна бути лаконічною і
чіткою. Ці якості досягаються умілим використанням гімнастичної
термінології в процесі проведення навчально-тренувального заняттяю
Нприклад, команда «Рівняйсь!», яка складається з одного слова, означає, що
діти, які стоять в строю повинні випрямитись, опустити руки «по швам»,
п’ятки поставити разом, носки розвести, повернути голову в сторону
направляючого, вирівнятися по одній лінії. При цьому команди повинні бути
однозначними, тобто означати одну дію.
4. Вважливість наявності чіткості в мові учителя фізичної культури
обумовлена і акустичними особливостями приміщень, в яких проводяться
навчально-тренувальні заняття (спортивний зал, басейн, спортивний
майданчик).
 5. Доступність мови учителя перш за все проявляється у використанні
термінів, команд, які зрозумілі і легко сприймаються в тій чи іншій віковій
групі.
6. Активне використання невербальних засобів обумовлена тісним
зв’язком мови вчителя фізичної культури з руховою діяльністю. Лаконічність
мови при поясненні виконання рухових дій, вправ вимагає доповнення мови
жестами. Жести використовуються і при проведенні рухливих і спортивних
ігор. Невербальними засобами є і особливості голосу, володіти якими
вчителю фізичної культури необхідно для продуктивної роботи в умовах
акустики великого спортивного залу, басейну стадіону.
Таким чином специфіка мови учителя фізичної культури, пов’язана,
перш за все, з особливостями гімнастичної термінології і правилами її
використання. Більш суттєвими відмінностями учителя фізичної культури
пов’язані з його мовною поведінкою, яка має на увазі ефективну реалізацію
вербальних засобів мови за дапомогою вмілого використання акустичних
(якостей голосу), кінетичних і проксемічних (міміки, жестів, організації
простору спілкування) засобів мови.
4.2. Комунікативне коло
Спілкування може бути діловим, виховним, діагностичним, інтимно-
особистісним.
Педагогічне спілкування в літературі розглядається багатьма авторами.
«Педагогічне спілкування – це взаємодія педагога і учнів, що
забезпечує мотиваціюю, результативність, творчий характер і виховний
ефект спільної комунікативної діяльності» (З. С. Смелкова).
Культура педагогічного спілкування складається на основі дуже
багатьох умов, яким повинен слідувати учитель і тренер. Ряд таких умов
просто необхідні, щоб спілкування взагалі відбулось.
Процес спілкування можна відобразити у вигляді графічної моделі. Ця
графічна модель дозволяє побачити, які «кроки» повинні бути зроблені, щоб
комунікативне коло замкнулось. (рис. 2).
Однак, щоб відбувся контакт і взаєморозуміня, необхідно врахувати
можливі промахи на кожному кроці кола. В комунікативному процесі
взаєморозуміння залежить від того, наскільки педагоги і вихованці
правильно сприймають дійсність, оцінюють один одного, уміють виразити це
в мові.
Модель показує, що в комунікативному процесі перш за все необхідний
крок «дійсність – свідомість педагога». Що ж розуміється в цьому випадку
під «дійсністю»? Це, в першу чергу розуміння ситуації і пізнання особистості
вихованця (вікових особливостей, темпераменту, характеру, самооцінки і
т.д.).

Прийоми педагогічної взаємодії

Свідомість Свідомість
педагога Мова вихованця

Дійсність

Рис. 2. Комунікативне коло

На першому кроці можуть виникнути першкоди в результаті поганого

бачення і розуміння дійсності. Якщо прояв школяром наполегливості
розцінюється педагогом, як впертість, а прояв ініціативи – як порушення
дисципліни, то учитель сам буде перешкоджати розвитку вольових якостей
школяра і ледве зможе підібрати адекватні методи впливу.
На другому кроці важливу роль відіграють особистісні особливості
самого педагога. Одні вчителі схильні в більшій мірі опиратись на фізичні
якості (зовнішній вигляд), інші на психологічні характеристики (поведінку).
Від цього бігато в чому залежить приписання об’єкту спілкування тих чи
інших характеристик.
На третьому етапі можуть з’явитись перешкоди в результаті
недостатнього знання тонкощів методів педагогічного впливу. Неадекватний
підбір методів призводить до педагогічних помилок і конфліктів.
На четвертому етапі комунікативні уміння реалізуються через мову.
Правильний відбір мовних засобів, логічна побудова і викладення
висловлювань, уміння орієнтувати мову на співрозмовника допомагає
педагогу ефективно вирішувати поточні комунікативні завдання. Природньо,
що в реалізації мовних здібностей важливу роль відіграє загальна ерудиція і
культура учителя.
