96. Р.

знаходячись на балконі своєї квартири у багатоповерхівці помітив підлітків, які

підривали петарди біля його автомобіля, що був припаркований поряд із під’їздом. На
відсутність реакції хлопців через зроблене ним зауваження, Р. кинув у бік підлітків шматок
цеглини, влучивши в голову одному з них. Від отриманих ушкоджень хлопець незабаром
помер у лікарні. Під час судового слідства Р. стверджував, що не хотів будь-кого травмувати,
а цеглу кинув, щоб налякати хуліганів та перешкодити пошкодженню свого майна.

Проаналізуйте співвідношення вольової та інтелектуальної ознак, характерних для

визначення форми вини особи щодо вчиненого нею злочину.
Першим чином, слід зазначити, що існують дві основні форми вини: умисел(ст.24) та
необережність(ст.25). Аналізуючи ці дві статті випливає те, що визначення форми вини
базується на поєднанні двох психічних ознак (елементів): інтелектуальної й вольової. Ці
ознаки, у свою чергу, зв'язані з ознаками об'єктивної сторони складу кримінального
правопорушення- дією (бездіяльністю) і наслідками.
Отже, кожна форма вини включає в себе ознаки (елементи), які характеризують свідомість і
волю особи. Перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі- вольовими ознаками.
Різне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи при
вчиненні нею кримінального правопорушення дає можливість конструювати різні форми
вини та її види.

Яка з форм вини має місце у діянні Р. щодо смерті хлопця?

Якщо проаналізувати дії суб'єкта злочину Р. лише стосовно заподіяння смерті хлопцю, то
безумовно його дії виявились у такій формі вини як необережність.
Необережність є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків
вчиненого ним діяння. Переважна більшість складів необережних злочинів є матеріальними.
При вчиненні необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть.
Iснує два види необережності:
-злочинна самовпевненість;
-злочинна недбалість.
На мою думку, має місце саме злочинна самовпевненість, адже згідно з ч. 2 ст. 25 КК,
необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість
настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але
легковажно розраховувала на їх відвернення.
Отже, Р. передбачав можливість настання суспільно- небезпечних наслідків своєї дії, адже
він повинен же був розуміти, що якщо він кидає цеглину у бік хлопців, то ця цеглина може
впасти хоча б на одного хлопця, і до того Р. просто легковажно розраховував на відвернення
суспільно — небезпечних наслідків, тобто, тобто розраховував на те, що цеглина впаде в
інше місце.
Злочинна самовпевненість включає в себе дві ознаки- інтелектуальну та вольову.
Інтелектуальна ознака полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно
небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності).
За законодавчим формулюванням злочинної самовпевненості її інтелектуальна ознака
зближується з інтелектуальною ознакою умислу. Як умисел, так і злочинна самовпевненість
передбачають настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.
Чому ж це не непрямий умисел, адже він так схожий зі злочинною самовпевненістю?
За вольовою ознакою відмінність злочинної самовпевненості від непрямого умислу полягає в
тому, що при злочинній самовпевненості воля особи спрямована на відвернення
можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Розрахунок особи — конкретний,
спирається на обставину (властивість, зв’язок діяння) чи групу обставин, здатних, на її думку,
відвернути настання наслідків. Вона у цьому впевнена. Однак, як уже відзначалося, у
результаті цей розрахунок виявляється помилковим, неправильним, бо особа переоцінила
можливості обраних нею обставин. При непрямому ж умислі особа свідомо допускає
настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому в неї, як правило, немає розрахунку на
їх відвернення.