На п’ятому етапі комунікативного кола вихованець співвідносить своє
уявлення і розуміння дійсності, з тією інформацією, яку він отримав від
педагога. При різких розбіжностях особистих уявлень і прагнень педагога
може формуватися негативне відношення до дійсності, що, звичайно,
ускладнює взаєморозуміння в навчально-виховному процесі.
Спілкування в педагогічному процесі виступає, по перше, як засіб
вирішення навчальних завдань, по-друге, як соціально-психологічне
забезпечення виховного процесу, по-третє, як засіб організації
взаємовідносин вихователя і вихованців, що забезпечують успіх їх освіти,
виховання і розвитку. Які особливості спілкування при вирішенні кожної з
них?
При вирішенні освітніх завдань з допомогою спілкування
налагоджуються взаємовідносини, психологічні контакти між педагогом і
дітьми, що багато в чому сприяє успішності навчальної діяльності;
формується пізнавальна направленість особистості, долаються психологічні
бар’єри, формуються міжособистісні відносини в учнівському колективі.
При вирішенні розвиваючих завдань через спілкування створюються
психологічні ситуації, стимулюючі самоосвіту і самовиховання особистості:
– долаються соціально-психологічні фактори, які стримують розвиток
особистості в процесі спілкування (скутість, сором’язливість,
невпевненність і т. п.);
– створюються можливості для виявлення і обліку індивідуально-
психологічних особливостей учнів;
– здійснюється соціально-педагогічна корекція в розвитку і становленні
найважливіших особистісних якостей (мова, розумова діяльність і т.
п.).
Найбільш розповсюдженна помилка, яку допускають учителі
початківці – невміння організувати спілкування цілісно. Наприклад,
концентруючи увагу на передачі навчальної інформації, педагог не завжди
задумується над іншими функціями спілкування. В результаті і конспект
написаний, і наочні матеріали підібрані, і вчитель добре володіє матеріалом,
а урок «не клеїться», нема контакту з класом, точніше нема цілісного процесу
педагогічного спілкування. Реалізується лише інформаційно-комунікативна
функція спілкування, не підкріплюючись компонентом взаємовідносин. Для
забезпечення оптимальних взаємовідносин з учнями необхідно управлати
ініціативою в спілкуванні. Якщо він уміє це робити, то вплив буде більш
ефективним.
4.3. Типові помилки сприйняття учнями вчителя
Спілкування здійснюється не тільки в словесній формі. Погляд, жест,
поза, навіть мовчання – також відповідь чи, навпаки, звернення до партнера.
Традиційно в спілкування виділяють три компоненти: перцептивний,
комунікативний, інформаційний. Перший – один із найбільш складних, –
перцептивний, – перцептивний (від слова перцепція – сприйняття). Уміння
правильно сприймати іншу людину до початку безпосереднього контакту –
справа дуже важлива і непроста. Помилки, що виникають на цьому етапі
спілкування, виступають першою причиною взаємного нерозуміння.
 Директору школи привели учня, що порушив дисципліну. Директор
розмовляє не з учнем, а з порушником дисципліни, тобто, з образом учня,
який він створив в своїй свідомості. Фактично він розмовляє сам з собою.
Безумовно він бажає динині добра. Всі його дії напрвлені на це. Але учень не
сприймає директора як добру людину. Навпаки, в його свідомості виникає як
правило образ злого противника, у відповідності з тим як він себе веде.
Директор не усвідомлює цього і сприймає поведінку дитини як невиправиму.
По суті, перед нами два самостійних монолога, які перетворяться в
діалог лише при умові, якщо образ, створений в свідомості кожного із
співрозмовників, буде відповідати реальності.
На міжособистісне сприйняття впливають ефекти. Ю. Сінягін дає їм
достатню детальну характеристику.
Ефект ореола
Ви звертали увагу, що нагороджують і заохочують, як првило одних і
тих самих людей? А чи не забули ви студентську мудрість: «Два роки
студент працює на заліковку, а три роки – заліковка на студента». Це
наслідок одного і того ж ефекту міжособистісного сприйняття, який отримав
назву «Ефект ореола». Суть його в тому, що створений в нашій свідомості
образ іншої людини дуже стійкий. В результаті цього ефекту ми не здатні
помічати зміни в інших людях. Насправді, людина постійно змінюється.
Якщо керівник сприйняв когось, як доброго працівника, ця думка
збережеться навіть тоді, коли коли людина перестала цьому відповідати.
У ефекті ореола можна виділити декілька наслідків.