Ознайомтесь з правовим висновком ВСУ, викладеним у ПВСУ по справі №5-25кс15 від 28.
05.2015 р. з приводу правильного рішення цього питання.
Якщо смерть потерпілого настала від тяжкого ушкодження, заподіяного сильним ударом
кулака в голову, то такого характеру діяння винуватого мають розцінюватись як заподіяння
тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, та кваліфікуватися за
частиною другою статті 121 КК лише за наявності умислу винуватого щодо тяжких тілесних
ушкоджень і необережності щодо смерті.
Такий висновок зробив Верховний Суд України на засіданні Судової палати у
кримінальних справах 28 травня 2015 року, розглядаючи справу № 5-25кс15,
висловившись про те, що склад злочину, передбачений частиною другою статті 121 КК,
належить до особливих (складних) злочинів і виділений законодавцем в окремий вид
необережного заподіяння смерті, оскільки за своєю суттю, природою речей заподіяння смерті
відбувається єдиним засобом-завданням тілесних ушкоджень.
Як пояснили «ЗіБ»( газета закон і бізнес) у ВСУ, вчиняючи умисний злочин із матеріальним
складом, особа інколи приводить у рух певні сили, які поза межами її волі тягнуть настання
додаткових більш тяжких, не бажаних наслідків. Ці наслідки, які перетворюють простий
склад у кваліфікований, інкримінуються їй лише за умови встановлення щодо них (наслідків)
необережної вини.
Складність об'єктивної сторони зазначеного злочину полягає в тому, що передбачене законом
умисне діяння спричиняє два різних похідних наслідки: первинний із них (найближчий) —
тяжкі тілесні ушкодження (обов'язкова ознака об'єктивної сторони) —перебуває у
необхідному причинному зв'язку із наслідками вторинними (віддаленими) — смертю
потерпілої особи (кваліфікуюча ознака). У цьому злочині згідно із законом і щодо діяння, і
щодо першого, обов'язкового, наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому
чи непрямому), а відносно другого (кваліфікованого) наслідку — тільки в необережності
(самовпевненості чи недбалості).
У цілому цей злочин визнається умисним, бо саме умисне ставлення до діяння і найближчого
наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність. Суд підкреслив, що
в тому разі, коли особа, яка має навички у конфліктних ситуаціях завдавати сильного удару
кулаком, несподівано (підступно) для потерпілого, саме кулаком цілеспрямовано і з великою
силою наносить йому удар у життево важливий орган — голову (щелепу), спричиняє тим
самим тяжкі тілесні ушкодження, від яких той на місці помирає, то вона, діючи з такою
силою, достеменно усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачає, що
внаслідок такої її поведінки буде спричинено шкоду здоров'ю потерпілого. Водночас,
цілеспрямовано наносячи удар у щелепу, ця особа не конкретизує у своїй свідомості, якуж
саме шкоду здоров' ю (тяжкість тілесних ушкоджень) буде фактично спричинено ним
потерпілому.
Тобто в даному випадку така особа діє із невизначеним (неконкретизованим) умислом, за
якого вона, хоча і бажає спричинити або свідомо припускає спричинення шкоди здоров'ю
потерпілого, але при цьому не конкретизує точними межами у своїй свідомості тяжкість цієї
шкоди. У таких випадках винувата особа має відповідати за той результат (шкоду), який
фактично було заподіяно, —умисне заподіяння тяжких ушкоджень.
Що стосується смерті потерпілого, то у разі її настання на боці винуватої особи мається лише
необережна форма вини, бо хоча вона і не бажала цього настання і навіть свідомо не
допускала його настання, але повинна була і могла передбачити, що внаслідок її злочинних
дій може настати і такий наслідок, як смерть потерпілого.
97. Л., бажаючи позбавити життя мийника вікон Д., піднявся на дах п’ятиповерхового офісу,
переконався, що Д. знаходиться у підвісній люльці разом з іншим працівником, та перерізав
мотузки, які її тримали. У люльці знаходилися Д. та його напарник Х. Обидва загинули при
падінні. На суді Л. стверджував, що не бажав смерті Х.

Які з форм та видів вини мають місце у діянні Л. щодо смерті Д.?
У діянні Л щодо смерті Д наявний умисел як форма вини, а саме прямий умисел, тому що за
ч.2 ст.24 ККУ: Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер
свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала
їх настання. У нашому ж випадку Л бажав позбавити життя мийника вікон Д, тобто він
усвідомлював суспільно небезпечне діяння зі свого боку, яке хотів учинити та вчинив, і,
разом з цим, передбачав його суспільно небезпечні наслідки, та головне- БАЖАВ їх
настання.