Перший наслідок. Набагато складніше бути керівником в колективі, в
якому ми виросли (особливо, якщо там є люди, які були нашими
наставниками), ніж у новому, незнайомому колективі.
Другий наслідок. Психологічно важко працювати вчителем в школі, яку
ви закінчили (в очах учителів ви завжди будете залишатись учнями). Правда,
не для всіх це погано, ті хто потребує опіки і заступництва, така ситуація
навіть вигідна.
Третій наслідок. Для батьків їх сини і дочки залишаться дітьми, навіть
доживши до сивого волосся.
Ефект упередження
З ефектом ореола тісно пов’язаний ефект упередження. В школу
повинен прийти новий учитель. Директор наводить справки і отримує доволі
негативну інформацію. Можна з впевненістю сказати, що новому вчителю
буде не солодко. Якщо своєю поведінкою він підтвердить отриману
інформацію, керівник подумає: «Добре, що хоч попередили. Але навіть якщо
в його поведінці нічого подібного не підтвердиться, реакція директора буде
однозначною: «Це ж треба, як вміє приховати свою сутність».
Чому людина, яка здійснила злочин один раз, відчуває серйозні
труднощі у своєму подальшому житті? Перш за все, через ефект
упередження. Інформація про те, що людина повернулася з в’язниці, в
багатьох людей породжує очікування повторного злочину, і той, як правило
чинить у відповідності з очікуваннями оточуючих. Треба мати сильну волю,
щоб не слідувати цим очікуванням. Правда цей ефект може носоти не тільки
негативний характер. Так у відповідності з одним із визначень, любов – це
здібність бачити в людині ті якості, яких в ній немає, і тим самим їх
створювати. І це також ефект упередження.
Ефект першого враження
Якщо наші зустрічі з людиною не дуже часті, контакти не дуже
глибокі, то перше враження – основне джерело нашої думки про нього.
Навіть знаючи про можливості його помилковості, ми всеодно дуже часто
довіряємо першому враженню.
Варто сказати, що багато студентів і школярів – хороші інтуїтивні
психологи. Вони нерідко користуються цим ефектом, забезпечуючи собі
солідну перевагу перед товаришами. Такі «досвідчені» студенти під час
лекції зазвичай сідають в аудиторії так щоб потрапити в поле зору викладача.
Відомр, що при спілкуванні з аудиторією, в полі зору знаходяться, як
правило, декілька облич. Вони є своєрідними центрами уваги викладача.
Завдання цих студентів стати такими центрами. Для цього вони зображають
крайню зацікавленість, періодично в знак розуміння кивають головою і
старанно записують найбільш значимі моменти. Вірогідність більш високої
оцінки на іспиті в них значно більші.
Ефект логічної помилки
Деякі люди будучи інтуітивними психологами, не рідко створюють про
себе враження, використовуючи, так звану логічну помилку. Так, вони без
труднощів завойовують репутацію доволі розумних людей, насправді не
відрізняючись надмірними інтелектуальними здібностями, а лише
використовуючи один нехитрий прийом: стараються побільше мовчати, на
будь-яке висловлювання криво усміхаються, що, як правило викликає певну
реакцію оточуючих. Причина цього – існуючі в свідомості більшості людей
уявлення про те, мовчазність і скепсис – показник розумових здібностей.
Звичайно, ілюзія, що виникає на осонові дії цього ефекту, зазвичай
розсіюється при більш тісному контакті з людиною, однак, не так швидко, як
це здається на перший погляд.
Ефект центральної тенденції
 Наше уявлення про людей може бути спотворено, через ефект, який
отримав назву «помилка центральної тенденції».
Уявіть собі, що нам вдалось розподілити все людство по ступеню
вираженості якої-небуть особистої якості, наприклад, доброти. Це буде
виглядати як: злі, агресивні люди; люди, що не відрізняються ні добротою ні
злобою; справді добрі люди.
Яких людей більше всього? На це питання люди одноголосно
відповідають: середніх. На думку більшості людей, крайній прояв тієї чи
іншої яклсті зустрічається рідко. Типовим наслідком цього є добре відоме
нівелювання, особистісних відмінностей, наприклад, в характеристиках. Ті,
кому, хоча б раз доводилось займатися їх складанням, чудово розуміють з
якою важкістю формуються оціночні фрази і як рука, безвольно видає
безликі описи. Ми боїмось помилитися, характеризуючи людину і середні
судження, як більш вірогідні, які на нашу думку, дозволять нам бути точніше
в оцінках. Справедливість такого підходу сумнівна: статистичні
закономірності будучи вірними, при великій вибірці в кожному конкретному
випадку не працюють. Де гарантії того, що саме ця людина не є тим самим
виключенням, одним із ста чи тисячі людей?
Ефект одиниці виміру
Спробуйте провести маленький експеримент. Попросіть декількох
чоловік назвати якості, які вони вважають, найважливішими, і ви побачите,
наскільки різноманітними будуть їхні відповіді. Діло в тому, що кожен має
власний еталон для оцінки якостей інших людей. Не випадково двоє людей
можуть довго сперечатись про третього: один буде доводити, що він
хороший, другий – що поганий. І діло не в тому, що вони не хотять зрозуміти
один одного. Просто «одиниці виміру» різні. При цьому оцінюючи різних
людей, людина орієнтується не тільки на еталон. Часто основою оцінки є
порівняння якостей іншого із своїми власними. Виникає також ефект
контрасту, що заключається в підкресленні у інших людей тих якостей, які
недостатньо розвинуті у того хто оцінює.
Ефект механізму установки
В основі більшості ефектів міжособистісного сприйняття лежить
механізм установки. За образним порівнянням Д.Н. Узнандзе людина подібна
радіоприймачу, який, не дивлячись на те, що може приймати багато
радіостанцій, відтворює одну – ту на яку настроєний. Іншими словами,
установка – це готовність діяти і сприймати щось певним чином.
Розглядаючи сприйняття людини людиною, ми маєм справу з особливим
класом установок, оскільки виникають вони при сприйнятті особливих
об’єктів – інших людей, норм, правил і т. п.
 Прикладом ілюстрації соціальних установок став досвід психолога
А.А. Бодалева. Двом групам людей демонструвалась одна і таж фотографія
чоловіка, по якій їм пропонувалось особливості характеру людини. При чому
людям однієї групи повідомлялось, що на фотографії відомий вчений, а іншої
– що це маленький злочинець. В результаті отримані описи кардинально
відрізнялись один від одного. В одному і тому ж портреті вони бачили
розумний лоб, ласкаву посмішку, що свідчило про широту душі, інші –
посмішку хижака, «злочинне підборіддя», приховану злобу і т. д. Діяв ефект
упередження.
Схожою ілюстрацією є ще один експеримент, який показує, як важливо
не забівати про установки. Одна і таж людина виступала у трьох різних
аудиторіях з однією і тією ж лекцією про США. В першій аудиторії його
представили як професора, що повернувся в США з симпозіуму. В другій, як
учителя, що їздив в Америку по обміну досвідом. В третій – як спортсмена,
що повернувся з США з змагань. У всіх тьох аудиторіях слухачами були
учителі. Після лекції вияснили їхню думку. Як і очікувались більше всього
захоплювалися лекцією ті слухачі, кому читав «професор». «Яка ерудиція,
які манери…». Там де виступав «учитель», лекція сподобалась менше, але
сподобалась. Спрацював «ефект власного». А ось там де виступав
«спортсмен», захоплень не було взагалі. Більше того, багатьом лекція не
сподобалась взагалі.
Серед психологів стала поширеня така розповідь про американського
професора, який ілюструючи вплив установочних механізмів, став біля метро
з табличною на грудях і з шапкою в руці, простояв так весь день. Багато хто
клалв в шапку гроші і йшов далі. У всякому випадку ніхто не задавав йому
ніяких питань. На табличці ж в свою чергу було написано «Я отримую
більше любого з вас».
Ось і ще один офіційний експеримент. Під час лекції в аудиторію
заходило двоє людей. Лектор перекидувався з ними кількома фразами, серед
яких було зрозуміло, хто зайшов першим. Про другу людину студенти ніякої
інформації не отримували. Що стосується першого, то він виступав в одному
випадку в ролі лаборанта, в іншому – асаистента, в третьому – доцента і в
четвертому професора. Зріст першого суттєво змінювався в оцінці, хоча
обидва чоловіка були одного зросту. При цьому «професор» виявився вище
«лаборанта» в середньому на 12 сантиметрів.
Отже неточності нашого сприйняття людей торкаються не тільки
невидимих особливосте особистості і характеру людини, але навіть його
внутрішнього вигляду.
 Було б невірно приписувати установкам виключно негативну роль.
Акумулюючи в собі індивідуальний і суспільних досвід, вони допомагають
людині приймати рішення в ситуації невизначеності, дозволяють
компенсувати дефіцит інформації при сприйнятті нових об’єктів, забезпечити
психологічний захист і багато, багато іншого. Однак це не дає основ забувати
про підступність установок, осбливо в педагогічній діяльності. Багато хто
скаже: «Нема в мене ніяких установок по відношенню до людей». Не спішіть
з висновками. Спробуйте уважно і якби заново подивитись на оточуючих
людей, і, можливо вам відкриється, в них щось, чого ви не помічали.