Чи є вина у діях Л. щодо заподіяння смерті Х.?

Вина у діях Л щодо заподіяння смерті Х однозначно наявна, адже перед тим як
цілеспрямовано позбавити життя мийника вікон Д, Л спочатку переконався в тому, що Д
знаходився у підвісній люльці разом з іншим працівником, яким опинився Х, тобто він
усвідомлював, що може заподіяти суспільно небезпечні наслідки Х і навіть це аж ніяк його не
зупинило, тому що йому було байдуже.

Якщо вина наявна, визначте її форму.

Форма вини у діях Л щодо заподіяння смерті Х- це умисел, але на відміну від виду умислу в
діях Л щодо Д, -це непрямий умисел. Адже за ч.3 ст.24 КК: Непрямим є умисел, якщо особа
усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності),
передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх
настання. У нашому випадку Л чітко усвідомлював, що саме ця його конкретна дія
(перерізання мотузок) може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок щодо
Х, і тим самим він цілком передбачав загалом розвиток причинного зв’язку між діянням та
його можливим наслідком. Проте цей наслідок Л передбачав лише як можливий результат
свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку за непрямого умислу
виключається. Воля Л у цьому разі не була спрямована на досягнення суспільно
небезпечного наслідку, проте як зазначає вища судова інстанція, то небажання смерті
потерпілого не виключає умисної вини підсудного.
Отже, усі обставини справи свідчать про те, що Л усвідомлював суспільно небезпечний
характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Коли Л
перерізав мотузки, він створив обстановку, яка призвела до загибелі двох людей, у тому
числі і Х, і тим самим свідомо допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме
допущення наслідків виявилося в його байдужому ставленні до настання смерті Х, тому він
учинив убивство з непрямим умислом.

98. М. під час сварки вчинив з близької відстані постріл дробовим зарядом у свого сусіда К.
Від отриманого поранення потерпілий впав. М. викликав швидку допомогу та намагався
допомогти К. власноруч, проте останній помер. М. стверджував, що вбивати К. не хотів і
цілився у руку.
Яка з форм та видів вини має місце у діянні М. щодо заподіяння смерті К. ?
На мою думку, місце у діянні М щодо заподіяння смерті К має така форма вини як умисел, а
саме непрямий умисел, адже за ч.3 ст.24 КК: Непрямим є умисел, якщо особа
усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності),
передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх
настання. У нашому випадку М хоча й не хотів та не бажав настання смерті свого сусіда К,
але тим паче міг усвідомлювати та передбачати настання суспільно небезпечних наслідків
щодо К, стріляючи, по словам М, в руку К. Тут має місце ситуація, за якої особа, не
спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання.
Найчастіше таке свідоме допущення полягає в байдужому ставленні до наслідків. Інакше
кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого
діяння, все ж допускає таку можливість.
Отже, усі обставини справи свідчать про те, що М усвідомлював суспільно небезпечний
характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Коли М зробив
постріл у К, то таким чином він створив обстановку, яка призвела до загибелі К, і при цьому
свідомо допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення наслідків виявилося
в його байдужому ставленні до настання смерті К, тому він учинив убивство з непрямим
умислом.

Ознайомтесь з правовим висновком ВСУ, викладеним у ПВСУ у справі № 5- 46кс13 від 14.
11.2013 р., постановою ККС ВС від 04.07.2018 по справі № 628/4025/13-к, постановою ККС
ВС від 08.05.2018 по справі № 755/6384/15к (стосовно того, на які обставини слід звертати
увагу при визначенні спрямованості умислу). Наведіть аргументи власної позиції
1.Правовий висновок ВСУ, викладений у ПВСУ у справі №5-46кс13 від 14.11.2013р.
Відповідно до частини першої статті 15 КК та положень пунктів 4, 22 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року "Про судову практику в справах про
злочини проти життя та здоров’я особи" замахом на злочин є вчинення особою з прямим
умислом (коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння,
передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання) дії (бездіяльності),
безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею
Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з
причин, що не залежали від її волі.
Питання про спрямованість умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх
обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість,
характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення
злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілою, що
передували події. Визначальним при цьому є і суб’єктивне ставлення винного до наслідків
своїх дій.
2. Постанова ККС ВП від 04.07.2018 року у справі №628/4025/13-к (protocol.ua)
3. Постанова ККС ВП від 08.05.2018 року у справі №755/6384/15к (protocol.ua)