4.4. Прийоми запобігання ефектів сприйняття
Наведені ефекти міжособистісного сприйняття в одних ситуаціях
сприймаються зі знаком мінус, а в інших зі знаком плюс. Не дарма говорять,
що мінус – це плюс, правда, доведений до абсурду.
Сформовані на основі власного досвіду і досвіду поколінь ефекти
сприйняття позбавляють нас від необхідності тратити сили і енергію, на
пізнання людей з якими нам доводиться вступати в контакти, число яких в
наш час стрімко зростає. Ефекти сприйняття вчасно підкинуть нам необхідну
додаткову інформацію і дозволять без будь-яких додаткових зусиль
поспілкуватись і навіть при необхідності попрацювати разом.
Але все це справедливо для поверхнього спілкування, там де ми
переходимо на інший, більш глибокий рівень відносин ( в сім’ї, з близькими,
друзями, або в деяких специфічних професіональних видах діяльності –
педагогічній, психотерапевничній, управлінській) ефекти здатні надати
медвежачу послугу, повністу затуливши реальну людину. І ось тут доцільні
деякі спеціальні прийоми, що дозволяють в певній мірі нейтралізувати їх
явища.
Можна сформулювати їх у вигляді декількох правил.
1. Навіть на саму близьку людину, знайому вам багато років, а тим
більше на людину, знайомство з якою не стіль довготривале, потрібно хоча б
зрідка дивитись так, як ніби ви бачите його вперше і ваше завдання
заключається в тому, щоб спробувати його добре взнати.
2. Не забувайте, що не всі люди несуть на себе відбиток своєї професії
чи ролі. Є немало людей здатних зберегти свою індивідуальність в будь-яких
умовах.
3. При оцінці людини не звертайте увагу на те, що говорять про неї
люди, складіть власну думку про неї.
4. Не слід робити висновки відразу в ході першої зустрічі. Після її
закінченя спробуйте «прокрутити» подумки те що відбулося, проаналізувати
поведінку людини, зміст розмови. Не забувайте, що будь-який факт має
багато інтерпретацій. Як справедливо говорив Г. Ліхтенберг, «постійно
виявляється, що так звані «дурні люди», від більш глибого вивчення їх
виграють, а «хороші» від цього втрачають».
5. Склавши думку не закріплюйте себе в ній, поки не взнаєте людину
ближче. Якщо ви почуєте про неї думку, яка розходиться з вашою,
віднесіться до його точки зору як до найбільш правильної, як до приводу
поглянути на людину з інших позицій, і вам може відкритись в ній багато
нового.
6. Не варто робити поспішних висновків, навіть тоді коли людина вам
добре знайома. Задумайтесь чи дійснов його поведінці є факти, що свідчать
про справедливість ваших висновків.
7. Не усереднюйте людей. Пам’ятайте, що природня палітра багата
фарбами і серед них багато не тільки напів тонів.
В подоланні помилок міжособистісного сприйняття велику допомогу
можуть надати різноманітні і гри і вправи психологічного змісту. При усій
своїй видимій простоті вони часто несуть велике психологічне навантаження.
Ось вправа, яку добре проводити, як з тими, кого ви ще недостатньо знаєте,
так і з добре знайомими людьми. В першому випадку вона дазволить бути
більш об’єктивним при побудові образу іншої людини, в другому – часково
подолати описані вище ефекти. Ось лише два його варіанта із багатьх
можливих. Проводити його можна де завгодно – і в дружній компанії і в
колективі учителів, і в шкільному класі.
Варіант перший. Запропонуйте вашим знайомим сісти спиною до
інших і спробувати детально описати зовнішній вигляд когось з присутніх.
При аналізі зверніть увагу на те, як впливає ступінь знайомства на деталі
описання, на те хто і кого більш детально описує.
Варіант другий. Називається один із учасників групи. Група
колективно повина згадати його поведінку, самопочуття і висловлювання з
певного моменту зустрічі чи з самого її початку.
Очевидно, що подібні вправи можуть мати багато різних модифікацій в
залежності від тих конкретних задач, які ви перед собою ставите.
Спостережливій людині такі вправи допоможуть внати багато нового про
взаємовідносини в колективі, про справедливість оцінок, з яких люди
виходять, говорячи про того чи іншого учасника бесіди.