На мою думку, першим чином потрібно звертати увагу при визначенні спрямованості умислу
на те, яке саме знаряддя використовувалось у момент кримінального правопорушення зі
сторони звинуваченого, якої ступені тяжкості були нанесені тілесні поранення, з якою метою
їх було нанесено, обставини, за яких так відбулося, ось, наприклад, якщо особа вчинила
суспільно небезпечне діяння пов'язане з умисним позбавленням життя іншої особи, зокрема
щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному
конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити
порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного
посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність
захисту небезпечності посягання.
У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання
спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять
необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на
загальних підставах.
І остання обставина, на яку слід звертати увагу при визначення спрямованості умислу, на
мою думку, так це ставлення винного до наслідків своїх дій.

103. П. придбав горілку у невстановленої особи та попросив знайомого лікаря К. оцінити

наскільки вона безпечна. К. підтвердив, що це спиртовмісна речовина, але більш детально її
склад визначити не зміг. П. пригостив горілкою М. та Ф. Наступного дня М. та Ф. померли, а
П. втратив зір через наявність метилового спирту в «горілці».

Чи є вина у діях П. щодо заподіяння смерті потерпілим?

Згідно зі ст. 23 КК: вина — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності,
передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Умисел та необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а
необережність існує у вигляді злочинної самовпевненості та злочинної недбалості. Поза
цими конкретними видами вина відсутня. Щодо видів умислу, то за ч.2 і 3 ст 24КК: 2.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння
(дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого
діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не
бажала, але свідомо припускала їх настання.
У нашому випадку, ні перший варіант, ні другий не підходять, тому що П, на мою думку, не
міг навіть припустити, що це зможе призвести хоча б до якихось суспільно небезпечних
наслідків, а тим паче смерті М та Ф, і звісно він не хотів та не бажав цього.
Аналізуючи необережність як форму вини та її види за ч.2 та 3 ст.25 КК, то знову ж таки П не
передбачав, і навіть не міг передбачити можливості настання суспільно небезпечних
наслідків і тим більше не розраховував на їх відвернення. Виходячи з цього, я вважаю, що
вини у діях П щодо заподіяння смерті потерпілим немає.

Чи можна спричинення смерті М. та Ф. кваліфікувати як казус? Наведіть аргументи

власної позиції.
Випадок (казус) –це заподіяння шкоди без вини. Особливе психічне ставлення особи до
власних дій та їх наслідків, яке характеризується тим, що особа настання таких наслідків
не передбачає, не повинна або (і) не могла їх передбачити. Таке психічне ставлення особи
лежить за межами вини, а тому наявність випадку (казусу) виключає кримінальну
відповідальність за відсутністю ознак складу злочину. Казус являє собою самостійний вид
психічного ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків.
На мою думку, у нашому випадку спричинення смерті М та Ф можна кваліфікувати саме як
казус, тому що, по-перше, П не передбачав, не повинен був передбачити та не міг
передбачити суспільно небезпечні наслідки. По-друге, як зазначено в задачі, то П поділився
горілкою з М та Ф з метою пригостити їх та пив при цьому й сам з ними, після чого також
зазнав наслідків, так, звісно не таких як М та Ф, але все рівно він їх зазнав. По-третє, не
думаю, що П міг усвідомлювати якийсь суспільно небезпечний характер у своєму діянні, яке
полягало у розпитті горілки.
І щодо того, хто буде нести кримінальну відповідальність, так це та особа, у якої П придбав
дану горілку з наявністю у складі метилового спирту. Упевнена, що дана невстановлена особа
продала цю горілку не тільки П, а ще й людям, котрі також ймовірно постраждали, але це все
потрібно буде встановлювати повноваженим на це особам та виносити вирок щодо цієї
невідомої особи.